Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 16 (536) Еміл Сокач: “Найвище звання для людини — це її ім’я”

Наш нинішній гість — добре відома ужгородцям людина, котра творить славу рідному місту і краю далеко за їх межами. Недарма 2002 року він став „кращим закарпатцем”. Це справжній професіонал і надзвичайно талановита людина, тож звання народного артиста України є адекватним визнанням того, що він робить. Його мистецькі акції збирають повні зали, а створений ним камерний хор „Кантус” давно здобув щиру любов городян. Розповідати про Еміла Сокача, котрому нині виповнюється 50, можна ще багато чого, та краще послухаймо самого ювіляра.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

— Еміле, ви на певному життєвому рубежі. Це той вік, коли можна говорити про якісь здобутки. Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?

— Те, що маю: дуже гарну сім’ю й улюблену роботу. Цим двом речам присвячую весь свій час. Причому чимдалі більше усвідомлюю цінність родини. Можливо, замолоду не надавав цьому такого значення, а зараз сім’я в мене на першому місці. Від неї отримую задоволення і розумію, що саме це в житті суттєве. Щодо роботи, то годі бажати кращого, якщо займаєшся своєю справою із задоволенням і бачиш шляхи самореалізації.

Особливо задумуватися на сенсом життя часу немає. Просто раптом відзначаєш, що підросли діти… був фестиваль… зробили цікаві програми… сталося те-то і те-то. З часом змінюється бачення якихось речей — те, на що раніше не звертав уваги, нині стає тобі цікавим, щось, навпаки, відходить на задній план. Це шлях, який не має конкретної кінцевої точки. Мета десь попереду, і вона, як правило, недосяжна.

— Кажете, що постійно з’являються речі, які викликають зацікавленість. А що нині вам цікаво?

— Якщо в роботі, то погляд на музику став інший, ніж був колись. Раніше більше уваги звертав на технологічні речі, домагався чистоти звучання, годинами з „кантусівцями” міг „сидіти” на якомусь акорді. Тепер, коли працюю над хоровим твором, розумію важливість слова. І саме воно показує напрям. Крім того, бачення таких концептуальних речей, як форма та драматургія, приходить із часом. Слава Богу, що в нас є можливість записувати музичні твори. Тож, прослухавши, як це було років 15—20 тому, можу співвіднести їх зі своїм теперішнім баченням. Звичайно, зараз не приймаю той результат. Ні, мені не соромно за нього, бо це теж я. Просто з відстані часу розумієш, що щось можна було зробити краще, інакше, та бракувало нинішнього досвіду. Загалом творчий горизонт безмежний, і ти вдосконалюєшся, тож хто-зна, як за кілька років оцінюватиму себе на цьому етапі. Так само не можу сказати, яким бачу „Кантус” років через 10. Коли ще його не було, а була мета, я знав: хочу мати найкращий хор, який їздитиме по цілому світу й завдяки якому зможу реалізувати свої творчі задуми. Нині для мене важливіше, доки я можу дійти в пошуках ідеалу. Тому що музичний колектив — це результат твого бачення. Творча зупинка хору означає зупинку його керівника. Я чудово розумію: є речі, які треба робити значно краще, і кінця тому не видно. У цьому процесі менше починаєш думати, чого хочеш досягти в житті. Це стає нецікавим і неважливим. Бо маєш предмет своєї уваги, улюблену роботу. Мені не дуже зручно говорити про свої досягнення та винагороди. Торік я став народним артистом України, ще раніше (1996-го) — заслуженим. Проте ніколи не домагався цих звань, не вважав, що гідний такої відзнаки. Але знаю чимало людей, які їх прагнуть і отримують. Тому багато в чому вони в нас девальвовані і втрачають цінність. Та й чи потрібні вони? Гадаю, найвище звання для людини — це її ім’я. Воно говорить саме за себе. Ніхто ж не каже, приміром: народний артист Федеріко Фелліні.

— Ім’я собі ви заробили, гідно продовживши батькову справу…

— Із вибором професії мені було простіше — пішов стопами батька Петра Сокача, відомого на Закарпатті музиканта і хормейстера. Він змолоду працював з хоровими колективами, був директором музичної школи, в різні роки художнім керівником Закарпатського об’єднання музичних ансамблів, обласної філармонії та заслуженого Закарпатського народного хору. Продовжує працювати й нині, хоч давно на пенсії, бо не уявляє свого життя без роботи. Його приклад для нас із братами дуже важливий. Нам не треба було розповідати, чому слід чинити саме так чи так, — вчинки батька були переконливішими. Ми бачили, як він працює. Зокрема я з малих років спостерігав за його репетиціями з ансамблем пісні і танцю ФМК. Добре пам’ятаю старий клуб на Шумній, де вони проходили, зал із кахельною пічкою і спів… Ми з братами росли в оточенні музики, до нас додому приходили музиканти, грали, розмовляли про мистецтво.

— Тобто іншого шляху, окрім як у музику, ви для себе не бачили?

— Можу сказати, що мого вибору тут немає. Це сталося саме по собі. Спочатку була музична школа, де навчався гри на фортепіано. І мої брати також. Правда, Станіслав — на скрипці, а Петро — на віолончелі. Після школи вступив до музичного училища на диригентсько-хорове відділення. Фах для мене визначив батько. Гадаю, це правильно, бо в 15 років дитина ще не знає, чого вона справді хоче. Зрозуміло, і я не міг тоді усвідомити, що таке бути диригентом чи хормейстером. Смак справи відчув уже навчаючись на 3 курсі консерваторії. Це те, чим я хочу займатися, сказав собі.

— Як гадаєте, ваші діти підуть вашими стопами?

— Напевно сказати не можу. Наші діти теж оточені музикою: вона звучить дома, усі разом відвідуємо багато концертів — вони це люблять, — а потім дружно обговорюємо їх. Побачимо, який шлях вони виберуть. Музика — нелегкий хліб. І бажав би своїм дітям займатися нею лише в тому разі, якщо вони відчуватимуть, що не можуть без цього.

— Із вами саме так і було?

— Так. І жодної хвилини не шкодую, що пов’язав своє життя з музикою.

— А що не залишилися в Києві?

— Залишитися було не так просто. Звісно, мав пропозиції щодо подальшої роботи. Та ніде не хотіли чекати на мене півтора року, аж доки відслужу в армії. Крім того, потрібна була прописка, бо без неї про роботу навіть не йшлося. А отримати її в Києві — майже неможливо. Та сильно цим не переймався — невдовзі мав піти в армію. Вона для мене стала певною мірою умовною, бо служив хормейстером ансамблю прикордонних військ тут же в Києві. По закінченні пропонували залишитися, але я вже тобі бачив: це не моє. Тож навіть при тому, що міг отримати квартиру, відмовився. Повернувся додому. Жалкувати, можливо, й жалкував, що не все зробив, аби залишитися в столиці. Так ся стало. Але в Києві мої товариші й донині працюють другими, третіми, четвертими диригентами, чекаючи свого часу. Хтось, можливо, і не дочекається. А я майже одразу по поверненні додому почав займатися улюбленою справою. І набутий за ці роки досвід неоціненний. Розумію, що в іншому місці його б не мав.

— З чого починали вдома?

— Приїхав на самий Новий рік, а по святах пішов в управління культури. Там запропонували стати керівником оркестру Закарпатського народного хору. Не погодився, бо це був не мій профіль. Батько тоді працював в об’єднанні музичних ансамблів. Він запропонував мені працювати в них концертмейстером при викладачеві з вокалу, який займався з учасниками ресторанних колективів (за радянських часів усі вони повинні були відвідувати такі заняття. Більше того, комісії проводили перегляд програм, затверджували репертуар). Дав згоду. А буквально за місяць став викладачем відділу хорового диригування в музучилищі, де з’явилася вакансія, згодом — керівником студентського хору. Це був величезний досвід роботи. І вже в цей час почав спостерігати за здібними студентами, які випускалися. З першого дня я створював свій колектив, з якого з часом виріс „Кантус” (більшість його співаків у різні роки пройшли через хоровий відділ музучилища). І, звісно, була мрія, щоб кращі з них прийшли до мене в хор. Та запрошувати їх на роботу зміг уже пізніше, коли „Кантус” став професійним колективом. Спочатку ж він був аматорським. Ми збиралися по вечорах і співали собі на задоволення.

— Скільки вас було?

— Близько десятка — друзі, з котрими колись училися й музикували. Їм я й запропонував у 1985-му об’єднатися в колектив. Місяць-два ми рахувалися хором телебачення, далі стали „придворним” хором школи мистецтв — за гарної погоди займалися в її дворі.

…Наближалося 60-річчя відомого хормейстера, нашого земляка і мого вчителя Михайла Кречка. На Закарпатті готували ювілейний концерт. В ті часи Михайло Михайлович часто приїздив із Києва з методичною допомогою: читав лекції, проводив хорові філармонії для керівників співочих колективів області. Він справді вболівав за справу. Тож Василь Габорець, тодішній начальник обласного управління культури, запропонував підлаштувати концерт під чергову хорову філармонію, таким чином улаштувавши сюрприз метру. Я теж зі своїм колективом хотів показати вчителю кілька номерів. Вибрав дві зовсім свіжі обробки народних пісень Кречка та одну класичну річ — невелику кантату із супроводом. Їхнє виконання потребувало більше співаків, ніж нас було. Тому попросив знайомих виступити разом із нами на концерті, який відбувся 21 грудня в філармонії. Для нас же він став свого роду презентацією колективу. Хоча „Кантус” не за ним рахує свій вік.

— Ви вже тоді називалися „Кантусом”?

— Ні. Нас оголосили як хор Ужгородського будинку культури, хоча насправді такими не були. Не існувало й самого приміщення будинку… Після концерту люди розійшлися, а кістяк із 5—6 чоловік залишився та співав далі і водночас намагався визначити свій статус. Я звернувся до тодішнього директора міського Будинку вчителя Льва Луцкера. Він зустрів мене словами: „Я ще не знаю, що ти скажеш, але вже „за” і прихистив нас. Так на початку 1986-го ми стали ансамблем старовинної музики Ужгородського будинку вчителя. До музики XVI століття звернулися насамперед тому, що її можна виконувати ансамблем, а нас якраз стільки й було. До того ж мали амбітну мету — робити те, чого до нас ніхто не робив. Старовинну ж музику взагалі мало виконували в Україні. Співати староіталійською, німецькою та англійською було дуже цікаво.

Перший наш виступ відбувся цього ж року на День учителя, а вперше за межами області ми співали 1988-го в домініканському соборі у Львові. Далі були два спільні проекти з Михайлом Мільмейстером — спектакль “Блюз для дома № 17” у 89-му та різдвяна феєрія “Тиха ніч” у 90-му. На цей час ми дізналися про міжнародний конкурс сучасної музики імені Бейли Бартока в Дебрецені. Подали заявку на нього й отримали запрошення. Фактично ми виявилися самозванцями, бо нас туди ніхто не рекомендував, тоді як хор із Житомира їхав за направленням Міністерства культури. „Своїм ходом” поїхали в Дебрецен, благо, це було близько, тому особливо не витратилися на подорож — скористалися так званим спрощеним переходом і за 10 рублів дісталися до міста; внесок зробили теж власним коштом. Їхали з тим, аби подивитися, що це таке міжнародний конкурс (знали: він входить до сімки європейських хорових конкурсів, яких загалом у світі одиниці), і хоч у І турі поспівати.

Для нас було непросто виконувати сучасну музику аматорським хором. Але завдяки ентузіазму змогли й несподівано потрапили до другого туру. Програму до нього ще не підготували, тому доучували її цілий день і цілу ніч. За балами після виступу ми були другими, але нас оштрафували за переліміт часу — співали трохи довше. Таким чином опинилися на третьому. Але ж і на нього ніхто не сподівався. В Ужгороді наш успіх сприйняли скептично: подумаєш, якийсь конкурс у Дебрецені. А саме після нього ми отримали запрошення на два хорові конкурси в Італію, а також в Іспанію та Ірландію. Звісно, вибрали той, який нам підходив по термінах (бо належало ще прийняти іспити в училищі) — в Італію, в Ареццо.

Якщо Дебреценський можна порівняти із чемпіонатом Європи, то цей — із чемпіонатом світу. Ми вирушили в Ареццо в ніч на 19 серпня 1991 року, коли в СРСР стався путч. У дорозі були 2 доби й нічого не знали, що відбулося. Приїздимо, а нас усі зустрічають питанням: „Що там у вас?”. А що в нас? Про все дізналися з телевізора. В Ареццо з Радянського Союзу ще були хори з Москви, Єревана та Тбілісі. Нас зустрічали як героїв, ми були в центрі уваги журналістів. Усі запитували, чи не хочемо залишитися, бо вдома таке робиться. А в нас навіть думки про це не було… На цьому конкурсі ми стали четвертими. Хтось нам казав, що ми могли мати 3 місце, але його віддали москвичам. Зрештою, це не так важливо, набагато цінніші ті враження і досвід, які там отримали. От уже після цієї поїздки вдома ми стали героями. Нас буквально накрила увага медіа.

— На той час ви продовжували залишатися аматорським колективом?

— Так. Щоправда, завдяки Дебрецену стали камерним хором, бо конкурс передбачав участь у ньому великих і камерних хорів. З’явилася і назва —„Кантус”, що з латини „спів, пісня”; більше того, вона виявилася абревіатурою, що складалася з перших літер наших імен чи прізвищ. Я в ній остання „с”, Сокач. Якщо до Угорщини поїхали складом із 20 чоловік, доповнивши ансамбль до потрібної для камерного хору кількості студентами, то в Італію вирушило ще більше виконавців, бо там мали змагатися великі хори. Знову по допомогу звернулися до знайомих музикантів, навіть із Києва, взяли й студентів. До речі, наш колектив першим із Закарпаття поїхав у капіталістичну країну на міжнародний конкурс.

— А як почувався його керівник? Голова не йшла обертом від успіхів?

— Ні. Коли потрапляєш на такого роду зібрання, не маючи досвіду, розгублюєшся і думаєш: де я? Пригадую, як ніяково почувався в Дебрецені через незнання іноземної: люди спілкуються, налагоджують контакти, а ти, крім російської й кількох слів по-угорськи, не знаєш жодної іншої мови і ні з ким не можеш сконтактувати. Приїхав додому й почав займатися іноземною мовою. Брав приватні уроки з англійської, хоч і вчив її в школі, та ви знаєте, які то були знан-ня. Тож уже через рік в Італії мовних проблем не виникало.

Фестивалі та конкурси — це величезний досвід. Завдяки їм ми об’їздили чимало європейських країн. Ми не тільки показали себе, а й подивилися, що і як співають там, які пріоритети в музиці. Питаєте: чи було запаморочення від успіхів? Яке там?! Коли повернулися з Італії, перше, що спало на думку: а що далі? З цим аматорським колективом я досяг максимуму. Та мені цього замало — я хочу працювати з професійним хором. А створити його вдалося лише після розпаду Радянського Союзу. Днем народження “Кантуса” в новому статусі стало 22 грудня 1992 року. Власне ж приміщення отримали до 15-річчя колективу. Відтепер ми „прописані” в обласному Будинку культури профспілок і після гарного ремонту маємо хороші умови для професійної роботи. Рік за роком добирали кадри. І нині “Кантус” — це справжній колектив однодумців, сказав би, фанатично відданих справі людей.

Весь час доводиться ламати стереотипи. На жаль, і донині багато хто вважає, що співати — це не робота. Буває, нас запрошують виступити на якомусь заході й дуже дивуються, коли чують, що за це нам треба заплатити. Але ж хористи із цього живуть, це їхня робота. У магазині тобі за так ніхто нічого не дасть… Музика ніколи не була легким хлібом. Багато моїх знайомих залишили її, бо не могли вижити з неї.

— Як вижили ви?

— Завдяки допомозі батьків. Вони в нас чудові. На перших порах ми жили разом із батьками дружини, тож наша перша дитина виросла якось непомітно для нас, біля бабки. А ми безперестанку працювали. З часом, коли стали мешкати самі, бо Мар’янині батьки виїхали до Угорщини, більше уваги довелося приділяти дітям. І я побачив, як приємно турбуватися про них, яке це щастя, коли дитина каже, що вона тебе любить. Робота важлива для людини, бо через неї вона реалізується, але є інші цінності — твої діти, твоє продовження. Я страшенно радію, коли бачу їхні успіхи, бо розумію, що щось зумів їм передати, і вони понесуть це далі. В мене найкраща дружина. Ми обоє музиканти, тому живемо в одній атмосфері, розуміємося і вдома, й на роботі, радіємо успіхам один одного…

— … ще й народилися одного дня.

— Так. Я довго шукав супутницю життя, пізно женився. І тут таке щастя. Жодного дня не шкодую, що саме такий мій шлях. Я відмовився і ще можу відмовитися від багатьох речей, та навзамін отримав набагато більші цінності, ніж матеріальні блага. І зрештою я щасливий. Дай Бог, щоб були сили якнайдовше радіти успіхам дітей та людей, з котрими разом працюю. А щодо майбутнього не хочу прогнозувати — я вибудовую його своєю щоденною роботою.

Нині Еміл та Мар’яна Сокачі святкують дні народження. Щирі їм вітання і бажаємо, аби й надалі струни їхніх сердець звучали в унісон.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS