Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 21 (541)Ілля Галайда: “Дід запевняв, що без книжок прожити можна, та мене вони вабили з початкової школи”

Минулого тижня Україна і Словаччина відзначали День добросусідства. З сусідами справді важливо підтримувати хороші стосунки, а для початку, звичайно, потрібно їх знати. Тим більше, що чимало з них — не просто брати-слов’яни, а етнічні українці, відрізані після територіально-адміністративної реформи 1938 року разом із Пряшівщиною від Підкарпатської Русі. Таких у Словацькій Республіці зараз налічується близько 30 тисяч. На жаль, поступово вони асимілюються з місцевим населенням, і фанатів української культури, котрі б розвивали її, залишилося небагато. Один із них — Ілля Галайда. Поет, прозаїк, перекладач і науковець, він підтримує зв’язки з нашою інтелігенцією, завдяки чому, власне, і стало можливим це інтерв’ю.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

— Наскільки я знаю, навколо вашого імені була ціла цікава історія…

— Так. Я з’явився на світ 1 серпня 1931 року в селі Чертіжне Гуменського округу напередодні свята Іллі Пророка. Того ж дня, але 1877-го, народився мій дід Ілля. Він був переконаний, що я йому посланий Богом, тому побіг, нікому не сказавши, у сусіднє село Габуру до нотаріуса і записав мене Еліашем. А коли мене хрестили в церкві, то нарекли Павлом, як батька. Саме на таке ім’я і відгукувався. Аж до 16 років, коли треба було оформляти громадянський паспорт, і з’ясувалося, що я — Ілля.

— Ваш дід, очевидно, був великим оригіналом.

— Дід не був п’яничкою, але від чарки не відмовлявся. У нього навіть навчений кінь сам зупинявся біля кожної корчми, поки довозив його додому з Либірця після вдалого продажу зрізаного бука. Пригадую, як мене, дев’ятирічного, батько взяв на Великдень у церкву. Дідо, трохи підхмелений, весело ніс на плечах у зайді дві великі паски, а мама — накритий вишиваною серветкою кошик, наповнений різними смакотами. Після освячення дід узяв на плечі паски та й побіг за звичаєм, аби якомога скоріше дістатися додому, проте спіткнувся і впав, а паски покотилися з гірки. Він їх позбирав — а навколо ж купа людей — і з ганьби грішно вилаявся, після чого заспівав “Христос воскрес”. Але курйозні випадки траплялися не тільки з ним.

Бабка за батьком була напівписемною. Вона вірила у всякі забобони і мене, малого, щороку перед Великоднем посилала сторожити на порозі стайні, щоб туди не полізла жаба. Боялася, що перетворена на ропуху сусідка-відьма Самсониха цього вечора намагатиметься відняти в корів молоко. А одного разу я приніс зі школи велике відкриття про те, що Земля крутиться. Скинувши з пліч полотняну торбинку, поспішив поділитися новиною з бабусею. На що вона: “Дурний хлопче, хто тобі таке наплів? Та чом Кичера не іде там, де Верх, а Верх — де Кичера, га?”. Так і померла, переконана в непорушності земної твердині.

Батько ж мій був доброю працелюбною людиною, на яких світ держиться. На всі руки майстер, але особливо славився на всю округу як муляр і пічник. Мама у вільні хвилини любила вишивати хрестиком і низиною, а ще чудово розписувала великодні яйця різними орнаментами і візерунками.

— Як сталося, що ви захопилися філологією? Адже в родині, судячи з усього, культу книжок не було?

— Я мав шанс обрати інший шлях. Колись відзначався дзвінким голосом: співав так, що луна котилася поміж горами. Це запримітив священик Антоній Подгаєцький — місцевий поет, відомий скрипаль і композитор. Тому він узимку 1943-го прийшов до нас, щоб переконати батьків послати мене навчатися в духовну семінарію. А я з печі, де грів ноги, кричу: “Не хочу реверенду носити! Ліпше буду з няньком у лісі сяговину готувати, а за попа не піду!”. Зате потяг до художнього слова відчув ще в початковій школі. Пам’ятаю, як директор приніс у клас збірку казок на продаж. Це було диво дивне! Мені дуже хотілося придбати цю книжку, тому попросив у дідуся 10 крон. Думав, дасть, щоб порадувати внука. А він: “Нашто тобі книжка? Без неї жити зможеш!”. І поніс гроші до корчмаря. Гірко стало, звісно, тоді на серці. Але на моє захоплення літературою звернув увагу Олександр Любимов, у якого була багата російськомовна бібліотека. Так познайомився з творчістю Пушкіна, а вчителька Анна Остапчук приворожила мене до української пісні та поезії Шевченка. Філологією же як такою став захоплюватися лише в Карловому університеті в Пряшеві, вивчаючи українську й російську мови, а потім — у Саратові та Москві.

— Студентські літа згадуєте з ностальгією?

— О, то були найщасливіші часи в моєму житті, незважаючи на всі труднощі, які доводилося долати, особливо в Саратові у післявоєнні роки. Але молодість перемогла все. Після двох років навчання тут (1953—1955) мене, як і всіх “братів-демократів”, перевели в Москву, бо Саратов став засекреченим містом. У столиці СРСР, в гуртожитку на Струминці, де студенти в суботу часто влаштовували вечори танців під радіолу, я познайомився зі своєю другою половинкою Розалією. Вона народилася неподалік Сухумі, але потім її батьки переїхали до Баку. Одружилися ми в 1957-му. Наш первісток Сергій народився в Баку, а донька — вже у Чехословацькій РСР. Закінчивши навчання, ми повернулися на мою батьківщину. Я працював у редакціях журналів “Дружно вперед” та “Дуклі”, поки у 1980 р. покійний Степан Добош не запропонував мені перейти на кафедру російської мови та літератури філософського факультету в Пряшеві. Як старший викладач читав лекції, паралельно вступив до заочної аспірантури. У вересні 1968-го вдалося поїхати на піврічне стажування до Москви, де збирав матеріал для кандидатської дисертації на тему “Проблеми реалізму в казках Пушкіна”. Захистив її в 1972-му в Братиславі, а доцентуру — у Пряшеві в 1978-му.

— Ви — не тільки науковець, а й відомий поет, перекладач. Що з цього вам найближче?

— Правду кажучи, найбільше енергії я витратив на написання віршів та прозових творів, бо одного разу відомий лінгвіст, професор Людевит Новак сказав мені: “Краще пиши поезію, бо ти поет “par excellence”, а ми, лінгвісти, у значній мірі залежні від вас, поетів”. Я дослухався до його мудрої поради. Все, що написано, для мене однаково дороге, як для матері діти. Але, думаю, найбільше проявив своє серце у двох поетичних збірках — “Печаль моя повсякденна” та “Тривогами дорога стелиться”. Щодо перекладацької справи, то в ній не вважаю себе професіоналом. Спорадично протягом півстоліття перекладав переважно поезію з чеської, словацької, угорської мов. Книжково побачили світ два переклади зі словацької на українську — “Недовговічність” Йозефа Дайкерта та антологія “Із кузні часу”, два — на російську (Павла Койша “Вечное лето” й “Привет острову свободы”) та інші. Чимало моїх перекладів чекають на видавця-добродія. До речі, маю ще й творче хобі — підбираю різні покручені корені, шматки дерева і роблю з них оригінальні композиції.

— А як же науковий доробок, плани на майбутнє?

— Плани на майбутнє? У мій вік? Дозвольте по-старечому всміхнутися. А з приводу наукових праць — я залишив їх небагато, хоч і різних. Маю спостереження в галузі літературознавства, але чи заглянуть колись нащадки у мою монографію “Казки Пушкіна” та в дисертацію на здобуття звання доцента — для мене велике питання. Не кажу вже про цілий ряд наукових статей, які спочивають у різних збірниках. Хто з молоді має сьогодні інтерес до минувшини, до творчості Пушкіна, коли нинішні політики складають нові казки про світле, щасливе капіталістичне життя?

— Ну, говорити й наші політики вміють. А ви в Україні буваєте?

— Сам я кілька разів побував в Ужгороді, Львові та Києві. А в радянські часи ми частіше їздили з дітьми до батьків дружини в Баку і завжди цілий день чекали на поїзд у столиці України, тож мали час прогулюватися то Хрещатиком, то Володимирською гіркою, то берегами Дніпра.

— Що для вас у житті найдорожче і чого побажали б сучасній молоді?

— Мої роки — моє багатство. А ще, звичайно, сім’я, діти, онуки. Сучасному ж поколінню побажаю: нехай вам таланить у пошуках сенсу життя в нових умовах. При цьому зберігайте в собі почуття гідності й людяності і ніколи не будуйте свого щастя на чужому нещасті. Це прописна істина, якою треба жити за прикладом батьків.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS