Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 6 (526) День Святого Валентина в житті відомих ужгородських пар

ЕММА та ОЛЕГ ЗАЙЦЕВИ — кохання театральне

Театральне не тому, що несправжнє, а тому, що крім одне одного та своїх дітей, ці ужгородці найбільше у світі люблять театр. Нещодавно Олег Зайцев став начальником своєї дружини — очолив Закарпатський український музично-драматичний театр, в якому Емма працює головним художником. Тепер Олег Дмитрович жартує, що до всіх колег ставиться однаково, але до однієї з підлеглих має особливі почуття. Чи важко, питаю, двом творчим особистям не лише жити, а й працювати разом. Зайцеви стверджують: ніколи навіть не думали про те, що їхнє захоплення театром може якось вплинути на особисте життя. Головною ознакою свого кохання вони однозначно вважають двох доньок — 17-річну Анастасію та майже 2-річну Амалію. А познайомилися Олег та Емма Зайцеви приблизно 20 років тому, коли у вересні 1989-го Емма влаштувалася на роботу до Рівненського театру, де вже кілька місяців працював художником з освітлення вчорашній студент Одеського театрального училища Олег Зайцев. Через рік молода пара гуляла на власному весіллі. Тепер розповідають, що через роботу не сварилися, бо завжди виконували різні обов’язки. Лише в Ужгороді як режисер і художник почали працювати над одним проектом, але й тоді не мали жодних проблем, оскільки виявилося, що мислить подружжя дуже схоже. Зараз, коли відома в Ужгороді пара бачиться не лише вдома, а й на роботі, творчі задуми обговорювати значно комфортніше. Еммі більше не потрібно стояти у приймальні директора театру, очікуючи прийому. Тепер із керівником можна вільно поспілкуватися за сніданком і вечерею, що робить роботу значно приємнішою.

День Святого Валентина родина Зайцевих святкує в сімейному колі. Олег Дмитрович зазвичай купує “своїм дівчаткам” різні подарунки, старша донька йде з друзями гуляти, а батьки залишаються з молодшенькою Амалією вдома. Саму ідею свята закоханих вони сприймають дуже добре, кажуть, що це хороший привід укотре сказати один одному про свої почуття. Укотре, бо, як зізнається Олег Дмитрович, він ніколи не втомлюється говорити своїй дружині про те, як сильно її кохає. Робить це регулярно, зазвичай за сніданком у вихідні, коли вся родина збирається разом. І не розуміє, як можуть сучасні подружні пари втомлюватися одне від одного вже після кількох прожитих разом років.

ЄЛИЗАВЕТА та ВАСИЛЬ ЛЯХИ — кохання, сильніше за ліки

Відомі в місті медики історію свого кохання розповідали журналістам уже разів сто. Але роблять вони це так щиро, що слухати її не набридає, адже в нинішні часи так хочеться вірити, що справжнє родинне щастя можна пронести крізь десятиліття, не втративши його справжність.

Познайомилися молоді люди в Берегівському медучилищі, “зустрічалися” здебільшого письмово, оскільки старшого на кілька років Василя Ляха після закінчення навчання забрали до лав армії. Листування цієї пари було надзвичайно романтичним: Василь Васильович писав юній Єлизаветі Йосипівні вірші та вивчав рідну для дівчини угорську мову. Розлука жодним чином не вплинула на їхні почуття, тож коли пан Василь повернувся з армії, молоді медики вирішили разом вступати до Ужгородського університету. Одразу після першого курсу закохані побралися, а на третьому вже очікували на народження первістка. Діти цього подружжя були бажаними й дуже любимими, а тому ще більше зміцнили їхні стосунки. Звичайно, Ляхи знали, ким їм доведеться працювати, і були готові до труднощів, але все одно згадують часи своєї роботи дільничними лікарями з неприємним осадом, оскільки бувало так, що інтереси пацієнтів доводилося ставити вище за інтереси власних дітей, котрих не раз залишали вдома самих, адже потрібно було бігти за викликом хворого. Вже потім, коли родина переїхала до Ужгорода і робота стала більш нормованою, подружжя відчуло значний позитив у тому, що вони обоє працюють у медицині. Адже хто краще зрозуміє лікаря, ніж той же лікар? Удома Ляхи полюбляють жартувати про те, що недбало проліковані діти виростають і стають пацієнтами Василя Васильовича (до виходу на пенсію він працював головним терапевтом області), і навпаки, внаслідок того, що дорослі не приділяють своєму здоров’ю належної уваги, народжуються слабкі діти, тож робота цього подружжя прямо залежить одна від одної. Їхні діти давно виросли і вилетіли з родинного гніздечка, але продовжують дарувати радість у вигляді чарівних та розумних онуків. Тож День Святого Валентина давно став багатолюдним сімейним святом, якого з радістю чекають і малі, і старші. Слова про кохання у Василя Васильовича та Єлизавети Йосипівни давно переросли у взаємну турботу. Подружжя взагалі вважає кохання надзвичайно багатогранним почуттям, яке змінюється з роками від пристрасті до глибокої поваги. Пані Єлизавета каже, що вони з чоловіком кохали одне одного і без Дня Святого Валентина, але вважає це свято надзвичайно потрібним. Хоча б для того, щоб мати нагоду вкотре потурбуватися про рідну людину.

ВІКТОРІЯ та ЄВГЕН БРЕЖИНСЬКІ — кохання в ритмі танцю

Відомі ужгородські хореографи Брежинські познайомилися ще малюками, коли 6-річного Євгена і 4-річну Вікторію батьки привели до народного самодіяльного колективу “Юність Закарпаття”. Звичайно, кохання до цієї пари прийшло значно пізніше, але вже з 12-літнього віку вони то зустрічалися, то розходилися. Так було аж до того часу, коли молоді люди поїхали разом вступати до Рівненського інституту культури. Вже після першого курсу Євген та Вікторія остаточно зрозуміли, що хочуть іти по життю разом, тож у березні 1989 року приїхали до Ужгорода і відсвяткували весілля. Після навчання подружжя повернулося працювати додому й одразу очолило танцювальний колектив при ПАДІЮНі. “Танцювальна корпорація друзів” швидко ставала на новий рівень майстерності, і саме на цьому етапі Брежинські зрозуміли, як нелегко доводиться двом творчим особистостям в одному робочому проекті. Пані Вікторія згадує, що вони з чоловіком були настільки амбіційними і мали таке різне бачення того, як повинен розвиватись ансамбль у подальшому, що майже постійно перебували у стані творчого конфлікту. Тож для того, аби мистецтво не заважало сімейному щастю, вирішили розділитися і працювати кожен окремо. Євген залишився в Падіюні, де й нині керує “Танцювальною корпорацією друзів”, а Вікторія нарешті втілила в життя давню мрію про власний танцювальний колектив, який став носити її ім’я. Подружжя стверджує, що між собою не конкурують, навіть навпаки: успіхи одного підштовхують до активнішої праці іншого, а з таким підходом творчий застій їхнім колективам явно не загрожує. Вдома родина Брежинських також живе танцями: разом із доньками завжди обговорюють творчі плани, а після кожного концерту обов’язково передивляються його відеоверсію — роблять зауваження, хвалять, зупиняються на деталях, непомітних для ока глядача, але важливих для хореографа. Захоплення танцями сімейному життю Євгена й Вікторії як допомагає, так і заважає. Заважає тим, що вони за вдачею люди, котрі повністю віддають себе улюбленій справі, тож під час підготовки до чергового концерту домашні справи закинуті й забуті: у квартирі безлад, їжа не приготована, діти самостійно займаються своїми справами. Позитив таких ситуацій подружжя Брежинських вбачає в тому, що їхні доньки абсолютно самостійні люди, які не хапаються за мамину спідницю, а здатні самі постояти за себе, крім того, у такій веселій атмосфері подружнє життя не встигає набриднути, а стає ще міцнішим. День Святого Валентина в цій родині також робочий: колективи, як правило, беруть участь у різноманітних концертах, програмах та шоу, що проходять у нічних клубах і ресторанах міста. Тож у це свято Євген та Вікторія планують швиденько повечеряти, обмінятися подарунками й розбігтися працювати. І хоч слово “кохаю” хореографи одне одному говорять не так часто, як би їм того хотілося, цього дня обіцяють відкинути робочі розмови і присвятити всі слова своїм почуттям.

ОЛЕНА та В’ЯЧЕСЛАВ ПРИХОДЬКИ — кохання, як намальоване

Художник і мистецтвознавець — такі пари доволі часто зустрічаються в мистецьких колах. В Ужгороді також є чудове подружжя, особисте життя і творчість котрого тісно пов’язані з цими професіями. Нині відомий народний художник України В’ячеслав Приходько після закінчення Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва повернувся додому й познайомився з чарівною студенткою УжДУ Оленою. Тепер Олена Василівна згадує, що її спеціальність англійського філолога, звісно, не мала нічого спільного із захопленнями майбутнього чоловіка, та це не завадило їм одружитися на 3-му курсі навчання Олени в університеті. Образотворче мистецтво стало для дружини художника сенсом існування не одразу. Спочатку світ картин заполонив її життя вдома, а згодом вийшло так, що потрапила на роботу до художнього музею, тож знову-таки жила і працювала у світі прекрасного. Робота в художній галереї настільки захопила Олену Василівну, що незабаром вона вже здобувала другу освіту — навчалася в Київському художньому інституті на факультеті історії й теорії мистецтв. Подружжя розповідає, що їхнє захоплення мистецтвом аж ніяк не заважає щасливому сімейному життю, хоч творчі суперечки в них, безперечно, трапляються. Без цього ніяк, адже один у родині практик, а інший — критик, тож першим оцінку новій роботі В’ячеслава Опанасовича дає мистецтвознавець Олена Василівна, котра дуже прискіпливо ставиться до полотен чоловіка. Незважаючи на те, що бути дружиною художника непросто, пані Олена щиро вважає свій шлюб надзвичайно гармонійним. У родині Приходьків панує доброзичлива і приязна творча атмосфера. Олена Василівна передовсім надає чоловікові можливість творити, не переймаючись господарськими справами, але це не означає, що В’ячеслав Опанасович не бере активної участі в підтриманні домашнього вогнища, оскільки останнє слово в будь-яких вагомих родинних питаннях завжди залишається за ним. Ця взаємна турбота, на думку творчого тандему, і є запорукою їхнього кохання. Нині вони вже не так часто, як раніше, кажуть одне одному “Я тебе кохаю” — ці слова з часом стали просто зайвими, адже подружжя щодня доводить свої почуття не словами, а вчинками. День Святого Валентина в родині Приходьків — справжнє сімейне свято, позаяк усі вони палко закохані: починаючи від тих, які вже сягли поважного віку зі сріблом на скронях, до тих, хто щойно поповнив колектив молодшої групи дитячого садка. Кожен має свій гідний об’єкт обожнювання, кожен сповнений непідробних, гарячих і щирих почуттів. На святковій вечері неодмінно присутня сім ’я молодшого покоління художників, яке представляє син Едуард. Відзначають День Святого Валентина обов’язково з подарунками, адже нічого так не зближує родину, як бажання зробити кожному її члену особливу приємність.

Розпитувала Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS