Наразі ж тривають останні приготування до референдуму. Як розповів Юрій Келемен, голова Ужгородської міської комісії з референдуму, нині основна робота зосереджена безпосередньо в 40 дільничних комісіях. Протягом тижня, що залишився, їм належить установити кабінки для таємного голосування та великі стаціонарні скриньки, виписати і до п’ятниці вручити запрошення учасникам референдуму, провести уточнення списків громадян. Щодо останнього Юрій Петрович за-значає, що кожен повнолітній ужгородець може сам, звернувшись до дільничної комісії з паспортом, перевірити свою наявність у списках, а також правильність внесених до нього даних. Того, хто проживає на території певної дільниці і з якихось причин був пропущений у списку, дільнична комісія з референдуму вноситиме до додаткового списку навіть у день проведення референдуму. Виправлятиме вона і можливі неточності. Тож бюрократичних перепон на шляху до волевиявлення не буде. Залишається в день голосування із 7-ї до 20-ї години прийти на дільницю, отримати бюлетень і висловити свою думку. При цьому важливо пам’ятати, що незаповнені бюлетені, а також ті, в яких буде викреслено обидва слова чи вписано “думки з приводу”, визнаватимуться недійсними.

Не будьмо байдужими! Перший крок ми вже зробили, підтримавши ініціативу щодо необхідності проведення референдуму. Тож варто довести розпочате до логічного кінця. Аби референдум відбувся, в ньому повинно взяти участь більше половини громадян, внесених у списки для голосування (тобто 50+1%). А щоб рішення вважалося ухваленим, за нього мають віддати свої голоси більше половини громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Отже, слово за нами, ужгородці!

Увага! Приходьте на свої дільниці

і скажіть “так” аквапарку в Ужгороді!

Запрошуємо всіх ужгородців 7 грудня взяти участь у референдумі з питання підтримки рішення IV сесії Ужгородської міської ради V скликання від 27.09.2007 р. № 483 щодо виділення земельної ділянки для будівництва водно-оздоровчого комплексу “Водний світ” в районі Слов’янської набережної (біля Боздоського парку).

НОМЕРИ ТА ЦЕНТРИ ДІЛЬНИЦЬ м. УЖГОРОДА ДЛЯ ГОЛОСУВАННЯ НА РЕФЕРЕНДУМІ 7 ГРУДНЯ 2008 РОКУ

Номери та адреси дільниць:

1. вул. Грибоєдова, 20в (Ужгородська міська поліклініка).

2. наб. Студентська, 8 (Ужгородський міський палац дітей та юнацтва “Падіюн”).

3. наб. Незалежності, 19 (ЗОШ № 3).

4. вул. Докучаєва, 8 (ДНЗ № 31).

5. провул. Шевченка, 42 (ДНЗ № 30).

6. вул. Висока, 4 (початкова школа ЗОШ № 1).

7. вул. Підгірна, 43 (АНВК).

8. вул. Нахімова, 3 (НВК “Ялинка”).

9. наб. Незалежності, 4 (лінгвістична гімназія ім. Т.Г. Шевченка).

10. вул. І. Сільвая, 3 (багатопрофільний ліцей “Лідер” ЗОШ № 20”).

11. вул. Благоєва, 10б (територіальний центр з обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян).

12. наб. Київська, 16 (ЗОШ № 5).

13. пр. Свободи, 41 (НВК “Пролісок”).

14. пл. Ш. Петефі, 15 (НВК “Ужгородський економічний ліцей”—ЗОШ І—ІІ ст.).

15. вул. М. Йокаї, 12 (ДНЗ № 12).

16. вул. Заньковецької, 86 (ДНЗ № 21 “Ластовічка“).

17. вул. Заньковецької, 60/66 (ЗОШ № 19).

18. вул. Легоцького, 19 (ДНЗ № 42).

19. вул. Погорєлова, 3 (КП “Уж”).

20. вул. А. Корольова, 4 (ЗОШ № .

21. вул. А. Корольова, 2 (НВК “Первоцвіт”).

22. вул. 8 Березня, 44 (Ужгородська гімназія).

23. вул. Бородіна, 14 (міський центр зайнятості).

24. вул. 8 Березня, 19 (філіал № 2 центр. бібл.).

25. вул. Декабристів, 39 (гуртожиток Ужгородського комерційного технікуму).

26. вул. А. Корольова, 6 (ДНЗ № 38).

27. вул. Джамбула, 48 (НВК “Престиж”).

28. вул. Польова, 22 (ЗОШ № 6).

29. пр. Свободи, 59 (ДНЗ № 26).

30. вул. Заньковецької, 15а (ЗОШ № 15).

31. вул. Заньковецької, 17а (ЗОШ І—ІІІ ст. № 12 “ Ерудит”).

32. вул. Белінського, 23 (ДНЗ № 20).

33. вул. Грушевського, 61а (НВК “Дивосвіт”).

34. наб. Православна, 24 (ЗОШ № 10).

35. вул. Паризької Комуни, 2 (Ужгородська міська поліклініка).

36. наб. Православна, 25 (багатопрофільний ліцей “Інтелект”).

37. вул. Дворжака, 41 (ЗОШ № 7).

38. вул. Доманинська, 263 (НВК “Гармонія”).

39. вул. Жатковича, 24 (ЗОШ № 16).

40. вул. Дєндєші, 166 (НВК “Горяни”).

Любомиру Дмитрівну звільнили з посади ще 4 травня 2006 року, причому за 2 місяці до цього, згідно з вимогами закону, попередили, що продовжувати контракт із нею не будуть. Жінка на той час давно досягла пенсійного віку, і колектив зітхнув із полегшенням: нарешті здихалися! Річ у тім, що тодішня очільниця БТІ, не створивши для людей нормальних умов роботи і не забезпечивши достойною зарплатою, примудрялася щедро фінансувати власні відрядження та створені сином фірми, а підлеглих при цьому тримала в покорі психологічним тиском і залякуванням. Новим директором БТІ стала Андріана Мельникова, котра працювала тут із 1985 року. Вона, приймаючи справи, відразу викликала аудит і ревізію, ті, проаналізувавши для початку документи за 2 роки діяльності пані Куцик, зібрали купу цікавого матеріалу і передали його до прокуратури. Тільки за 2004—2005 роки виявлено недостачу в розмірі 104 тис. грн., на власні відрядження за цей час Любомира Дмитрівна витратила 80 тис. грн., а на три підприємства, створені її сином, давала вказівки перераховувати дуже солідні гроші без усяких на те реальних підстав. Ще 8—15 тисяч щороку йшло іміджевій фірмі, за що та штампувала різні нагороди директорці. Словом, за цими матеріалами прокуратура відразу порушила кримінальну справу. Поки вона велася, один із слідчих трагічно загинув, і на цьому все завершилося — справу заморозили.

Півроку після звільнення Любомири Куцик колектив мав спокій. Поміняли приміщення, зробили ремонт, закупили нові комп’ютери, підвищили зарплату працівникам. Словом, госпрозрахункове підприємство спрямовувало гроші на створення нормальних умов праці, а не на потреби керівника, як раніше. Але потім пані Куцик подала позов до суду про незаконне звільнення і якимось чином виграла його. У квітні 2007 року її поновили на роботі, але оскільки сесія міськради прийняла рішення про реорганізацію Ужгородського міжрегіонального БТІ в БТІ м. Ужгорода, то відразу й звільнили. Колектив пішов на реорганізацію, погодившись втратити частину невикористаних відпусток, 13-ту зарплату і т. д., лиш би не потрапити знову під “чуйне керівництво” колишньої шефині. Ліквідація була завершена, ніяких прерензій до її ходу ніхто не висував, однак через рік пані Куцик знову подає в суд: мовляв, її незаконно звільнили, вона не працевлаштована, не має засобів до існування… Після кількох слухань справа потрапляє в апеляційний суд Закарпатської області, і суддя частково задовольняє позов, поновивши скаржницю на посаді й призначивши виплату компенсації в розмірі 60 тисяч гривень. А тим часом “потерпілій” понад 68 років, себто вона отримує пенсію, крім того, з 7 березня 2007-го призначена директором віртуального обласного БТІ — теж не без зарплати, і ще й дістане кругленьку суму за нібито вимушені прогули на підприємстві, де ніколи насправді не була в штаті (не забуваймо про реорганізацію!), — за рахунок працівників БТІ, котрі ці кошти заробили, але в підсумку під Новий рік залишаться без зарплати. Отакий у нас гуманний суд. Щодо пані Куцик, звичайно, кримінальну справу проти котрої, зауважмо, так і не закрили.

Колектив БТІ подаватиме, звісно, касацію до Верховного Суду, але ж рішення апеляційного має гриф “до негайного виконання”, а отже, колектив із 36 чоловік наразі у програші. Мало того, що доведеться розпрощатися з кровними 60 тисячами на користь людини, від котрої доброго слова ніколи не чули, так ще й попереду нова реорганізація з усіма витікаючими наслідками. Андріана Мельникова бачить тільки одну причину того, що Любомирі Дмитрівні так сприяє суд: у справі зацікавлені на політичному рівні. Віктор Балога хоче володіти Ужгородом, а БТІ — це майно й архівні справи з 1946 року. Видно, пані Куцик багато мала комусь наобіцяти…

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

Нагадаємо, що ініціаторами слухань виступили управління інноваційних впровадженьУжгородської міської ради, Закарпатська організація Всеукраїнської екологічної ліги ЗРВ АМУ та РМЕО “Екосфера”. Небайдужими до теми, незважаючи на холод у залі, виявилися заступники міського голови, міські депутати, представники різних підрозділів міськради та громадських органі-зацій, науковці, медики, метеорологи тощо. Саме обговорення було доволі жвавим і дискусійним. На самому початку нашому ворогу № 1 — машинам, що працюють на газу й продукують формальдегід, — висунули альтернативу: теплові електростанції, зокрема сусідньої Словаччини. Утім, згодом виступаючі кваліфіковано реабілітували їх — формальдегід у значних концентраціях утворюється тільки внаслідок згорання метану під високим тиском, себто у двигунах внутрішнього згорання, а побутові газові плити, котли автономного опалення і т. д. з цієї точки зору є безпечними. Власне, за підсумками усіх доповідей та реплік Олег Лукша, виконавчий директор ЗРВ АМУ, зробив висновок, що забруднення повітря замикається на дуже широке коло проблем. Він окреслив пункти, на яких треба акцентувати й наразі зафіксувати їх як даність. Зокрема це:

• особливість географічного положення Ужгорода, через яку 70% днів у році в нас повний штиль, а відтак забруднені повітряні маси не видуваються;

• факт зростання кількості автівок та викидів в атмосферу, особливо формальдегіду;

• недостатньо якісні дороги;

• недосконалі транспортні схеми;

• збільшення кількості автомобілів, що працюють на газу;

• зменшення площ зелених зон (відповідно їх треба збільшувати);

• практично повна відсутність умов для пересування велосипедами;

• недостатнє вивчення екологічних проблем;

• необхідність нормативних актів, котрі обмежували б експлуатацію автівок без каталізаторів, що доспалюють викиди, і контроль за справністю цих приладів;

• існує потреба додаткових вимірювань забруднень — і від автомашин, і від інших джерел;

• тривожний факт: в Ужгороді рівень онкозахворювань вищий, ніж загалом по області, що може бути пов’язано з якістю повітря;

• потрібні альтернативні підходи до вирішення транспортних проблем (велосипеди, електромобілі і т. д.).

Словом, громадські слухання поставили діагноз, після чого, сподіваємося, хворобу лікувати буде легше. А щоб справа посувалася успішніше, Ужгородській міській раді рекомендували створити міжгалузеву експертно-координаційну раду з питань екології з широким колом повноважень отримання інформації, моніторингу і правом надання рекомендацій. До цієї ради увійшли усі, хто сидів у президії (а це професор Василь Гомонай, нач. лабораторії СЗА, Василь Лобко, заступник головного лікаря онкодиспансеру Любов Жолудєва, заступник головного лікаря міської СЕС Володимир Орел, голова РМЕО “Екосфера” Оксана Стан-кевич й Олег Лукша), та бажаючі з залу.

До речі, ужгородцям пообіцяли проводити цілий ряд громадських слухань, а одне із найближчих має присвячуватися зеленим насадженням у місті.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

За отримання лімітів — 1,5 мільйона авансу

Ще минулого тижня в суботу виконком прийняв рішення запускати котельні “Уж-тепла” для бюджетної сфери, не дочікуючись лімітів на газ. Надворі добряче похолодало, і подальше вимушене зволікання могло завдати значної шкоди міському житлово-комунальному господарству. У понеділок—вівторок роботу теплових систем налагоджували, а станом на середу школи та садки, не забезпечені автономним опаленням, уже отримали централізоване. Крім того, стали гарячими радіатори приблизно в 100 ужгородських багатоповерхівок, хоча загалом населення, котре боргує “Уж-теплу” понад 8 млн. грн., наразі гріти не збираються — дозволу ж на відбір блакитного палива нема. Директор цього КП уже п’ятий тиждень перебуває в Києві, намагаючись отримати злощасні ліміти, і додому приїздить тільки на вихідні, аби поновити документи. Борг минулого сезону якось удалося реструктуризувати, та зараз від нас вимагають півтора мільйона авансу, якщо хочемо мати газ. Ці гроші, знов-таки, перерахує хіба що бюджетна сфера. А населення матиме тепло тільки за умови сплати боргів. До речі, на ЦО в Ужгороді залишилося тільки 30% квартир, і 80% із них винне за послуги, надані “Уж-теплом” у минулому сезоні. “На жаль, ситуація у державі “колгоспна”, відключати конкретного боржника ми не можемо, тому холодними залишаться цілі будинки”, — каже Володимир Бобков.

Тарифи на теплопостачання для населення не підвищили

Цієї середи знову збирали засідання виконкому, і там розглядалося питання доцільності підвищення тарифів на централізоване опалення. КП “Уж-тепло” подало пропозицію встановити вартість обігріву 1 м2 для населення в розмірі понад 8 грн., причому ця цифра є цілком обґрунтованою і пройшла експертизу в Державній інспекції по цінах та в Антимонопольному комітеті. Проте враховуючи, що це занадто велика сума, виконком вирішив для ужгородців залишити чинними минулорічні тарифи, себто 5,91 грн./кв. м, а підвищити їх лише для бюджетної сфери (див. рішення). “Це для тих свідомих громадян, які платили і будуть платити при отриманні тепла”, — підкреслив Володимир Олександрович. Тим часом бюджетні установи платитимуть приблизно 29 грн./кв. м, дотуючи таким чином городян. Але це триватиме недовго — вже наступного опалювального сезону буквально всі такі заклади мають грітися окремо.

Поняття початку опалювального сезону наступного року зникне

Наразі на ЦО залишилося ще 28 бюджетних установ, але для 13-ти з них автономні котельні вже будуються (котельню дитячої лікарні — останнього неавтомізованого медичного закладу, — запустили у вівторок увечері). Таким чином на наступний рік їх залишиться зробити всього 12. Враховуючи, що паралельно потрібно міняти внутрішні мережі, закінчити заміну вікон і дверей на енергозберігаючі, відремонтувати дахи, що течуть, і т. ін. — весь комплекс потягне на 30—35 млн. грн. Але це необхідно виконати, щоб раз і назавжди забути про поняття “початок опалювального сезону”. З наступної осені тепло включатимуть тоді, коли в цьому буде потреба, а не залежно від милості ДК “Газ України” чи розпорядження міського голови.

У зв’язку з цим Володимир Бобков звернувся до всіх інших бюджетних організацій не міського підпорядкування — університету, училищ, МВС, СБУ тощо — з проханням запланувати на наступний рік автономне опалення у власних закладах і не розраховувати на централізоване.

Те саме стосується і городян, котрі ще не встановили “індивідуалки”, — їм теж слід подбати про теплопостачання власних осель. Тим, хто дійсно не в змозі зробити це самостійно, допоможе місто, але це буде невелика кількість людей — виключно соціально незахищені, котрі не мають родинної підтримки. А от боржникам, які “забули” сплатити квитанції на 5—10 тис. грн., з подібними проханнями звертатися до органів місцевого самоврядування взагалі заборонено — нехай пожинають плоди своєї недобросовісності.

“Закарпатгаз” попередив, що відключатиме будинки з “автономниками”-нелегалами

Тривожний дзвіночок для городян, котрі есплуатують індивідуальні котли нелегально: “Закарпатгаз” спеціальним листом попередив Ужгородську міську раду, що починає відключати ті будинки, де встановлено несанкціоноване автономне опалення. У зв’язку з цим нагадуємо ужгородцям: самого дозволу на від’єднання від мережі ЦО, який вони отримали в міськвиконкомі згідно з поданими ними заявами, недостатньо. Далі треба розірвати угоду з “Уж-теплом”, повідомивши про це КП у письмовій формі і здійснивши з ним повний розрахунок. Наступний крок — від’єднатися від загальних мереж у власній квартирі і повідомити про це ЖРЕР, який має перевірити та підтвердити якість виконаних робіт. І, нарешті, при встановленні газового чи електричного індивідуального опалення слід отримати технічні умови від “Закарпатгазу” чи “Закарпаттяобленерго”, виконати їх та здати об’єкт в експлуатацію відповідній організації.

Утім погрози “Закарпатгазу” про відключення блакитного палива в будинках, де є “нелегали”, не зовсім коректні: по-перше, навряд чи всі мешканці багатоповерхівки дружно обзавелися несанкціонованими котлами, а по-друге, навіть у порушників газові плити — цілком легальні. Отож “за компанію” відрізати від газу і їх — м’яко кажучи, перевищення повноважень.

Відключення електроенергії — не в компетенції міської влади

У зв’язку з тим, що в місті довго не було можливості включити централізоване опалення, виникла загрозлива ситуація із електропостачанням. По різних мікрорайонах виникають аварії за аваріями: вулиці Легоцького, Грушевського, Джамбула, Щедріна, мкрн Радванка та інші по кілька годин, а то й діб залишалися останніми днями знеструмленими. З цього приводу люди телефонують до міськради, хоча це — зовсім не її компетенція.

Електропостачанням у нас займається не підпорядковане міській владі ВАТ “Закарпаттяобленерго”, розташоване в Оноківцях (міський підрозділ — УжМРЕМ з конторою на Жупанатській), йому ж споживачі перераховують гроші за електрику, відповідно з нього й треба питати про якість наданих послуг. Ідеться не тільки про аварійні відключення, а й перепади напруги. Керівництво міста зі свого боку давно попереджало електриків, що їхні мережі в неприйнятному стані, але ніякої реакції не дочекалося. Тому в середу виконком вирішив наступного тижня на позачерговому засіданні заслухати представників “Закарпаттяобленерго”, аби з’ясувати, що зроблено і робитиметься ними в Ужгороді для покращення ситуації. А тим часом надаємо ужгородцям телефони компетентних осіб (див. у рамці) на випадок, якщо в них виникнуть проблеми з електропостачанням.

ВАТ “Закарпаттяобленерго”:

Ковач Василь, генеральний директор — 61-98-50; 66-95-97. Приймальня — 61-98-59; 66-95-95; 66-95-90. Білак Олександр, технічний директор — 61-98-51. Онисько Ольга, директор з економіки та фінансів — 61-98-98. Герзанич Володимир, директор із енергозбуту — 3-40-69; 61-98-60. Штибель Василь, директор із загальних питань — 3-33-48; 61-98-54. Кісюк Володимир, в.о. заступника директора з охорони праці — 61-98-53. Габчак Євгеній, директор з капітального будівництва — 61-98-64; 3-66-66 Хохлов Валерій, заступник технічного директора — 3-42-78; 61-98-62. Ванюшкін Олег, головний бухгалтер — 3-30-25; 61-98-58. Сливка Йосип, заступник технічного директора по високовольтних мережа — 66-95-94. Стегнач Надія, заступник технічного директора з інформаційних технологій — 3-02-70; 61-98-86. Ковач Сергій, заступник директора з економіки та фінансів — 66-95-90; 61-98-82. Задорожний Микола, заступник директора з технічної політики енергозбуту — 61-98-92. Талапко Степан, заступник директора з охорони праці — 3-30-81; 61-98-88.

Ужгородський міський РЕМ:

Чубірко Володимир, в.о.начальника — 3-51-51. Медве Федір, заступник начальника з енергозбуту — 61-21-60. Кудряшов Мирослав, в.о. головного iнженера — 61-52-82. Черговий диспетчер — 3-32-82.

Відповідно до Постанови КМУ “Про затвердження Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій”, у містах України щомісячно передбачено проведення профдезробіт та наведено схеми розрахунків їх середньомісячної вартості.

Виходячи з постанови, вартість усіх видів робіт, що надаються з профілактичної дезінфекції, зараз становить:

— профілактична дезінфекція — 0,63 грн. (за 1 кв. м у договорі на 1 рік);

— дератизація в будинках і спорудах — 1,29 грн. (за 1 кв. м у договорі на 1 рік);

— дезінсекція в приміщеннях — 1,48 грн. (за 1 кв. м у договорі на 1 рік).

Періодичність проведення профдезробіт залежить від заселеності об’єктів гризунами та комахами і визначається в кожному конкретному випадку спільно із замовниками, але не рідше 1 разу на місяць. У договірну площу, згідно з постановою головного санітарного лікаря України, необхідно включати площі підвалів, перших поверхів, підсобних приміщень будинків та прилеглих до них територій.

Із цього приводу головний лікар дезстанції звернувся з офіційним листом до ужгородського міського голови Сергія Ратушняка, в якому проінформував його про стан справ. У листі сказано, що незважаючи на неодноразові звернення Ужгородської дезінфекційної станції до керівників житлово-експлуатаційних дільниць Ужгорода про необхідність проведення своєчасних розрахунків за виконані роботи з дератизації, дезінсекції та дезінфекції на територіях ЖРЕРів, КП та ТОВ, зрушень на краще немає, і звернення санітарів залишаються поза увагою.

Загальний відсоток будівель, охоплених угодами, залишається невисоким. Так, за 10 місяців поточного року він становить тільки 37,9% від необхідних площ будівель, а причиною цьому є нерозуміння керівників ЖРЕРів, КП та ТОВ необхідності очищення території міста від небезпечних гризунів та комах.

Разом із тим за виконані станцією роботи своєчасні розрахунки не проводяться. Таким чином, ця заборгованість ЖРЕРів станом на 1.10.2008 р. становить 31952,6 грн.

Враховуючи неблагополучний епідеміологічний фон із захворюваності на лептоспіроз у 2008 році, невиконання на належному рівні систематичних профілактичних дезінфекційних заходів у житловому секторі може призвести до спалаху захворювань у місті та некерованого процесу щодо зооантропонозних інфекцій.

Хоча в державі існує Постанова Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. № 560 про “Порядок формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій”, де чітко визначено витрати на дератизацію та дезінсекцію, деякі ЖРЕРи продовжують ігнорувати законодавство та залишаються боржниками перед дезінфекційною станцією Ужгорода, яка вчасно проводить згадані роботи, підсумував головний лікар станції Юрій Ухаль.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

Моїй співрозмовниці 35, вона має люблячого чоловіка і майже дорослого сина-студента. Образ гарної яскравої молодої жінки, веселої й дуже комунікабельної, у свідомості ніяк не в’яжеться із визначенням “людина з обмеженими можливостями”, хоча знаю: в пані Оксани серйозні проблеми із зором. Але це не завадило їй знайти своє місце в житті, реалізуватися самій та ще й допомагати іншим. Вона — чудовий приклад того, що бути щасливим можна незалежно від непоборних обставин.

Оксана Володимирівна народилася й виросла в Одесі. Коли вчилася в 7-му класі, невдало впала, і зір зі стовідсоткового впав до 30 і 40%. Коригуванню він не піддавався — відбулася атрофія зорового нерва, — але дівчинка якось до цього звикла, школу закінчила зі срібною медаллю. Відразу вступила до Одеського університету на російську філологію, в 17 років вийшла заміж. Чоловіка-військового переводили з місця на місце, саме тому після другого курсу навчання залишила. Тим більше, що в подружжя народився син. А на Закарпатті опинилися в 1994-му. Це були важкі для всіх часи: СРСР розпався, економічні зв’язки підприємств розірвалися, панувало масове безробіття. Перші роки в Ужгороді молода жінка присвятила себе сім’ї. Спеціальність учителя російської мови й літератури на той період видалася їй уже неактуальною, отож про продовження освіти в цій галузі вже не йшлося. А опісля на деякий час її вибила з колії хвороба: у 1998-му підхопила грип, 10 днів трималася дуже висока температура, через що і так слабкий зір почав катастрофічно падати. Звісно, почувалася через це, м’яко кажучи, не найкраще. І тут в Ужгородській філії Міжрегіональної академії управління персоналом з’явилася кафедра психології. “Ця наука мені давно подобалася, — пригадує Оксана Богданець, — але в УжНУ такої спеціальності не було. Я ж відчула, що це мені вкрай потрібно, аби морально і психологічно утриматися на плаву. Так з 2000 року в мене пішов процес здобуття нової освіти. Син на той час був у 3-му класі, отож ми вчилися разом”.

— Гризти граніт науки допомагали однокурсники? — цікавлюся в Оксани Володимирівни.

— І однокурсники, і викладачі ставилися до моєї проблеми з розумінням, за що я їм дуже вдячна. Лекції переважно записувала на диктофон. Проте основним моїм помічником стали комп’ютерні технології: друзі дістали програму з озвученням, мала електронну бібліотеку. Мені, 27-річній дамі, було якось соромно прийти на пари непідготовленою, тому рідні лягали спати, а я після 11-ї вечора слухала через комп’ютер бібліотеку по психології. Зараз завдяки науковому прогресу навіть зовсім незрячі можуть користуватися Інтернетом, було б бажання його освоїти. Те, що ви робите мишкою, людина з обмеженими можливостями виконує, вивчивши комбінацію клавіш і послідовність маніпуляцій. Ось так я і вчилася. Хоча, без сумніву, не обійшлося й без підтримки сім’ї.

— Здобутий фах на практиці довелося застосовувати?

— Звичайно. У 2004 р. я працювала психологом у НВК “Гранд”, паралельно заочно закінчила магістратуру в Києві. У той момент уже відчула, що хочу допомагати таким людям, як я, адже бачила: Закарпаття у плані впровадження новітніх технологій відстає, хоча б через відсутність центру, де б інвалідів навчали користуватися комп’ютером. Я сама мучилася, вивчаючи клавіатуру, але ж комусь це дається важче, потрібен викладач. Так і почалася моя громадська діяльність: кинула школу і присвятила себе їй. Я — голова представництва Всеукраїнської благодійної організації інвалідів та пенсіонерів “Обличчям до істини” в Закарпатській області, а 2006 року виступила засновником Закарпатського благодійного фонду соціальної підтримки та реабілітації інвалідів по зору “Назустріч мрії”. Написала і подала проект створення центру для людей з проблемами зору, успішно захистила його, і ми виграли грант. Виходячи зі статистики Всеукраїнського товариства сліпих, таких інвалідів на Закарпатті найбільше в Мукачеві, тому центр “ЗІРка” створили там. У лютому буде рік, як він працює. Проте практика показала, що інваліди з дитинства якраз більш адаптовані до життя зі своїм недугом, ніж ті, хто втрачає зір, скажімо, через цукровий діабет, грип, аварії, надмірне захоплення комп’ютерами або інші причини. Тому виявилося, що в Ужгороді дуже актуальною є потреба інформаційно-реабілітаційного центру для таких людей. Я провела з цього приводу усні переговори з міським управлінням праці і соціального захисту населення, там поставилися до проблеми з розумінням, і, думаю, найближчим часом такий центр у нас буде створений. Працюючи в цій сфері, я дізналася, що в Україні щорічно народжується з проблемами зору або втрачає його 3 тисячі чоловік. Люди залишаються сам на сам зі своїми проблемами у світі, до якого вони не пристосовані. Як наслідок — розгубленість, депресія, пошук опікунів. І саме в цей момент потрібна допомога фахівців, які навчать жити, трудитися, розвивати свої творчі здібності в нових умовах і пояснять, що це не зупинка життя, а його продовження в нових умовах. Психологічної допомоги потребують і члени сім’ї, в якій хтось втратив зір. Ось над цим ми й працюватимемо. Крім того, за моїм задумом у цьому центрі буде й інформаційна база, де та яку патологію зору на цей момент краще лікують, де можна пройти максимальну реабілітацію тощо. Адже перш ніж потрапити в спеціалізовану школу-інтернат для дітей з вадами зору, що знаходиться в Мукачеві, з малюками нікуди навіть звернутися за порадою. А ще в перспективі мріємо про створення спеціального тренажерного залу. Люди з поганим зором мало рухаються, тому їм особливо потрібні фізичні навантаження, а йти в загальні зали вони просто соромляться. Словом, проект Ужгородського центру для людей з вадами зору вже написаний, і я сподіваюся, що нам виділять приміщення. Інакше претендувати на грант не можна.

— Ви розповідали, що, втрачаючи зір, людина впадає в депресію. Вам через це довелося пройти?

— Знаєте, я сильна людина. Може, свою роль у цьому відіграло те, що я донька військового і дружина військового, у принципі, все життя за характером була активною (свого часу — комсорг школи). Але це не означає, що не трапляються моменти, коли щось накочується і стає гірко. Поплачеш у подушку, а потім струсиш це із себе й усвідомлюєш: треба йти далі. Тобто я така ж людина, як і всі, але мені допомогли рідні (чоловік, замість відпочити у вихідний, возить мене за отакенним списком адрес) комп’ютер та моя спеціальність. Мені, до речі, доводиться працювати не тільки з інвалідами, і я помітила: до фізичної недуги можна адаптуватися, набагато більшою проблемою може виявитися психологічний стан. Часом людина, маючи і сім’ю, і стабільність, через якийсь збіг обставин так “накрутить” себе! Моя професія дійсно допомагає, якщо підійти до людини в потрібний момент.

— Чи не вважаєте, що людям з обмеженими можливостями треба давати більше шансів працевлаштуватися, щоб вони могли спілкуватися і не замикатися в собі?

— Безперечно, тим більше, що з розвитком нових технологій у них з’являється більше можливостей для самореалізації, зокрема у плані отримання вищої освіти. Знаю багато зовсім незрячих людей, котрі чудово влаштували своє життя. Наприклад, у Києві є сліпий адвокат, котрий виграє гучні справи. У запланованому в Ужгороді центрі ми теж намагатимемося працевлаштовувати студентів — інвалідів по зору, будемо допомагати їм під час навчання з наданням електронної бібліотеки тощо. Загалом тісно співпрацюватимемо з владою та центром зайнятості.

— А розуміння з боку чиновників є?

— Переважно так, а якщо десь його не вистачає, то, думаю, це від нестачі інформації. Адже одна справа просто сказати, як важко живеться людині з поганим зором, і зовсім інша — усвідомити. Не дарма в Англії проводили експеримент: пропонували парламентаріям певний час працювати із зав’язаними очима, повністю закрившись від світу. Візуальний канал отримання інформації — основний, і звичайній людині нелегко зрозуміти, наскільки тяжко обходитися без нього. Тому мені здається, що якщо частіше влаштовувати “круглі столи”, семінари, нагадувати про себе, то з боку сторони влади буде розуміння. Недарма кажуть: стукайте, і вам відчинять.

— Напевно, ви вивчали і зарубіжний досвід роботи з людьми з обмеженими можливостями? Чий узяли б за приклад?

— Мені найбільше імпонує, як це питання поставлене в Австрії. Вони намагаються взагалі не використовувати таке поняття, як інвалідність. Людину з обмеженими можливостями намагаються повернути на те місце, з якого вона через ті чи інші причини випала. Для цього півроку-рік проводять реабілітацію — звісно, створені спеціальні кваліфіковані центри, все це оплачується. І якщо хтось навчається якійсь професії, то він наперед знає, що там і там на нього чекає робоче місце. Іде політика інтеграції людей з обмеженими фізичними можливостями у суспільство, і це те, що дуже потрібно й нам. Адже працюючи в тісному контакті з тим же інвалідом, оточуючі звикають до нього і сприймають як рівного. От і чоловік мені каже, що часто забуває про мої проблеми із зором, — сміється Оксана Володимирівна.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

За роки, що минули відтоді, пагорб, на якому розміщена церква, почав поступово зсуватися. Згодом нахил став таким помітним, що керівництво музею забило на сполох, але грошей на порятунок класичного зразка лемківського зодчества в держави довго не знаходилося. Врешті, коли дзвіниця церкви нахилилася так, що могла разом із хрестом будь-якої хвилини впасти відвідувачам на голови, музею таки виділили необхідні для реставрації дерев’яного шедевра кошти.

Надійно укріпити стіни дзвіниці для вирівнювання церкви та змінити порослий мохом дах будівлі й стіни башти взялася ужгородська фірма “Наша спадщина”, на рахунку якої нещодавно відреставрована в Лікіцарах церква та багато інших старовинних об’єктів. Молоді хлопці із Солотвина мистецтву перекриття даху дерев’яними шинглями навчалися у свого вчителя Івана Поповича. Кажуть, обов’язково роблять усе за старовинними дідівськими звичаями. Роботу обіцяли закінчити через три місяці, але можлива й затримка, зумовлена погодними умовами. Наразі повністю завершені роботи над дзвіницею церкви — її перекрили шинглями з ялини, а верхівку увінчали відреставрованим хрестом. Деревину обробляють спеціальним антисептиком, який захищатиме її від вологи та грибків — після цього, стверджують майстри, церква не потребуватиме ремонту приблизно 40 років. Тільки на реставрацію дзвіниці — укріплення стін, демонтаж старої деревини, виготовлення ялинових і дубових шинглів та їх встановлення — музей витратив близько 200 тисяч гривень.

Як розповіла нам директор музею Габріела Андял, наступний етап реставрації стосуватиметься внутрішнього оздоблення. На час зовнішнього відновлення все, що було всередині церкви, віднесли на зберігання до фондів. Згодом шедеври сакрального мистецтва, які складають інтер’єр дерев’яного храму, будуть відреставровані й повернуті до його стін. Але нерегулярні богослужіння у старовинній церкві проходитимуть і надалі — найближче з них буде присвячене дню Святого Миколая.

Тим часом музей активно працює над іншими нововведеннями. Переймаючись на фоні останніх подій безпекою музейних експонатів, Габріела Василівна зініціювала заміну огорожі, яка відділяє музей від приватних забудов. Для того, аби на територію закладу не проникли злодії, його керівництво планує осучаснити сигналізацію та організувати відеонагляд меж музею. А фахівці наразі працюють над вивченням відомостей, що стосуються старовинного цвинтаря, на якому частково розміщений скансен. Кажуть, що, окрім церковних діячів, на ньому була похована дружина Августина Волошина, але для того, щоб відновити поховання, потрібно провести дуже серйозні дослідження. Музей також не покидає надії поповнити експозицію чудовим зразком бойківського зодчества — старовинною капличкою із с. Негровець Міжгірського району. Вже кілька років ведуться відповідні переговори з громадою села, але та не погоджується віддати каплицю на реставрацію й збереження, поступово знищуючи її унікальність сучасними ремонтними роботами. Добре, що фахівці музею свого часу зробили обміри та замальовки дерев’яного шедевра, тож навесні, швидше за все, на місці колишнього цвинтаря буде збудована точна копія старовинної каплиці.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

— То скажіть, Антоне Федоровичу, ви справді праправнук 19-ї доньки Марії Терезії?

— Дев’ятнадцятої? Бідна Марія Терезія! Ні, я думав, що 16-ї, але точно не знаю, бо сам наш родовід не досліджую. А от у двоюрідного брата навіть на стіні висить розроблене ним генеалогічне дерево, за яким лінія моєї мами і справді походить від цісарської родини.

— Ваша мама чи її батьки мали якісь ознаки такого благородного походження?

— Ні, моя мама була зовсім звичайною домогосподаркою, котра виховувала мене із сестрою. А дід народився в тоді ще угорській Братиславі, приїхав на Закарпаття працювати в лісівництві, тут і познайомився з бабусею. Потім був бухгалтером у поміщика під Великими Лазами, жив сам, бо дружина його покинула, після чого переїхав до Ужгорода, де влаштувався бухгалтером в одному з банків. Я добре його пам’ятаю, бо прожив дідусь аж 86 років.

— А батько ваш також має відоме коріння?

— Наскільки я знаю, ні. Батька звали Ференц Трибус, він працював директором маргаринового заводу в Ужгороді. Після того, як безпартійного батька замінили на партійного слюсаря, котрий навіть писати не вмів, він перейшов працювати директором макаронного заводу. Але невдовзі захворів на рак легенів, що, в принципі, не дивно, бо курив аж занадто багато. Помер батько рано, у 1956 році, коли йому було всього 56 років.

— Ваш зять розповідав, що пана Ференца ще за чехів нагородили медаллю. За що?

— За те, що батько розробив сучасний герб Ужгорода, який ви навіть використовуєте на першій сторінці газети. Тоді міська управа оголосила конкурс на кращий герб міста, а позаяк батько непогано малював, то й розробив на основі старовинної печатки Ужгорода цю емблему з переплетеною виноградною лозою та звисаючими гронами. Я добре пам’ятаю, як він вечорами сидів над тією роботою, щось малював, потім викреслював. Але конкурс виграла саме його емблема, за що уряд нагородив батька бронзовою медаллю — вона і тепер зберігається у нашій родині. Власне, ця медаль існувала у двох примірниках — другу подарували тодішньому голові міської управи, але де вона зараз, мені невідомо.

— Ви народилися в Ужгороді?

— Так, у 1931 році. Навчався в гімназії, де нинішній хімфак, і вчителі у нас були такі суворі, що за найменшу провину били ну просто безжально! Російської чи української мови більшість із нас не знала взагалі. Навчання велося угорською (і в гімназії, і у звичайній угорській школі, де я навчався пізніше), що потім вилізло мені боком, бо після війни доводилося від початку вчитися російській, завчати букви й читати по складах “ма-ма”, “па-па” . Саме незнання російської й української мов (я їх ледве розумів) і спричинило те, що після року навчання я покинув художнє училище, до якого вступив по закінченні школи. Малювати мені дуже подобалося, до того ж моїми вчителями були такі відомі тепер митці, як Йосип Бокшай, Андрій Коцка, Шандор Петкі, Федір Манайло та ін. Але програма училища передбачала вивчення й загальних предметів, які я не міг опанувати, бо лекції читалися російською чи українською. А тоді сталося так, що студентів примусили взяти участь у спортивній першості училища. Я на ній усіх переміг, після чого фізрук сказав, що з моїми даними треба займатися спортом, і запросив на тренування спортивного товариства “Спартак”. Наступного дня я прийшов, і мені так сподобалася зібрана там компанія, що, не задумуючись, покинув навчання і став працювати.

— На яку ж роботу ви проміняли кар’єру художника?

— Ох, усього, що я робив, тепер і не згадаєш. При міській управі обміряв будинки, працював інструктором спортивного товариства “Іскра” та ще багато ким. Але то після служби в армії, яку проходив у спортивній роті у Львові. Як правило, працював я лише до обіду, а потім обов’язково відвідував тренування — з 1952 року офіційно став членом збірної товариства “Спартак”.

— Яким видом спорту займалися?

— Легкою атлетикою. У нас тоді ще не було бази для тренувань, тому колектив мусив власними силами готувати місце для занять. У тодішньому парку Горького недалеко від електростанції ми розрівняли від коренів дерев та каменю яйцеподібну 350-метрову доріжку — там і займалися. Пам’ятаю, труби електростанції тоді ще не мали фільтрів, тому з неба на нас постійно сипався чорний вугільний сніг (бувало, кинеш на землю курточку, а через півгодини її вже не видно під шаром попелу). Трохи згодом нам виділили будівлю в парку, де раніше, ще за чехів, розміщувався ресторан (його закрили, мотивуючи тим, що будівля перебуває в аварійному стані, а коли почали розбирати, то виявилося: чехи так добротно її побудували, що це зробити не так і легко). Ми те приміщення привели до ладу і там займалися. Я, наприклад, приходив туди щоденно десь о другій годині дня, а йшов уже після десятої вечора. Взимку тренування проходили в залі, де я піднімав штангу та робив інші вправи. Зі штангою почав займатися після того, як в армії наш керівник заявив, що справжній чоловік повинен піднімати 100 кілограмів ваги. Врешті я осилював 110 кілограмів, а для тренування ніг присідав 10 разів із вагою 150 кілограмів. Улітку ми бігали парком, оскільки бігових доріжок у місті не було. Там я врятував три людські життя.

— Розкажіть, будьте ласкаві, як це сталося.

— У ті часи залізнична колія проходила ще через сучасний транспортний міст біля басейну “Спартак”, тож аби вийти з парку в місто, потрібно було перейти колію. Одного разу, повертаючись з тренування, зупинивсь я перед колією, очікуючи поки проїде потяг. А поруч дядько стоїть, п’яненький трохи. Бачу, опускається він на коліна й починає повзти просто під поїзд, що до нас наближається, — самогубство задумав. Так я кинувся до нього і за ноги його р-раз, назад витягнув. Але дядько і не думав дякувати, а поліз мене бити. Тут уже й перелякані машиністи потяга підбігли, дуже мені дякували, а дядька кілька разів самі вдарили, аби в майбутньому мудрішим був. Після того, зустрічаючи мене в місті, той ховав очі й удавав, що не впізнає мене. А другий випадок стався, коли на якихось змаганнях у спортсмена, який кидав диск, той випадково вислизнув із рук і полетів прямо у глядачів. Бачу, що наближається він до маленької дівчинки на рівні її голови, підстрибую до неї і смикаю в бік. Утретє я врятував дівчину-спортсменку із Запоріжжя, котра, виходячи з потяга, знепритомніла і падала головою на бетонний перон. Я її підхопив, передав у карету “швидкої допомоги” — так лікарі запідозрили в неї тиф і дарма поголили бідолашній дівчині всю голову.

— А чому ви покинули спортивний клуб “Спартак”?

— Знаєте, мені тоді вже було 28 років, і я почав задумуватися над тим, що потрібно створити сім’ю. Постійно ж тренуючись, я за секундами бігав, а не за дівчатами, тобто часу на особисте життя зовсім не вистачало. А тут і роботу хорошу запропонували, тож став я столяром на меблевому комбінаті, працював там 32 роки. Уявіть собі: на 32 роки припинив заняття спортом, не бігав, навіть зарядку не робив. А все тому, що знайшов для себе нове захоплення — шахи. Але “Спартак” я не покидав, досі є його членом.

— Пам’ятаєте, хто навчив вас грати у шахи?

— Звичайно. Ми з батьками жили біля Будинку офіцерів, а сусідом у нас був один єврей, до котрого на вихідні постійно приходили друзі, з якими він любив грати у шахи. А я малий завжди сидів біля них і дивився. Тобто мене ніхто не вчив, якось так вийшло, що сам опанував цю гру. Після спорту шахи стали для мене своєрідною відрадою, я дуже любив грати в них із батьком моєї дружини — мабуть, саме так завоював його прихильність. Уже не скажу хто, але якось мені порадили задля вдосконалення навичок почати вивчати шахи зі спеціалізованих книжок — так я став збирати свою шахову бібліотеку, яка тепер, мабуть, є однією з найбільших на Закарпатті. Почав також виписувати спеціалізовані журнали: угорські, прибалтійські, російські, польські тощо. А тоді поступово мене перестала цікавити сама гра, бо захопився складанням шахових задач. Цим я займаюся вже багато років, здобув чимало премій і відзнак, публікуюся в багатьох серйозних журналах. Тепер складаю задачі пререважно зі своїм другом та однодумцем Валерієм Пленьковим, котрий колись викладав у нашому університеті.

— Але ж, наскільки я розумію, це дуже складно, бо для того, щоб не повторюватися, ви маєте знати всі шахові задачі, придумані до вас?

— Це справді складно, якщо працюєш для дійсно серйозних журналів із шахів. Там такі спеціалісти, котрі одразу скажуть, була вже така або навіть подібна задача надрукована у спеціалізованих виданнях чи ні. Але тепер нам дуже допомагає комп’ютер. За допомогою спеціальної програми розробляти шахові задачі стало трохи легше, тож довелося опанувати комп’ютер і працювати так.

— А розкажіть нам про родину, задля якої ви покинули спорт.

— Одруживсь я в 1960 році на чудовій жінці, росіянці Галині Тищенко. ЇЇ батько був військовий, як я вже розповідав, також дуже любив шахи. А Галина працювала інженером, навіть будувала нові будинки для біженців із Чорнобильської зони. У нас народилася донька Олена, з родиною котрої я нині й проживаю. Мій онук Олександр навчається в Кошице, буде композитором — він у нас дуже красивий і хороший хлопець. На жаль, три роки тому моя дружина померла. Це стало для мене дуже великим ударом, бо вона завжди була поряд і завжди мене підтримувала. А ще дуже пишалася тим, що я в пенсійному віці знову почав займатися спортом.

— Що вас до цього спонукало?

— Якось, уже вийшовши на пенсію, я звернув увагу на 50-літнього чоловіка, котрий щоранку бігав по Підзамковому парку. І подумав: а чому б і мені не згадати молодість та трохи не розім’ятися? Почав бігати, спочатку круг парком, потім два, перед тим зарядка — понахилятись, пострибати. А якось мене побачила відома в минулому спортсменка Алла Щетнікова, котра також займалася бігом і сказала мені, що з такою швидкістю, як у мене, можна на змаганнях виступати. Ми з Аллою подружилися і вирішили разом спробувати себе на всеукраїнській першості серед ветеранів у Києві. Я виступав як спринтер на стометрові забіги й переміг. Після цього їздив 10 років підряд і 10 разів ставав переможцем — це, до речі, всеукраїнський рекорд. Власне, переміг би і в 11-й раз (мав тоді чудову форму), якби дружина не захворіла і не покинула цей світ. Після того я вирішив, що не поїду більше на змагання. Тим паче, що вони все одно не оплачуюються, тож потрібно витрачати купу власних грошей.

— Ви як чемпіон країни їздили виступати за кордон?

— Лише один раз, у 1999 році. Ми з Аллою Щетніковою, котра також постійно перемагала у всеукраїнських змаганнях, поїхали на європейську легкоатлетичну першість ветеранів у Швейцарію. Грошей на поїздку нам не виділили, тож довелося знову витрачати власні (добре, що хоч частково нам допоміг тодішній міський голова С.Сембер). Пам’ятаю, ми з Аллою були вражені тим, наскільки впевнені та життєрадісні європейські ветерани. Ми на їхньому фоні виглядали дуже бідно, навіть у параді не взяли участь, бо соромилися своїх стареньких тренувальних костюмів. А який у них манеж! Такий би потрібно в Ужгороді побудувати, аби там і бігові доріжки були, і поле для метання диску, боротьби, настільного тенісу та ще купи речей. Там, у Швейцарії, ми і не мріяли, що станемо переможцями, але поставили собі завдання увійти до фіналу, тобто шістки найкращих. УУрешті, Алла стала четвертою, я теж фіналістом. Але в нашій країні наші успіхи нікого не вразили, бо спорт перестав бути потрібним.

— Але ж перемоги на всеукраїнській легкоатлетичній першості приносили вам якусь матеріальну винагороду?

— Ні, що ви! Бувало, що організатори навіть грамоти нам не видавали — тримали нас цілий день, а потім казали, що грошей на грамоти в них немає. Про медалі я вже не кажу. Ми з учасниками жартували, що могли би хоч кришки для консервування віднести в майстерню, аби там вибили “1”, “2”, “3”, і те було б приємно, але ні. Щоправда, в останні роки за перше місце мені, пам’ятаю, вже подарували кухонний комбайн, потім тренувальний костюм, ще щось. Словом, не приділяють спорту достатню увагу, не приділяють. От в Ужгороді треба обов’язково побудувати манеж, аби молодь не з пивом і цигарками гуляла, а спортом займалася. Тим більше, на Закарпатті така м’яка погода, що можна майже цілий рік займатися на вулиці.

— Правда, що ви в пам’ять про вашу дружину провели забіг з Перечина до Ужгорода?

— Так, хотів зробити це до її дня народження у квітні, але отримав травму і переніс задум на осінь. Готувався з перервами майже рік, бігав, тягнучи за собою прив’язану до талії автомобільну шину, набиту цеглою та камінням. І от минулої суботи друг відвіз мене до Перечина, сфотографував на фоні вивіски “Перечин” і поїхав, а я поволі побіг до міста. Зайняло це в мене 2 години 20 хвилин. Біля хімфаку мене чекали донька, зять, родина сестри дружини, друзі. Знаєте, кожен бігун на короткі дистанції мріє про марафон, от я і здійснив ще одну свою мрію.

— А в майбутньому плануєте ще брати участь у змаганнях?

— Мабуть, ні, не бачу в тому сенсу. Буду бігати лише для себе, аби підтримувати здоров’я. До речі, завдяки заняттям спорту я ніколи не хворію. Тому завжди маю сили для роботи (Антон Федорович працює вахтером на економічному факультеті УжНУ — ред.), відпочинку, занять шахами та улюбленим бігом.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

Школи й садки — заручники боргів населення

Якщо стосовно медичних закладів проблему тепла уже практично вирішили за рахунок автономних котелень (див. матеріал на стор. 4), то освітянські досі залишаються тією ахіллесовою п’ятою, яка робить місто вразливим перед газовиками. Адже якби не школи й садки, борги населення були б їхнім власним клопотом та головним болем “Уж-тепла”. За нинішніх реалій більше половини з них залишаються на централізованому опаленні, а це дає можливість “Нафтогазу України” тиснути на міську владу, щоб та сплатила за городян. Пам’ятається, пан Дубина з екранів ТБ усю відповідальність за старт опалювального сезону переклав на місцеве керівництво. Мовляв, винні ваші бюджетні організації чи ні, а розрахуватися мусите за все, бо інакше ваші лікарні, школи й садки залишаться холодними. Минулого року таким чином дотиснули й Ужгород, але що з того вийшло? Тоді з нашої казни сто-личним газовикам пішло 3 млн. 400 тис. грн., а цьогоріч ужгородці (вкотре нагадаємо, що бюджетні установи не те що не боргують нічого, а навіть готові платити авансом) станом на жовтень “зависли” уже 9 млн. грн. Тобто люди переконалися: квитанції можна не сприймати всерйоз, рано чи пізно тепло таки дадуть. Керуючись такою логікою, якщо батареї навіть стануть гарячими завдяки якимось неймовірно вдалим переговорам (директор “Уж-тепла” веде їх у Києві тижнями), ці ужгородці не платитимуть і в грудні, січні, а значить, газовий кран нам знову закрутять. Зменшили ж Києву ліміти до критично низької межі тільки за несплачений за другу декаду листопада аванс!

Вирватися з цього замкнутого кола можна хіба перевівши всю бюджетну сферу на автономне опалення, чим в останній рік міська влада активно займається. Інша справа, що в самій освіті таких установ 53, а відтак усе й відразу зробити неможливо. Відокремитися від “колгоспу”, до речі, вирішили й більшість ужгородців — понад 70% із них перейшли на індивідуалки. Залишається тільки щиро поспівчувати тим мешканцям, котрі боргів не мають, але й засобів на встановлення власних котлів — теж, тому разом зі школами й садками виявилися заручниками неплатників.

Що маємо і чи довго діти відпочиватимуть?

Наразі — сумну статистику. Як повідомив головний санітарний лікар Ужгорода Василь Петричко, цього тижня не працювали 9 садків, 6 НВК, 22 загальноосвітні школи та одна мистецька і 2 ПТУ. Їх закрили на карантин рішенням надзвичайної проти-епідемічної комісії при міській раді, котру очолює заступник мера Володимир Симулик. Керувалися при цьому виключно турботою про здоров’я дітей, адже на вулиці похолоднішало, і в класах та групах стовпчик термометра опустився до 10—15 градусів (норма — як мінімум 17 для школярів та 19 — для дошкільнят). Загалом на вимушених канікулах опинилося близько 15 тисяч дітей. Вони, звичайно, таким несподіваним обставинам навіть зраділи, але ж навчальну програму ніхто не відміняв… Хоча, зважаючи на погоду, батьки теж не заперечували, щоб їхні чада посиділи вдома. Але їх бентежить, як довго триватиме карантин?

Власне вирішувати це — в компетенції тієї ж надзвичайної комісії, і вона знову зібралася цієї п’ятниці. Начальник міського управління освіти Володимир Огар виступив із клопотанням щодо відновлення навчального процесу в закладах, які досі не опалюються, шляхом введення 2-змінного режиму (при цьому початок робочого дня зміститься на 8 ранку), проти чого присутні не заперечували. Таким чином задіяною виявиться тільки половина шкільних приміщень, а нормальну температуру в них забезпечать за допомогою електронагрівачів (само собою, техніка безпеки має дотримуватися залізно). Завідуюча відділенням ГД і П СЕС м. Уж-города Марія Філеп наголосила, що 1—4 класи мають навчатися виключно в першу зміну, а Василь Петричко пообіцяв: його працівники регулярно контролюватимуть температурний режим в освітніх закладах. Щодо дитсадків — ситуація така ж. Якщо керівники можуть обігріти кімнати камінами, то нехай приймають малюків, зводячи групи.

Реальні перспективи

Отже, ми вже говорили, що місто взяло курс на повну “автономізацію” бюджетної сфери. У поточному році такі котельні отримали вже 16 закладів. На енергозберігаючі технології витрачено 8 млн. грн., ще 4 планують освоїти до кінця 2008-го. Володимир Симулик, котрий курирує гуманітарні питання, запевняє: до кінця цього року на централізованому опаленні залишиться всього 12 освітянських установ. Із тих закладів, що не працювали цього тижня, деякі мають автономні котельні, але затримки з їх запуском виникали через газовиків. Цього четверга тепло подали в АНВК, ЗОШ №№ 10, 11, 16 та 16-й садок, у п’ятницю — ЗОШ №17 і ДВЗ №15. Таким чином 28 закладів із 53 надалі працюватимуть у нормальному режимі.

Ще цілий ряд котелень за розробленим графіком мали б поступово, починаючи з наступного тижня, вводитися в дію до кінця року, але чи вдасться його дотриматися — залежить аж ніяк не від керівництва міста. Зокрема йдеться про Падіюн, ЗОШ №№ 3, 7, 9, 5, 6, 8, 15, 12, 19, школу мистецтв, 38-й садок тощо. Паралельно всі вони технічно готові прийняти централізоване опалення, і як тільки дадуть газ — приміщення обігріватимуть. (Про останні новини з газового фронту читайте на стор. 2).

На сесії був присутній представник “Закарпатгазу”, і всі претензії посипалися на нього. Звісно, пояснити такий різний підхід до Ужгорода й Мукачева він не міг, та й реально це поза межами його компетенції. Зате звинувачення у зволіканні з подачею газу автономним котельням, переведеним на баланс міського управління освіти, виявилися за адресою.

Ураховуючи, що йде масована інформаційна атака, спрямована на дискредитацію ужгородської влади, формування думки, буцімто керівництво нічого не робить для вирішення проблем опалення шкіл і садків, депутати запропонували офіційно від імені міськради поінформувати всіх про реальний стан речей. Аналогії з Алчевськом, що проводилися на телебаченні, абсолютно некоректні: за офіційною статистикою, понад 70% ужгородських квартир обігріваються індивідуально, а значить, їхні мешканці не мерзнуть. Ще певний відсоток городян робить те саме нелегально, а в решти за рахунок прогрітих сусідами стін температура тримається в межах 13—14о. Ужгород має програму виходу з хронічної проблеми боргів населення та, відповідно, холодних шкіл і садків — це перехід бюджетної сфери на автономне опалення. Але на її остаточну реалізацію потрібен ще хоча б рік, адже попередники чинного мера енергоощадні технології за пріоритет не мали. “Тим часом нам, замість підтримати і ставити в приклад усій Україні, заважають працювати, — констатує Сергій Ратушняк. — Я про це прямо заявив на засіданні Кабміну”. Ужгородські депутати переконані: треба відкрито назвати прізвища людей, котрі стоять за цими процесами. Відтак з’явилася заява, яка в ужгородському “холодоморі” звинувачує сімейство Балог, а “Закарпатгазу” за “недружні” дії обіцяє відключення води й каналізації. Також запропоновано замість “Закарпатгазу” створити “Ужгородгаз”: той, мовляв, дійсно працюватиме на благо міста. До речі, за доволі різку заяву про організований Балогами геноцид Ужгорода проголосувало 45 депутатів із 47 присутніх.(Текст заяви надрукуємо в наступному номері газети).

Попри гарячі газово-теплові пристрасті, на цьому засіданні встигли прийняти і зміни до бюджету міста на 2008 рік (розподілили 532 800 грн., зокрема 20 тис. пішло на капремонт у ДНЗ № 42, понад 50 тис. — капремонт житла, 200 тис. — систем опалення, 90 тис. — на заміну дорожніх знаків тощо). Також було утворено експертний комітет з питань системного планування, реформ та моніторингу Стратегії розвитку міста й вирішено готуватися до проведення 46-х Міжнародних дитячих олімпійських ігор 2012 року в Ужгороді, оскільки нещодавно подали відповідну заявку. Насамкінець депутати затвердили зміст і форму бюлетеня для проведення місцевого референдуму 7 грудня.