Олена МАКАРА, “Ужгород”

Конкурс проходив у 3 етапи. Протягом перших двох учасники демонстрували свої теоретичні та практичні вміння під час відкритих занять. І таким чином з-поміж 9-ти конкурсанток (організатори переконані, що в подальшому їх буде більше) визначилися 5 переможниць та 4 лауреатки. Тож на самому початку суперфіналу Галина Пулим із ДНЗ № 40, Наталія Терлецька з НВК “Престиж”, Наталія Товтин з НВК “Гармонія” та Світлана Шаварин з ДНЗ № 42 отримали грамоти й грошові премії від управління освіти та квіти й оплески від залу.

А решті учасниць ще належало поборотися за одне зі звань: “Вихователь-творець”, “Вихователь-винахідник”, “Вихователь-поет”, “Вихователь-новатор”, “Вихователь-ерудит”, бо саме з новаторства, поетичності, ерудиції, винахідництва й творчості складається формула педагогічної майстерності. Родзинкою ж дійства стало те, що змагалися вони не поодинці - на допомогу їм прийшли колеги й вихованці. Уже в першому конкурсі “Я та мій колектив однодумців” під час представлення своєї конкурсантки та її педагогічного кредо вихователі на чолі із завідуючими виявили стільки фантазії й талантів, зокрема до складання віршів, переспіву популярних пісень, імпровізації, що поставили журі (у складі якого були Федір Апшай, заступник міського голови; Єлизавета Шукалюк, методист методичного центру з дошкільної освіти облуправління освіти і науки; Володимир Огар, начальник міського управління освіти; Світлана Фесенко, начальник відділу шкіл та дошкільних закладів; Надія Дворак, завідувач методичного кабінету; Ганна Токар, головний спеціаліст з дошкільної освіти; Валентина Шевчук, завідувач центру психології управління освіти, та автор цих рядків) перед нелегким вибором: хто ж кращий. Не додали полегшення й наступні конкурси з написання листа-звернення дошкільняти до дорослих на тему “Беріть нас такими, як ми є, і зробіть нас такими, якими ми маємо стати. Нам важко зрозуміти вас, на те ми і діти. Ви маєте розгадати нас, на те ви і дорослі”; з виведення 3-х складових успіху сучасного вихователя та представлення захоплень фіналісток. Як сказав у заключному слові Федір Апшай, співголова журі конкурсу, кожна з учасниць заслуговує на всі 5 титулів. Та все ж визначатися довелося. І в підсумку “вихователем-творцем” стала Світлана Курта з ДНЗ № 20, чиї вихованці влаштували парад костюмів, виготовлених її руками до свят. І були це не лише розшиті спіднички, штанці та сорочечки, а й кептарики, головні убори та навіть чобітки. До того ж Світлана Данилівна майстерно вишиває в різних техніках і дуже смачно готує - присутні в залі пригостилися її випічкою. Титул “вихователя-поета” Ганні Рудейко з НВК “Первоцвіт” дістався невипадково - вона пише чудові поезії, й усі її виступи, починаючи від презентації “…вони летять у світ широкий, а вихователі навчать їх перших кроків”, були у віршованій формі. Ганна Михайлівна виявилася й чудовою оповідачкою гуморесок, чим неабияк розважила зал. Єлизавета Трашевська зі “світлого радісного куточка - 19-го садочка”, котру номінували на “вихователя-новатора”, за 30 років роботи випустила стільки діток, “як на дереві листочків”, зазначили її колеги. І кожного малюка обдарувала своєю любов’ю та терпінням. Вона в садку - “запевала”, як у прямому, так і в переносному сенсі, бо Бог дав їй чудовий голос, і хтозна, можливо, Єлизавета Степанівна мала б і успішну співочу кар’єру. А так згуртовує навколо себе колег - любителів пісні. Про Наталію Фрішнич із ДНЗ № 39 однозначно можна сказати: винахідниця. Її фантазії немає меж. Це завдяки їй у групі з’явилася своєрідна виставка іграшок, з “експонатами” якої малюки граються(!). Це разом із нею вони дбайливо доглядають за квітами, а недавно в них навіть зацвів кактус. Це з нею хлоп’ята майструють, а дівчатка займаються рукоділлям. Це для своїх вихованців вона влаштовує незабутні свята, щоразу перевтілюючись в якогось казкового персонажа. “Дивосвітівка” Світлана Яворська (її назвали “вихователем-ерудитом”) трудиться з тим, “щоб кожен (її вихованець - авт.) почував себе щасливим та відчував своє маленьке “я”, і “праця, виконана з любов’ю”, приносить їй задоволення. Дозвілля ж присвячує мандрам рідним краєм, мальовничі куточки якого увічнює в фото. Тож не дивно, що в таких талановитих наставниць не менш талановиті вихованці - вони розважили публіку своїми чудовими і водночас зворушливими виступами.

До титулів, “підтверджених” стрічками, суперфіналісткам додалися грамоти, грошові премії та подарунки, які з побажанням подальших творчих знахідок їм вручили заступник міського голови Федір Апшай, голова міськкому профспілки працівників освіти Любов Попович та начальник управління освіти Володимир Огар. Володимир Іванович, подякувавши всім працівникам дошкільних закладів за плідну працю, наголосив на важливості їхньої місії: “Вчителі лише продовжують удосконалювати знання та вміння, закладені дітям вихователями садків”.

Міський голова Сергій Ратушняк радо прийняв закордонних гостей, розповівши, що обласний центр багато чим завдячує чехам, за яких у 1919-1939 роках набув свого архітектурного виг-ляду. Для того, аби вшанувати тодішнього президента Т.Г.Масарика, міська влада хоче перенести його погруддя ближче до центру міста, встановивши неподалік пам’ятник архітектору А. Крупці, котрий спроектував ужгородський район Галагов. Обласний центр і тепер продовжує підтримувати дружні та партнерські відносини із Чехією, зокрема, Чеська Ліпа вже давно є його містом-побратимом. У нас також діють Спілка чеської культури Я. Коменського та Клуб Т.Г. Масарика. Сергій Ратушняк запропонував чеським гостям ще тіснішу співпрацю, наприклад, обіцяв сприяти відкриттю в Ужгороді класів із чеською мовою викладання, виставки товарів та послуг Закарпаття й Височіни з тим, аби ужгородці більше знали про цей край, їздили туди лікуватися або відпочивати. На це Генеральний консул ЧР у Львові Давід Павліта відповів, що такі плани у чеського уряду й справді є, зокрема, лише світова криза завадила виділенню коштів для відкриття в одному з наших університетів відділення, де б молодих спеціалістів навчали чеської мови. Крім того, в поточному році планується відкрити представництво консульства Чеської Республіки в Ужгороді, є й чимало інших проектів.

На зустрічі виступив також Зденєк Кадлец, котрий очолює доброчинний фонд “ВІЗа”. Лише 2009-го цей фонд витратив на Закарпатті 5 млн. корун (близько 1,5 млн. гривень), за які були проведені капітальні ремонти із заміною вікон, дверей та системи опалення у двох школах Рахівського району, ремонт у Будинку дитини м. Тячева тощо. Цьогоріч “ВІЗа” також допомагатиме Закарпаттю, зокрема, відремонтує один із дитячих садочків Великоберезнянщини та створить інформаційний центр Карпатського біосферного заповідника. Благодійники кажуть: віддають кошти безкорисливо, адже наші народи так тісно переплелися, що не можуть не вважатися братніми.

Результатом зустрічі стало обговорення можливості підписання Меморандуму про співпрацю між містами Їглавою та Ужгородом. Якщо сторони досягнуть домовленостей, у нашого міста з’явиться ще один побратим. Їглава - чеське місто з багатою історією - налічує понад 50 тис. мешканців і пишається багатьма пам’ятками архітектури доби ранньої готики й епохи Відродження, завдяки кількості і збереженню яких належить до найбільш відомих міст середньої Європи.

До благодійної акції, що проводиться під гаслом “Подаруй дитині завтра!”, долучився і міський голова Ужго-рода Сергій Ратушняк, перерахувавши санаторію 2 тис. грн. особистих коштів. Діти не повинні страждати через те, що крайовий бюджет не прийнятий і допомогти “Маляткові” бюджетними грошима неможливо.

Олексій МЕГЕЛА, “Ужгород”

Не секрет, що повоєнні роки, відбудова державного госпо-дарства у 40-50-х лягли саме на їхні плечі. Але більшість нинішнього молодого покоління про це не знає, особливо водії транспортних засобів. Справді, часто в автобусах маршрутних таксі можна почути щось на кшталт: “Бабусю, чого лізеш, автобус уже повний”, “Можна й пішки пройти, довше житимете” тощо.

Представники пільгових категорій згадують, як раніше безплатно їздили по місту чи на дачні ділянки. Але зараз практично всі великогабаритні авто-буси типу “ПАЗ” перевели в розряд платних (окрім незначного відсотка безплатних) маршрутних таксі, в яких водії таки примушують платити пенсіонерів, учасників бойових дій чи дітей війни… Частішають випадки, коли автобус під’їжджає на зупинку, пригальмовує, але одразу відходить, якщо водій бачить, що на ній чекають самі лише люди похилого віку. На автобусах бачимо напис “Платний” (особливо на обласних маршрутах), зате практично ніде немає таблички з П.І.Б. водія чи перерахуванням категорій громадян, які можуть користуватися автобусом на пільгових умовах.

Щоправда, несумлінних водіїв стає все менше й менше. Гості редакції висловили велику подяку водію автобуса маршруту № 3 (номерний знак 00036) та № 10 (08739) за ввічливість до людей похилого віку. Хотілося б, аби таких водіїв ставало якомога більше.

Як повідомили пенсіонери та ветерани, начальник відділу промисловості, транспорту, зв’язку та з питань Державного технагляду Ужгородської міськради Володимир Талісман в Ужгороді постійно наводить порядок із водіями, особливо тими, хто грубіянить літнім людям. Він вчасно реагує на скарги, оперативно приймає відповідні рішення щодо вирішення конфліктних ситуацій, які виникають між водіями маршруток та пасажирами, котрі належать до пільгових категорій. Тому пільговики, які звернулися до “Ужгорода”, щиро дякують йому за високий професіоналізм та вміння організовувати роботу транспорту, чого не можна сказати про районний, де, за їхніми словами, неодноразово спостерігається грубість та неповага водіїв до дітей війни, зокрема на маршруті “Ужгород-Ярок”.

Особисто Володимир Талісман це прокоментував це так: “В Ужгороді близько 24 тисяч громадян, котрі користуються найрізноманітнішими пільгами. Якщо говорити лише про транспорт, то, наприклад, минулого року із Держбюджету для “транспортних” пільговиків міста було виділено лише по 6 грн. на місяць на людину (це не враховуючи транзитних пасажирів-пільговиків району, області тощо). Як підсумок, за 2009-й держава заборгувала Ужгороду за цією статтею 301 тис. грн., а цьогоріч жодної копійки місто ще не отримало. Утім на стратегічних маршрутах (№ № 7, 8, 14, 21, 20), де курсують великі автобуси, пенсіонери Ужгорода їздять безкоштовно і без обмежень. А на інших за домовленістю із владою міста підприємці-власники маршрутів та водії безплатно беруть кількох пільговиків, чого нема в жодному обласному центрі України (правда, там це питання не порушується завдяки комунальному чи електротранспорту). Хоча виникають і проблеми: не може так бути, щоб їх абсолютно не існувало. Проте хочу наголосити, що їх джерелом є не лише водії, а й часто-густо пасажири. Відомі непоодинокі випадки, коли останні поводяться по-хамськи, грубіянять водіям, часто перебувають у нетверезому стані. Можуть образити в автобусі людей, доводять свої права, махаючи посвідченням, а буває, що його ксерокопією (в такому разі справжність документа іноді викликає сумнів). Тому принагідно нагадаю пільговикам: потрібно пред’являти оригінал посвідчення, яке дає право на безкоштовний проїзд автобусом. Але з будь-якої ситуації можна знайти вихід, і ми це завжди робимо, виховуємо водіїв у дусі поваги до пасажирів, а в разі виникнення непорозумінь просимо звертатися до нашого відділу за тел.: 61-62-85″.

До слова, 18 лютого в Ужгороді відбулося засідання виїзної колегія Головної державної інспекції на автомобільному транспорті, на якому начальник Головавтотрансінспекції України Юрій Майборода вручив начальнику відділу промисловості, транспорту, зв’язку та з питань Державного технагляду Ужгородської міськради Володимиру Та-лісману високу відзнаку - нагрудний знак Міністерства транспорту та зв’язку України “Почесний працівник Головавтотрансінспекції”.

• • •

Коментар департаменту Державного соціального захисту населення Міністерства праці та соціальної політики щодо того, яка категорія громадян належить до дітей війни і які пільги на транспорті вони мають, такий.

- Це ті люди, яким на час закінчення Другої світової війни (2 вересня 1945 р.) не виповнилося 18 років. Вони мають право на безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів у межах області за місцем проживання.

До речі, безпідставна відмова від пільгового перевезення є порушенням чинного законодавства і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Відповідно до законодавства про транспорт, до міського пасажирського належить транспорт загального користування (морський, річковий і автомобільний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен), маршрути якого не виходять за межі території населеного пункту.

До приміських автобусних маршрутів відносяться ті, які з’єднують населені пункти і протяжність яких не перевищує 50 км. При цьому автобусні маршрути, на котрих здійснюються регулярні пасажирські перевезення та перевезення пасажирів на міському чи приміському автобусному маршруті в режимі маршрутного таксі, належать до автобусних маршрутів загального користування.

• • •

Прокоментувати ситуацію, яка виникла на автомобільному транспорті щодо пільговиків, зокрема дітей війни, ми попросили фахівців. Нам відповіли так: “Питання складне і надзвичайно делікатне не лише для Закарпаття, а й для всієї держави. За Законом України про автомобільний транспорт, діти війни справді мають право на автобусний пільговий проїзд у приміському сполученні до 50 км незалежно від розташування населених пунктів. Однак проблемний бік справи полягає в тому, що держава повинна відшкодовувати перевізникам вартість перевезення пільгових пасажирів, але вона свого зобов’язання, на жаль, не виконує. Виходить, одна із ланок у складній структурі автомобільних перевезень “держава-перевізник” не спрацьовує. Простіше кажучи, Державний бюджет, який за законом узяв на себе відповідальність покривати витрати на обслуговування пільговиків, робить це не в повному обсязі, та ще й несвоєчасно. Ось звідси і виникають основні проблеми. По-друге, якщо в межах певного міста чи району Закарпаття державні кошти на покриття витрат перевізників надходять ще більш-менш задовільно, то, до прикладу, на маршруті “Ужгород-Мукачево” існує аж 4 розпорядники коштів: м. Ужгород, Ужгородський район, м. Мукачево, Мукачівський район… Хто із них повинен узяти на плечі великий фінансовий тягар, зважаючи на те, що в кожного не вистачає коштів навіть на першочергові видатки? Як наслідок, витрати перевізника вчасно не покриваються, а вже сьогодні машину треба заправити, відремонтувати, виплатити водієві заробітну плату тощо. Коли ж прийдуть “пільгові” гроші - ніхто сказати не може. Тим паче, що на цей рік бюджет ще не затверджено.

До слова, існує декілька категорій громадян, котрі мають право на пільговий проїзд навіть на міжміських сполученнях у межах України. Але й тут, на жаль, механізму відшкодування перевізнику коштів ніколи не існувало і, швидше за все, скоро не існуватиме. Іноді в законодавстві зустрічаються навіть казуси, коли вводиться нова норма, а стара не виключається. Як із цим згодом розбиратися на місцях - ніхто не знає.

Принагідно наголосимо, що, згідно з “Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту”, пільговик, який має право на безкоштовний проїзд, не звільняється від сплати послуг за станційний збір. Тобто він обов’язково повинен купувати на автостанції квиток за так би мовити “нульову” вартість. Комусь це як із боку перевізників, так і пасажирів подобається, а комусь - ні. До того ж вартість багажу пільговик має сплачувати в повному обсязі. Ось такі реалії”.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

- Миколо Гавриловичу, незважаючи на кризу, місто перезимувало без ексцесів. Запас міцності ще є?

- Мусить бути. Як кажуть, нас б’ють, а ми сильнішаємо. Хочу звернути увагу ужгородців, що, попри фінансову скруту, цієї зими вперше за останні роки під час ожеледиці та снігопадів вулиці поливали солоною водою, а не підсипали “мучкою”. Друге, звісно, дешевше, проте коли сніг сходить, на згадку залишаються брудні пильні дороги, забита піском зливова каналізація тощо. Отож ми вибрали дорожчий, але кращий варіант.

Вдалося покращити роботу й нашому водоканалу: в багатоповерхівках, де воду отримують за графіком, його подовжено на півтори години - по 30 додаткових хвилин уранці, в обід і ввечері. Мабуть, городяни помітили й те, що працівники ЖРЕРів у лютому особливу увагу приділяли карнизам дахів: за допомогою вишки вони збивали бурульки, котрі місцями досягали гігантських розмірів і, танучи та обриваючись, могли травмувати людей, пошкодити машини. По Україні такі випадки були непоодинокими, а ми діяли на упередження. Зараз перед комунальниками поставлено завдання обстежити карнизи та водостічні труби: вони ризикували стати аварійними після зсунення снігу, тож щоб нікому нічого не впало на голову, проблемні ринви потрібно ремонтувати. На останньому засіданні виконкому міський голова Сергій Ратушняк дав команду вирішити ще й питання з покрівлями. Оскільки житловий фонд у нас досить старий, на їх ремонт треба б відшукати 13,5 млн. грн. Зрозуміло, за рік таких грошей з міського бюджету виділити неможливо, навіть коли він буде прийнятий, тож міська влада готова до співпраці з мешканцями: вносьте пропозиції щодо облаштування мансардних поверхів, і ми даватимемо на це дозволи за умови паралельного капітального ремонту покрівлі новим власником.

- Які першочергові завдання ставить собі міська влада зараз?

- Завдань багато, от тільки при їх виконанні поставатиме проблема фінансування. Державний бюджет досі не прийнятий, і невідомо, коли буде, без нього про затвердження міського навіть говорити не варто, а ми вже зараз фінансуємо найнеобхідніші статті на останньому диханні. Часом навіть гроші на рахунку є, а отримати їх неможливо. Зараз закриваємо борги по виплаті зарплати бюджетникам за січень, сподіваємося, що до кінця місяця вдасться виплатити аванс за лютий. Утім, це проблеми загальноукраїнські. А якщо говорити конкретно про завдання у комунальній сфері міста, то під номером 1 - ремонт доріг. Їх добряче потріпала вже незвична для нас зима з сильними морозами. На жаль, у бюджеті на це закладається 3% від необхідної суми. До того ж, і на цьому акцентував на виконкомі мер, із запланованих 7 млн. грн. надходжень податку на транспортні засоби, котрі якраз ідуть на ремонт доріг, минулоріч місто отримало тільки 4 млн. Не віриться, що майже половина ужгородських автомобілістів досі не пройшли техогляд, а отже, де гроші - питання до ДПІ, потрібно з’ясувати, чому вони не дійшли за призначенням. Проте ремонтні роботи все ж виконуватимуться - з того мізеру коштів, що накопичений на рахунках на ці потреби. Наразі проводиться обстеження, щоб визначити найгірші й найнебезпечніші ділянки, а лагодити їх будуть орієнтовно з 1 березня. Раніше ніяк не можна, бо, по-перше, наш єдиний асфальтобетонний завод тільки тоді запрацює, а по-друге, ставити латки на мокре покриття - викидати гроші на вітер.

- З різким таненням снігу в Ужгороді підтопило кілька будинків. Що планується робити в цьому напрямі?

- Ми знаємо про цю проблему, і все робимо для її вирішення, причому вже давно, адже раніше масштаби лиха були значно серйознішими. Так, минулого року добряче попрацювали в Підлипниках, Доманинцях, на вулицях Цегельній, Дєндєші, Гранітній, тож ті ділянки, які під час паводка завжди плавали, зараз спокійно пережили танення значного обсягу снігу. І все завдяки тому, що були капітально відремонтовані чи замінені зливові каналізації. Тепер під час минулих вихідних затопило два будинки на Собранецькій - теж доведеться шукати кошти на ремонт застарілої, забитої системи водовідведення. Займемося цим, хоча наперед знаю, що подібні проблеми виникатимуть знову і знову в інших точках: каналізаційна мережа всього міста потребує заміни чи капремонту, бо вже відпрацювала свій ресурс, але грошей на все й відразу в міській казні не вистачає.

- Ще одна проблема сьогодення - з-під снігу повилазило все те, що сховалося там з осені…

- І на це ми звернули увагу. Розпорядженням міського голови визначено, що по п’ятницях в Ужгороді вводиться санітарний день. Себто ЖРЕРи, інші комунальні підприємства прибиратимуть місто щодня, як і раніше, проте перед вихідними мають робити це особливо ретельно. Таке собі щотижневе генеральне прибирання. А ще мер поставив завдання додатково освітлити вулицю Минайську, як одну з найпожвавленіших, та всіма можливими методами боротися зі зграями бродячих псів, котрі весною стають особливо агресивними. “Захисники тварин захищають собак, а ми мусимо - людей”, - наголосив він. Он у Луганській області безпритульні пси нещодавно дитину загризли, Боже упаси таке допустити.

Окремо хочу звернути увагу ужгородців на проблему крадіжок люків. У ніч із неділі на понеділок тільки на території ЖРЕРу № 5 їх зникло 10, потім недорахувалися ще восьми. Загалом за 2 ночі поцупили 18 люків! Звичайно, ми звернулися з цього приводу до міліції, вона шукатиме крадіїв і, сподіваємося, знайде. У цьому плані варто б і Державтоінспекції не дивитися крізь пальці на гужовий транспорт, котрому їздити містом заборонено. А ужгородців попрошу бути пильними: якщо помітите, що хтось несе кришку люка - телефонуйте в міліцію. Адже кожна незакрита “завдяки” збирачам брухту яма - це пастка для дорослих і дітей.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

Так, відтепер особам до 18 років заборонено споживати пиво та слабоалкогольні напої - це, на думку одного з авторів закону Миколи Томенка, мусить сприяти поступовому зменшенню серед підлітків моди проводити вечори з пляшкою пива чи “слабоалкогольної” горілки, змішаної з соком. Власне, скандальність нововведення полягає не стільки в забороні продавати дітлахам пиво, скільки в тому, що споживати цей алкогольний продукт, як і палити, тепер не дозволяється у громадських місцях. Ця проблема, може, не настільки актуальна для Ужгорода, як для інших великих українських міст, де молодь і дорослі люди масово з самого ранку ходять вулицями з початою пляшкою чи банкою пива, слабоалкоголки або енергетичного напою й активно “димлять” цигарками. У нас культура споживання пінного напою розвинена більше, ужгородці віддають перевагу проведенню часу в кафе, барах, ресторанах або на відкритих терасах. Та все ж і для нас актуальні випадки, коли здебільшого молоді люди п’ють, розбиваючи потім порожні пляшки, у скверах, на дитячих майданчиках, набережних і біля власних під’їздів.

Закон забороняє

Отже, споживання пива (крім безалкогольного зі складом спирту не більше 0,5%), алкогольних, слабоалкогольних (містять 1,2%-8,5% спирту) напоїв та куріння заборонені на територіях закладів культури, охорони здоров’я, навчальних й освітньо-виховних закладів, у громадському транспорті (включаючи транспорт міжнародного сполучення), на зупинках, у підземних переходах, закритих спортивних спорудах (крім пива у пластиковій тарі), у ліфтах і таксофонах (невже хтось примудрявся пити в таких місцях?), на дитячих та спортивних майданчиках, у приміщеннях органів державної влади та місцевого самоврядування, інших державних установ. Щодо паління, то його у згаданих закладах дозволили лише у спеціально призначених для цього місцях, які повинні бути обладнані надписом “Місце для куріння” й обов’язково застережним підписом “Куріння шкодить вашому здоров’ю!”. У місцях і закладах, де не можна курити, також обов’язково має бути розміщена наочна інформація, що складатиметься з графічного значка та надпису “Куріння заборонено!”.

Відтепер під ще пильнішим наглядом правоохороних органів та управлінь із захисту прав споживачів перебуватимуть заклади громадського харчування. За законом, усі вони обов’язково мусять мати 50-відсотковий поділ на зони для курців і некурців (останні повинні бути не просто відокремлені перегородкою, а обладнані потужною витяжною вентиляцією чи іншими засобами для видалення тютюнового диму). Якщо людина прийшла до кафе і не знайшла там місце, призначене для тих, хто не палить, то вона має повне право викликати міліцію або поскаржитися в управління з питань захисту прав споживачів. І якщо перевірка й справді виявить порушення, власник чи орендар закладу понесуть адміністративне пока-рання.

Окремо прописано також, що продавець пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв або тютюнових виробів має право попросити документ, що підтверджує вік покупця у разі, якщо в нього виникли сумніви стосовно його повноліття. Так, якщо покупець відмовляється пред’явити такий документ, продавець повинен відмовити йому в продажу заборонених для неповнолітніх продуктів. Тих, хто свідомо продаватиме дітлахам алкоголь, чекають серйозні штрафи, а в подальшому і відкликання ліцензії.

Як примусити людей поважати закон?

Органам місцевого самоврядування закон дозволив вводити ще більш жорсткі дії стосовно продажу та споживання алкогольних і тютюнових виробів під час проведення масових заходів. Отже, під час великих концертів під відкритим небом, відзначень державних свят тощо не дозволено буде продавати алкогольні напої (крім пива у пластиковій тарі) або споживати їх серед великого скупчення людей. Та чи означає це, що проведення в Ужгороді всіляких винних ярмарків і гастрономічних фестивалів (де неодмінно продають вино й більш міцні медовухи) відтепер також виявиться поза законом? Адже в ході таких народних гулянь люди неодмінно споживають спиртне, палять і часто поводяться неадекватно у громадських місцях, тож можуть бути покараними патрульною службою штрафами від 17 до 85 гривень.

А як примусити людей відмовитися від традиційної пострадянської звички вживати алкогольні напої в поїздах дальнього сполучення, електричках, а в столиці - у метро, де люди з пивом давно стали більш ніж звичним явищем? Або що робити з традицією шумно відкорковувати шампанське під час весіль просто в центрі міста, на набережній біля приміщення РАГСу, в Ужгородському замку чи дерев’яних хатках Музею народної архітектури й побуту, де більшість ужгородських молодят відзначають добенкетний етап переходу до сімейного життя? Таких “а як?” на думку спадає чимало, та ще більше питань ставлять у зв’язку з цим фахові юристи. Цей закон вони вважають недосконалим і таким, що не буде втілений у життя протягом багатьох років. Зокрема кажуть: для того, аби мати змогу дотримуватися норм цього документа, громадяни мають право отримати умови для його реалізації. До прикладу, якщо державі конче необхідно позбавити людину звички палити на автобусній зупинці, потрібно перш за все подбати про достатнє інформування курців стосовно заборон і штрафів, розклеїти на видних місцях відповідні попередження тощо.

У будь-якому законі є шпаринка

Деякі українські юристи вважають прийнятий закон недосконалим, а покарання за його недотримання несправедливим. На їхню думку, вулиця або площа аж ніяк не підлягає під визначення “громадське місце”, тож працівники правоохоронних органів фактично не мають права штрафувати за споживання пива чи паління цигарок на вулицях або площах міст. Зокрема закон визначає поняття громадського місця так: “Це частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони”. Як бачимо, тут і слова немає про те, що громадськими місцями в Україні слід вважати вулиці, площі, автобусні зупинки тощо.

Але самі правоохоронці послуговуються іншим тлумаченням визначення “громадське місце”, надрукованим у Наказі МВС України від 21 червня 1996 р. № 438. Цей документ для службового використання, зорема, зазначає, що громадськими слід вважати місця, які використовуються громадянами для спільної роботи, відпочинку, пересування, проведення масових заходів та інших потреб. Так, громадськими місцями постійного використання вважаються вулиці, площі, під’їзди, вокзали, аеропорти тощо, періодичного - магазини, кафе, бари, ресторани, музеї, клуби та ін. у період їхньої роботи, а також транспортні засоби громадського користування під час перебування в них пасажирів. Місцями одноразового використання необхідно вважати ті, де проводяться одноразові громадські заходи (будівлі під час зборів, дільниці лісу, поля під час організованих масових зібрань тощо).

Так само недосконалою в цьому законі є система покарань. Законодавці рекомендують правоохоронцям починати з попереджень, а не штрафів. Якщо людина буде впіймана за розпиванням алкоголю в непризначеному для цього місці вдруге, на неї вже точно накладуть штраф - спочатку від 17 до 85 гривень, якщо ж і перший штраф не подіє й порушника впіймають утретє, то відберуть вже близько 350 гривень. Виходить, що нашим правоохоронцям слід пам’ятати в обличчя всіх, кого вони попереджали?

Результати все ж є

Як розповів заступник начальника Ужгородського міського управління ГУМВС України в Закарпатській області В’ячеслав Григор’єв, ужгородські правоохоронці працюють зі злісними курцями ще з 2006 року, щойно вийшов перший закон про заборону паління у громадських місцях. Любителі привселюдно споживати алкоголь постійно знаходяться в полі зору правоохоронців (лише минулого року на тих, хто зловживав спиртним в Ужгороді, склали 500 протоколів). Курців упіймали менше - всього 24, але патрульна служба весь час тримає на контролі автобусні зупинки, вулиці й площі міста, попереджаючи тих, хто палить, про нововведення. Проводитимуть відповідні служби й рейди щодо виявлення неповнолітніх, котрі розпивають у громадських місцях алкогольні напої. Минулоріч унаслідок таких заходів до відділків потрапило чимало підлітків напідпитку. Їхніх батьків викликали до міліції, попереджали, що за неналежне виховання їм “світить” адміністративне покарання - цього, як правило, було досить, щоб дитина більше не потрапляла в поле зору міліціонерів.

Отже, без сумніву, нашу країну у зв’язку з прийняттям цього наразі не дуже популярного закону чекають зміни. Можливо, вони не будуть разючими, але поступово мусять змінити суспільство на краще, наблизити державу до Європи, де не побачиш дітей, котрі вільно п’ють на вулицях пиво й палять, викидаючи недопалки під ноги перехожим. Зокрема законотворці очікують, що результатом цього нововведення стане здоровіша нація, чистіші вулиці й загалом більш цивілізований спосіб життя громадян.

Громадський барометр

Як ви ставитеся до закону, який забороняє паління і споживання алкогольних напоїв, зокрема пива, у громадських місцях?

Із таким запитанням наші кореспонденти звернулися до ужгородців.

Милослав Гошовський, інженер:

- Нормально, вважаю його правильним. Хоч я й сам міг іноді попити з друзями пиво десь у скверику, думаю, ці обмеження цілком доречні. От у Білорусі за таке вже давно штрафують, а в нас люди розпивають алкоголь, де їм заманеться. З цим, безумовно, треба боротися.

Лідія Іванівна, пенсіонерка:

- Добре ставлюся. Раніше, пам’ятаю, нам не те що пиво, а навіть пиріжок з’їсти на вулиці було соромно, бо це вважалося некультурним. Нині ж на культуру мало хто зважає, тож привселюдне паління та споживання алкоголю стало справжньою проблемою. Може, хоч тепер ситуація покращиться і підлітки поступово почнуть відмовлятися від шкідливих звичок.

Володимир, бляхар:

- Вважаю його абсолютно неправильним і таким, що ніколи не працюватиме. Не розумію, чому це я, доросла свідома людина, не можу випити з друзями пива десь на лавичці у скверику? Щодо підлітків, то для них і справді потрібно було ввести обмеження - я й сам роблю їм зауваження, коли бачу, що вони п’ють міцний алкоголь. Але в моєму віці, думаю, людина сама здатна розібратися, що їй варто або не варто робити. Тому я пив, п’ю й питиму пиво у громадських місцях.

Олександр, електронщик:

- Я чув про цей закон і ставлюся до такої ініціативи лише позитивно, хоч, чесно кажучи, мало вірю в те, що найближчим часом нам удасться змінити ситуацію на краще. Особисто мене це нововведення не торкнеться, адже вік та особисті переконання давно не дозволяють мені споживати пиво на вулиці (якщо вже дуже хочеться, то йдемо з друзями в кафе). Сигарети я також не палю, тож штрафів не боюся.

Геннадій Ведерніков, стоматолог:

- Знаєте, я часто повторюю: “Шкідливі звички - програма на самознищення”, тож, зрозуміло, чудово ставлюся до рішень, які дадуть людям змогу більше дбати про своє здоров’я. Пам’ятаю, як у дитинстві хлопчаки піднімали недопалок, кинутий дорослим дядьком, і докурювали його, бо хотіли відчути себе “великими”. Так і нинішні діти, дивлячись на чоловіків і жінок, котрі палять або п’ють пиво, роблять висновок, що пити/палити - це круто. Особисто я в житті перепробував усе, але обрав для себе шлях здоров’я. Тепер мені 60, я активна, здорова людина, беру участь у змаганнях із плавання і цілком щасливий у житті.

Про Велику Вітчизняну війну Надія Яківна Ксенофонтова знає не з розмов - вона пройшла її від першого до останнього дня, з’їздивши на санітарному потязі, де працювала медсестрою, більшість областей Росії, Кавказ та Україну і закінчивши фронтовий шлях у польському Кракові. На її грудях красуються 3 ордени - Вітчизняної війни ІІ ступеня, “За мужність”, “Захиснику Вітчизни” - і 25 медалей. Із цих нагород найдорожча їй медаль “За бойові заслуги”, отримана наприкінці війни. Про ті страшні роки випробувань Надія Яківна й донині не може згадувати без сліз - цей біль неминаючий.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

Війна застала 18-річну Надію Дорошенко у Великому Токмаку Запорізької області, де вона працювала на військовому заводі з виготовлення деталей для підводних човнів після закінчення місцевої школи медсестер (сама ж родом із тамтешнього села Вербове). “У суботу ми з подругами пішли на танці в парк, а наступного ранку прокинулися під повідомлення по радіо про те, що фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, - розповідає ветеранка. - Якось ураз зруйнувалися мрії про щасливе життя. Оскільки я була військовозобов’язаною, то вже наступного дня отримала повістку з військкомату, а 25 червня прийняла військову присягу. Місцем служби став шпиталь, який розмістився у приміщенні школи й куди майже одразу почали привозити поранених. Всього було за цей час. Окрім того, що виходжували недужих, боролися з віспою й вошами. Якби ви знали, який жах ми відчули, коли одного разу прибув ешелон із пораненими, на котрих буквально кишіли воші! Та віддаватися страху не мали коли. А як воно було виносити померлих від “сипняку”… Це з часом почуття притупилися, втім зі смертю змиритися неможливо”.

Довелося Надії Яківні й двічі бути донором. Одного разу вона допомогла колезі-медсестричці, котра, народжуючи двійню, втратила багато крові. А в другому випадку в лікарні, де працювала після зміни в госпіталі, врятувала життя 13-річному хлопчику. “Знаю лише, що звали його Альошка. Під час бомбардування осколок поцілив йому в ногу, тож довелося її ампутувати. І як це нерідко було, почалася гангрена. Зарадити біді могло переливання крові. Я й зголосилася, оскільки моя перша група підходила всім. Після процедури мені дали випити 2 склянки чаю, і я повернулася в шпиталь. Сил майже не було, а тут ще й виявилося, що обід мені не залишили. Від усього цього я розплакалася… Потім щось поїсти мені таки знайшли. Наступного дня, коли навідала Альошку, почула: “Спасибі, тьотю Надю”. Дивлюся: в нього щічки порожевіли”.

З часом медперсонал госпіталю “посадили” на санітарний потяг, маршрут якого проліг на південь, звідти - на Кавказ. “Отут довелося такого надивитися й таке пережити! - каже Надія Яківна. - Загалом, війна - це суцільний жах. Ніколи не забуду червону від крові Волгу під Сталінградом. А те, як ми намагалися схоронитися в полі під час бомбардувань поїзда! Де ж там було сховатися, якщо навколо ані кущика. Німець кине освітлювальну ракету, а ми, як мишенята, по землі повзаємо”.

…З військами 4-го Українського фронту частина, де служила Н. Ксенофонтова, перетнула Україну. В Чорткові на Тернопільщині медперсонал із потяга пересів на санітарні машини, й далі на захід рухалися вже таким чином. “Увечері 28 жовтня 1944 року ми прибули в Ужгород. Пам’ятаю, як рухалися набережною від 1-ї школи до банку. Напроти школи й стоматологічної поліклініки ще стояли зенітки. Наш шпиталь розмістився у приміщенні нинішньої дитячої лікарні, а ми оселилися неподалік на набережній. Ужгород тих часів був гарненький, на щастя, його не зачепила війна. Тож ми доволі швидко обжилися, навіть на танці бігали. Тут же зустріла й Перемогу. Тільки-но про неї повідомили, як почалася пальба, а народ став стікатися на площу перед Народною радою. Спочатку там відбувся мітинг, потім почалися гуляння. Всі навколо веселилися, співали, танцювали”.

Та для Надії Яківни війна ще не скінчилася. 29 травня медична частина, в якій вона служила, отримала наказ вирушити в Краків, де взяла на себе догляд за важкопораненими, тими, хто залишився без кінцівок. “Нестерпно боляче було бачити 18-20-річних хлопчиків кого без рук, кого без ніг, а кого і без того, й без другого. Вони плачуть, і ми з ними. Хтось із відчаю зводив рахунки з життям. Так, один чоловік отримав листа від дочки, що він такий їм не потрібен, і кинувся під трамвай… А ще про Краків тих часів згадую, що там ішли суцільні дощі. Не встигнемо поранених винести на двір, як тут же треба їх заносити, бо починає дощити”. І лише 6 лютого 1946 року частину розформували, а Надія Яківна з чоловіком (він у цьому ж госпіталі був медбратом) та ще кілька їхніх однополчан за військовою вимогою повернулися в Ужгород, де була потреба в медиках та педагогах. Тут і залишилася. Спочатку продовжила роботу в шпиталі, а після демобілізації покинула медицину й аж до виходу на пенсію пропрацювала в Закарпатському відділенні інсти- туту “Укржитлоремпроект”. В Ужгороді народилися й дві доньки: Люба та Світлана. З часом родина поповнилася 2 онуками. Нині в ній уже підростають і 2-є правнуків.

Звісно, сили вже не ті, та й інсульт не додав енергії, проте Надія Яківна й у свої майже 87 не жаліється на життя і мріє, щоб воно в її нащадків було насамперед мирним. Ми ж низько їй вклоняємося і щиро бажаємо здоров’я.

Палац нараховує 12 центрів, робота яких націлена на духовний, естетичний розвиток дітей. Падіюн працює в художньо-естетичному, спортивно-оздоровчому, еколого-натуралістичному, туристсько-краєзнавчому, науково-технічному, гуманітарному, дозвіллєвому та в напрямі міжнародного співробітництва. Особливістю виховної роботи в Падіюні є те, що дитина працює не на оцінку, адже вона не відтворює засвоєне, а розвиває отримані знання чи вміння, вдосконалює їх. Педагог тут діє не за програмою, а за “дитиною” - її настроєм і внутрішнім станом.

Одною з основних складових системи навчання дітей є довгострокова комплексна історично-пошукова програма “Збережіть скарби рідного краю”. Вона була створена у зв’язку з необхідністю виховання молодого покоління в дусі патріотизму, повернення до витоків національної свідомості, історії і культури рідного краю. Учасниками програми є вихованці й педагоги структурних підрозділів Падіюну. Та найважливішу роль в її реалізації відіграють клуб “Майстер-хобі”, фольклорно-етнографічний клуб “Світлиця”, музична студія “Гармонія”, центр міжнародних зв’язків та зв’язків з громадськістю, Зразковий художній колектив студія образотворчого мистецтва ім. З.С. Баконія, екологічний центр.

Фольклорно-етнографічний клуб “Світлиця” створений, аби пробудити пізнавальний інтерес до історії рідного краю, народних звичаїв і традицій, сформувати національну самосвідомість, сприяти розвитку внутрішньої культури, привчити шанувати і примножувати матеріальні й духовні цінності рідного краю, виховувати і збагачувати духовний світогляд особистості та її етнічну самобутність, народну мораль. Велике значення у збереженні та відродженні культурної спадщини відіграють краєзнавчі гуртки і краєзнавчі ігри “Закарпаття моє” й “Моє рідне місто”. Їх метою є сприяння розвитку творчих інтересів учнівської молоді з різних напрямів краєзнавства, поглиблення знань щодо історичного минулого, духовних надбань народу, природних багатств Закарпаття; виявлення рівня обізнаності учасників гри з історії Закарпаття, його культурної та духовної спадщини. Для забезпечення комплексного підходу у вивченні народознавства ведеться різнопланова робота. Її початковим етапом є заняття з народознавства для молодших школярів. Учні грають у народні ігри, вивчають пісні, відгадують загадки. Тут вони мають змогу виявити не лише розум, а й кмітливість, винахідливість.

Вихованці Школи раннього розвитку “Радість” (діти віком 3,5-6 років) разом із батьками вивчають мови, математику, малювання, музику та хореографію. Завдяки тому, що малята залучаються до криниці знань ще з 4-річного віку, вони мають змогу вибирати напрями, за якими займатимуться далі.

Родзинкою в роботі Падіюну є спільна творча праця педагогів і їхніх вихованців, прикладів якої чимало. Це, зокрема, виступи у виставах, персональні виставки “Педагог - вихованець”, спелеологічні дослідження печер Закарпаття, створення хореографічних номерів, спільні проекти (з розвитку творчої обдарованості “Місто мого дитинства”, музично-просвітницький “Дитяча філармонія”, розвитку етнографічного музею “Світлиця”, “Минуле руками майбутнього” та ін.).

І, безперечно, радує те, що у вільній творчій діяльності розкриваються дитячі таланти. А їх у Палаці чимало! У рамках комплексної програми “Обдаро-вана дитина” з 2000 року тут діє благодійний проект підтримки та-лановитих дітей “Зореграй”. Щороку, коли в Палаці завершується навчальний рік, визначають лауреатів проекту. Ад-же це чудова традиція розповісти не лише всій країні Падіюн, а й жителям нашого краю про тих, чиї успіхи зараз одні з найпомітніших. Падац відзначає найперспективніших вихованців у різних видах творчості, чим хоче сказати, що успіх чекає на всіх, варто лише його прагнути.

Також уже традиційно напередодні новорічно-різдвяних свят юні таланти - учасники музичної студії “Гармонія” та фольклорного ансамблю ФЕК “Світлиця”, що входять до складу ЦДТР “Джерела”, із привітаннями відвідують будинки для престарілих, інтернати та дитсадки. Минулий рік не став винятком: до Дня святого Миколая падіюнівці разом із благодійниками з Англії та Швейцарії завітали до вихованців Великоберезнянської санаторної загальноосвітньої школи-інтернату. Гості з-за кордону подарували різдвяні подарунки, а юні артисти - святковий настрій. “Гармоністи” весело вигравали на магаримбах - африканських інструментах, подарованих Ужгороду посланцями міста-побратима Корвалліс (США). Цього року співаки фольклорного ансамблю палацу підготували справжнє вертепне дійство з янголятками, пастухами, звіздарем, пастушками, циганкою, чудовими колядками та різдвяними піснями. Для вихованців Медико-реабілітаційного соціального центру “Дорога життя” педагоги Палацу проводять групові заняття за індивідуальною формою з метою їхньої соціалізації. Тут з ними займаються за методикою арт-терапії: керамікою, бісероплетінням, малюванням.

“Посади дерево” - традиційна акція екологічного центру Падіюну до Міжнародного дня Землі. Щороку в квітні діти займаються озелененням міста: саджають дерева, адже для учасників проекту любов до рідної землі - не лозунги чи порожні слова.

Отже, поле для добрих справ у Падіюні надзвичайно широке, і, дотримуючись принципу: “Щоб повірити в добро, треба почати робити його”, тут саме цим і займаються.

Олександра ЛЕОНОВА

Федір Потушняк народився 27 лютого 1910 року в селі Осій, що на Іршавщині, в родині селянина-хлібороба. Закінчив народну школу в рідному селі та Берегівську українську гімназію, де одним із його вчителів і класним наставником був Василь Пачовський - відомий поет і патріот-державник, котрий прищеплював своїм вихованцям почуття власної національної ідентичності, вчив любити рідне слово. У 1930 році юнак вступив на філософський факультет Карлового університету в Празі, після закінчення якого деякий час учителював у селах Білки та Великий Бичків. 1937-го молодого вчителя мобілізовують у чехословацьку армію, а після окупації країни фашистською Німеччиною він працює в бібліотеці Брно, продовжуючи заняття філософією, етнографією, фольклористикою.

У тяжких умовах поразки націєтворчих змагань закарпатців і розгрому Карпатської України Ф. Потушняк, повернувшись до рідного краю, протягом цілого року не може знайти постійного місця роботи. Коли в Ужгороді було засноване “Подкарпатське общество наук” (1940), відомий уже в наукових колах талановитий учений та літератор стає його постійним співробітником, а пізніше й секретарем. Проте з посиленням воєнних дій угорська влада мобілізовує Ф. Потушняка й відправляє його на східний фронт. Письменник побував у радянському полоні, а після звільнення в березні 1945-го став співробітником газети “Закарпатська Україна” (пізніша назва “Закарпатська правда”). У цей час розпочинається науково-педагогічна діяльність Ф. Потушняка в нововідкритому Ужгородському державному університеті на посаді викладача, а згодом доцента кафедри загальної історії. Талановитому письменнику і вченому, який не припиняв напруженої творчої праці, в радянські часи довелося зазнати несправедливої критики за свої нібито “неправильні” погляди, що не збігалися з постулатами марксистської псевдонауки.

Життя Ф. Потушняка раптово обірвалося внаслідок хвороби серця 12 лютого 1960 року.

У своїй різнобічній творчій діяльності письменник на перше місце ставив поезію. Це і був той “золотий сон”, у якому він “жив завжди”, розпочавши поетичну творчість іще гімназистом і не полишаючи її до кінця життя.

Перші поетичні публікації Ф. Потушняка з’явилися наприкінці 20-х років у журналі “Пчілка”. Під псевдонімом Ф. Вільшицький молодий поет друкує тут ряд граціозних ліричних мініатюр імпресіоністичного характеру, в яких стан душі суб’єкта розкривається здебільшого через пейзажні зарисовки. Зачудування природою виявляє свіжість поетичного світосприймання автора, що перетворює на справжнє диво тихий карпатський вечір, гру світлотіней у місячну ніч, урочисту тишу небесного храму, коли Господні руки посилають “благословення сій землі”. Уже в цих ранніх творах помітне прагнення поета говорити мовою символів та окреслюються образні уявлення, що стануть ключовими в його збірці “Далекі вогні” (1934). Згодом з’являються збірки “Хвилини вічності”, “Таємничі вечори”, “Можливості, Кристали, Терези вічності”, кілька книжок новелістичної прози.

Своїм змістом і поетикою лірика Ф. Потушняка далеко відійшла від примітивних форм і мови закарпатоукраїнської поезії ХІХ-поч. ХХ ст. Разом із такими митцями краю, як Зореслав, Колос, Рішко, Ірлявський, Потушняк творив нову поезію Закарпаття, вводив її в загальноукраїнський та світовий контекст.

Федір Потушняк увійшов у літературу як поет-символіст, поет-мислитель. Його своєрідна поетична філософія вибудовується на прадавніх міфологічних уявленнях краян. У художній системі митця світ постає внутрішньо суперечливим і водночас єдиним. Відчуття невидимого закону взаємозв’язку всього сущого, емоційне утвердження віри в доцільність та мудрість деміургічної сили Бога і формують філософські засади його лірики.

На основі символізації образів моря, човнів, далекої, незнаної пристані, змін у природі поет моделює різні екзистенційні ситуації індивідуального та вселюдського буття в безмежжі життєвого часопростору, творить парадигму безконечного руху людства в невідомість, у вир пристрастей, поривів, небезпек, у світ мрії. Засоби новітньої поетичної техніки, контрасти звуків і барв, полісемантизм образів-символів дають можливість відтворити всю складність духовного життя людини.

Тісно пов’язана з поезією прозова творчість значно розширює обрії художнього мислення визначного майстра слова. Письменник творив у руслі неореалізму із застосуванням прийомів імпресіоністичного та експресіоністичного письма, моделюючи передусім драматично напружені, межові ситуації, в яких із найбільшою повнотою розкривається внутрішнє єство людини.

Життя закарпатського селянина з його своєрідною філософією, прадавніми звичаями, забобонами, з несподіваними, часом непоясненними вчинками давало Потушнякові багатий матеріал для розв’язання складних екзистенційних проблем.

Сумною іронією оповиті розповіді письменника про безпросвітню темноту та марновірність краян (”Археологи”, “Капелюх із зеленим пером”, “Упир”, “Закон”, “Дарунок”, “Вітряник”). Із неприхованим болем оповідає автор страшні історії людської жорстокості. У новелі “Позаздрив” батько недолугого гімназиста із заздрощів топить у криниці хлопчика-сироту, котрий виявився більш здібним до науки, ніж його син. Брати нелюдськи катують Петра Вільхового за те, що він зовнішньо не схожий на них, а крім того, ще й успадкує батькову хату (”Своя кров”). В іншій новелі старші брати гімназиста, який буде “паном”, “гордістю роду”, скалічили дівчину-красуню, в котру закохався юнак (”Честь роду”). Малий Йосиф намагається втопити Петрика, бажаючи заволодіти його іграшками (”Чужі люди”). Господар Петро Вика, щоб не ділити ґрунт, замордовує свою небогу і, замітаючи сліди злочину, підпалює власну хату (”Меланка”).

Розлогий новелістичний епос життя карпатського люду в творчості Потушняка-прозаїка завершує великий соціально-психологічний роман “Повінь”, у якому важливі історичні події після розпаду Австро-Угорщини проходять через драматичні перипетії історії непримітного села на Верховині.

Творча індивідуальність Федора Потушняка щасливо поєднала в собі романтичне світовідчування з глибиною символістичного мислення, поживу котрому давала не тільки вроджена поетичність натури, а й гострий розум філософа, що охоплював світ у всій його діалектичній суперечливості та єдності. Творчість була для Ф. Потушняка підсвідомим містичним діянням, способом інтуїтивного осягнення вічних істин та єднання з Богом.

У творах поета виявилася така суттєва риса українського модернізму, як синтез національних джерел із здобутками новітніх європейських течій. Це був митець великої віталістичної сили, стихійного ліризму, самобутній співець тривог і радощів життя краян та чарівної природи Карпат, який збагатив українську літературу яскравими, свіжими барвами художнього слова, неповторністю світовідчування та глибиною думки.

Лідія ГОЛОМБ, професор кафедри української літератури УжНУ

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

- Миколо Івановичу, як же сталося, що ваша структура так довго не мала власного свята - Дня Патрульної служби України?

- Ну, так вийшло, доводилося задовольнятися Днем міліції (сміється - авт.). Хоча історію маємо дуже вагому. Прототипом сучасної ПС можна вважати війська внутрішньої служби, створені ще в 1920-му. Через 3 роки затвердили Інструкцію постового міліціонера, основні положення якої залишаються актуальними донині. А вже в середині 1926-го підрозділи патрульно-постової служби міліції діяли по всій Україні, до якої, щоправда, Закарпаття тоді не входило. Статут служби, що чітко визначав мету і завдання ППСМ, набрав чинності 4 жовтня 1948 року. Правда, до 1979-го працівники підрозділу, крім власне охорони громадського порядку, ще й конвоювали ув’язнених, охороняли окремі об’єкти, та пізніше ці невластиві їм функції забрали. У 2005-му ППС було реорганізовано в Патрульну службу МВС України, а Тимчасове положення про патрульну службу міністр МВС підписав 28 лютого 2006 року. Саме звідси - дата відзначення нашого професійного свята, введеного цьогоріч указом Президента.

- А як ви потрапили до міліції? Це була дитяча мрія про романтичну професію для справжніх чоловіків?

- У дитинстві, як і багато однолітків, дійсно думав, що стану міліціонером, проте, подорослішавши, обрав зовсім інший фах. Маючи за плечима технікум, влаштувався на одному з ужгородських підприємств. Та з жовтня 1992-го перейшов працювати до системи МВС. У той час існувала практика набирати в міліцію кращих представників із різних трудових колективів, от і до нас правоохоронці навідалися агітувати. Мені запропонували, я погодився, пройшов стажування і став сержантом міліції патрульно-постової служби. Наш підрозділ знаходився на пл. Возз’єднання, де зараз приміщення “Ексімбанку”. Через 2 роки перейшов у дільничні інспектори, а з 2005-го знову в патрульній службі: спершу заступник, а з 2006-го - командир ПС.

- Не пошкодували, що пішли в міліцію, покинувши спокійний виробничий процес?

- Не шкодую, хоча бували й критичні моменти. Робота нелегка, зате цікава. Зараз у нас за штатом у ПС 96 чоловік, працюємо в 2 зміни: денна з 8 до 18-ї, далі нічна. Удень заступають 3-4 піші наряди й 2 автомобільні, а вночі 5 автомобільних та 7-8 піших патрулів.

- Вони ходять чітко визначеними маршрутами?

- Ні, у нас щодня проводиться аналіз оперативної обстановки, вносяться пропозиції начальнику МУ, де посилити наряд, куди перекинути. Словом, проводимо маневрування. Скажімо, до півночі в одному мікрорайоні чергували, а після перейшли в інший, де в цей період, за зведеннями, частіше відбуваються правопорушення. Якщо ж в Ужгороді проводяться якісь масові заходи або відпрацювання, то, звичайно, концентруємо сили там, задіюємо додаткових працівників. Оснащення в нас непогане. Маємо 9 автомобілів, із яких 2 закуплені міністерством відносно недавно, всі наші хлопці забезпечені раціями, ліхтариками, зброєю та засобами індивідуального захисту (гумовими кийками і газовими балончиками), навіть шоломами та бронежилетами. До того ж, крім нас, на чергування щодня заступають військовослужбовці й “Беркут”, таким чином місто перекривається практично повністю.

- Але при цьому все-таки хтось трощить лавички в самісінькому центрі, на набережних…

- За всім не встежиш і, як би банально це не звучало, біля кожної лавички міліціонера не поставиш. Зрозуміло, що підліткові й молодіжні компанії (а вандалізм - здебільшого справа їхніх рук) дебоширять не тоді, коли бачать патруль. Проте наше керівництво думає над тим, як покращити ситуацію, і, наскільки я знаю, вже є конкретні напрацювання.

Зміни мають відбутися найближчим часом. Начальник Ужгородського МУ ГУМВС Віталій Шимоняк виніс на розгляд сесії міськради 2 пропозиції: по-перше, щоб на вулицях обласного центру встановити камери відеоспостереження, а по-друге, аби під’їзди кожної багатоповерхівки в так званих спальних мікрорайонах були захищені металевими дверима. Є спільна програма міліції та міськради про забезпечення правопорядку в місті, у рамках якої це може реалізовуватися, тож Віталій Васильович сподівається, що депутати підтримають його ідею. Щодо відеокамер, то зображення з них надходитиме на великий монітор, розміщений у черговій частині МУ, і це дуже полегшить роботу правоохоронців. З одного боку, вони бачитимуть, що відбувається в різних точках Ужгорода, а з іншого - це стримуватиме людей від правопорушень: знаючи, що за ними спостерігають, вони поводитимуться зовсім інакше.

- Робота в патрульній службі має свої особливості?

- Безперечно. Ми та ще дільничні інспектори - найбільш наближені до громадян служби. Якщо слідчі та дізнавачі працюють переважно по кабінетах, то ми - на вулицях, площах, у безпосередньому контакті з ужгородцями. Це така хороша й необхідна практична школа для міліціонера, якої не дасть жоден спеціалізований вуз. Не дарма ПС - кузня кадрів для інших підрозділів.

До речі, до 70% злочинів у місті розкриває саме патрульна служба за гарячими слідами або безпосередньо впіймавши зловмисника, так би мовити, за руку. Наведу реальні приклади: уночі чоловік, забачивши патрульну машину, швидко викинув щось у кущі й кинувся тікати. Міліціонери наздоганяють його, а в кущах знаходять сумку, напаковану жіночими ридикюлями. З’ясувалося, що затриманий щойно обікрав торгову точку, проникнувши всередину через кватирку. Господар закладу, зрозуміло, ніякої заяви подати не встиг, про прикру пригоду та її розкриття дізнався від нас. А років 2 тому нічний патруль звернув увагу на блимаюче світло в магазині коньячного заводу. Викликали підсилення, підняли на ноги власника і “застукали” крадіїв, котрі намагалися “обчистити” магазин. Або зовсім свіжий приклад: на вул. Грушевського двійко непрацюючих виламали частину двох сміттєпроводів із багатоповерхівки. Не встигли донести брухт на сусідню вулицю, як їх засік патруль. Найцікавіше, що один із крадіїв сам жив у цьому будинку.

Наведу кілька цифр, із яких читачі могли б судити про роботу патрульної служби. Протягом 2009 року було доставлено в чергову частину близько 1500 чоловік за адмінпорушення, за орієнтуванням або ж просто іногородніх без посвідчення особи. Ми склали 35 адмінпротоколів за появу в нетверезому стані у громадських місцях, а ще - за торгівлю у невстановлених місцях, дрібне бешкетування, родинні дебоші тощо. Хоч основне наше завдання - охорона громадського порядку та профілактична робота, безпосередньо по лінії карного розшуку працівники патрульної служби минулоріч розкрито 27 злочинів, зокрема такий резонансний, як затримання двох перечинських молодиків, котрі скоїли в Ужгороді 6 пограбувань, вириваючи сумочки в жінок (наша газета писала про це, тож не будемо деталізувати - авт.). У цьому випадку злочинців удалося впіймати завдяки оперативному зверненню до міліції потерпілої: вона навіть не пішла додому, а зателефонувала з найближчої АЗС. Черговий відправив на місце злочину патруль, і серії пограбувань було покладено край. Схема дій у таких випадках у нас чітко розписана, чи піший, чи автомобільний патруль прибуває за лічені хвилини, тож важливо саме якомога скоріше повідомити про факт правопорушення. Працівники міліції неодноразово зверталися до громадян із подібними проханнями, та я хочу наголосити на цьому ще раз.

- Раз мова пішла про громадян. Не образливо: ви їх захищаєте, а вони, м’яко кажучи, не надто люблять міліціонерів?

- Не люблять люди не тільки міліцію, а й лікарів, проте саме до нас і до них у першу чергу звертаються, коли станеться біда. Престиж нашої служби дійсно низький, і це серйозна проблема. Навіть у тяжкі 90-ті, коли спостерігався розгул криміналітету, він був вищим, а зараз … Це одна з причин, чому до нас неохоче йдуть працювати. Зарплата працівника ПС зі стажем до 5 років становить 1300 грн. (далі йде 5-відсоткова надбавка за вислугу, що теж негусто), а поваги ніякої, особливо молодь зухвало ставиться. При цьому наші патрулі, фактично, щодня ризикують життям. В ужгородській ПС, до речі, працюють переважно мешканці Міжгірського, Великоберезнянського та Перечинського районів, а власне городян можна на пальцях перелічити. Одні знімають в Ужгороді квартири, інші доїжджають, що теж “з’їдає” частину зарплати. У підсумку маємо наразі 8 вільних вакансій - 2 офіцерські посади та 6 сержантських.

- Себто ужгородці до вас не йдуть через низьку платню?

- Не тільки. Зараз же криза, зарплати скрізь поменшали, та й безробіття зросло. Проте міські жителі часто просто не можуть пройти медкомісію: у нас суворі вимоги до стану здоров’я, до того ж хлопець, який претендує працювати в міліції, мусить попередньо відслужити в армії, а від неї, як відомо, городяни частенько “косять”. Плюс ще необхідно пройти психологічні тести на спостережливість, адекватність реакції, рівень агресивності тощо, адже зброю в руки можна давати не кожному. От і виходить, що ужгородські юнаки не витримують конкуренції: сільські здоровіші, врівноваженіші, загартованіші. До слова, в кадровому підрозділі міліції є психологи, і всі працівники МУ щорічно проходять тестування. Там не приховаєш, якщо є залежність від алкоголю чи тим більше наркотиків.

Загалом же колектив у нас склався хороший, дружний. Особовий склад молодий - у середньому 30 років. Хоча старожил Іван Альберт, до прикладу, прослужив у патрульній службі 20 років. Хотів би згадати й таких працівників, як Володимир Грубарь, Олександр Остапенко, Іван Степан, котрі теж серед кращих.

- А часто люди скаржаться на дії ваших підлеглих?

- Скаржаться найчастіше якраз ті, хто має проблеми з законом. Якщо хтось уночі бешкетує, шумить, хоче поспівати, то зрозуміло, що наряд мусить затримати його за порушення тиші, але самому винуватцю це не сподобається. Такі й висувають претензії. За кожною скаргою проводиться ретельна службова перевірка, проте за весь 2009 рік жодного випадку неправомірних дій працівників ПС не виявлено.

- Цікаво, у вашій практиці бували випадки, коли життя висіло на волоску?

- Всяке траплялося. Наприклад, коли ще працював дільничним інспектором у мікрорайоні Радванка (а там - два ромські табори плюс приватний сектор), на вулиці підійшла до мене місцева жінка, поскаржилася на сина, котрий частенько випивав і влаштовував дебоші. Я зайшов до хати, провів профілактичну бесіду, наче все нормально. І вже йдучи з двора, раптом інтуїтивно оглядаюся, а чоловік за мною - сокирою замахнувся. Він, виявляється, через вікно вистрибнув, озброївся і через город кинувся навздогін. Щоб скрутити нападника, довелося застосувати прийоми рукопашного бою - вони ж, як і стрільба, входять до системи обов’язкової фізичної підготовки. За посягання на життя працівника міліції затриманий відсидів певний строк, а через 2-3 роки після звільнення побив до смерті знайомого, за що отримав уже 12 літ. Коли працюєш із таким контингентом, завжди слід бути насторожі. Найбільше клопотів завдають сімейні скандалісти: іноді під час родинних розборок хулігану ніж трапиться під руку - і не знаєш, що він може викинути в наступний момент.

- А як ваші близькі ставляться до такої небезпечної роботи?

- З розумінням. Моя дружина Надія - медпрацівник, виховуємо 15-річного сина. Другим “половинкам” міліціонерів справді нелегко: і без дипломатичних здібностей не обійдешся, і треба бути готовим до того, що будь-якої години доби чоловіка можуть висмикнути на роботу, поламавши всі сімейні плани. Не знаю, як інші, а моя Надя в таких випадках не може заснути, поки не повернуся. Абсолютно вільно розпоряджатися власним часом ми не можемо навіть під час відпустки та у вихідні: плануючи виїхати за межі міста, офіцерський склад повинен попереджати про це керівництво. Така специфіка, що поробиш.

- А як любите проводити вільний час, якщо він узагалі є?

- У неділю перш за все хочеться віді-спатися, а вже потім максимум уваги намагаюся приділяти родині. А ще люблю поплавати, в шахи пограти. Словом, ніяких екстремальних захоплень - адреналіну вистачає на роботі.

• • •

Насамкінець Микола Січак, користуючись нагодою, привітав увесь особовий склад ПС з першим відзначенням Дня Патрульної служби України й побажав виконувати свої обов’язки в доброму здоров’ї, гарному настрої та з ангелом-охоронцем за плечима. Особистого вам щастя, матеріального добробуту та зірочок на погони!