Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 54 (520) Микола Рішко: “У планах — іти в ногу з життям, а воно продиктує, чим займатися”

Радо представляю читачам нинішнього гостя “Суботніх зустрічей” — відомого журналіста, чий творчий шлях проліг через районну газету Хустщини та обласні “Закарпатську правду” і “Новини Закарпаття”; публіциста, в доробку котрого понад десяток збірок оповідей про сучасників, відзначених рядом літературних премій; активіста Закарпатського обласного товариства інвалідів, чиї активна життєва позиція, вагомий особистий внесок у вирішення питань соціального захисту та реабілітації інвалідів і багаторічна сумлінна праця три тижні тому, з нагоди Міжнародного дня інвалідів, відзначені орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, і… мого хрещеного батька в журналістиці, бо саме з його благословення 15 років тому я зробила свої перші кроки на газетярській ниві, — Миколу Васильовича Рішка.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

— Як почувається орденоносець?

— Окрилений. Вітають друзі, знайомі. А я скромно червонію від незвички, бо не чекав на такий сюрприз.

— Це ваша перша нагорода такого ґатунку, проте, переконана, далеко не перша загалом. Чи не так?

— Так. Маю кілька медалей за працю, удостоєний премій імені Олекси Борканюка, Ярослава Галана, а також першої журналістської премії Східнословацького краю.

— А як вона вам дісталася?

— Напередодні 40-річчя Перемоги ми з Міхалом Кандрою з “Віходословенскіх новін”, з якими “Закарпатську правду” пов’язували багатолітня дружба та плідна співпраця, пройшли бойовим шляхом Чехословацького армійського корпусу Людвіґа Свободи від Соколова під Харковом, де він прийняв перший бій, до Праги. Це була незабутня подорож, унаслідок якої з’явилася серія спільних репортажів — їх одночасно друкували наше та словацьке видання. Саме за них 1985 року я отримав першу журналістську премію Східної Словаччини. А згодом за цими матеріалами, додавши до них розповіді про інших героїв війни, видав книжку “Вогняні дороги”, що побачила світ напередодні 50-ї річниці Великої Перемоги.

— Який ваш журналістський стаж?

— Залежно, що взяти за відправну точку. Свою “газетну” діяльність я почав у 6 класі Драгівської тоді ще 8-річки, що на Хустщині. Готувався перший випуск шкільної стіннівки, і піонервожата поцікавилася, хто з нас уміє малювати. Всі одностайно вказали на мене… Так і став головним стінгазетником. Причому не лише шкільним: надалі де б не працював, усюди був відповідальним за стіннівки. Перед святами додавалося ще й виписування лозунгів та транспарантів. У цій справі так набив руку, що, ще не закінчивши школу, вже працював у Драгівській шляховій дільниці й виготовляв наочну агітацію для всього села. Оскільки посади оформлювача в штаті не було, мене прийняли техніком з окладом 600 рублів (це були хороші гроші). Я був охочий до знань, тому доволі швидко опанував і обов’язки техніка, навчився керувати катком і невдовзі виготовляв технічну документацію для ремонту й будівництва доріг та мостів. Помітивши мої успіхи, інженер почав агітувати мене вступати до Харківського автодорожнього інституту, який сам закінчив. У мене ж були інші плани.

— Які?

— Працювати в районній газеті, куди дописував із 8 класу. Так і сталося. Років через чотири мене туди запросили літпрацівником (по-нинішньому коректором).

— Були настільки грамотним, що взялися до такої роботи?

— Грамотним був, а опанувати нову справу допомагали наставники. Тому редакційну кухню вивчив швидко. Пригадую кумедну історію зі своєї коректорської практики. Випускали ми новорічний номер. Усюди передсвяткова метушня, хлопці в друкарні вже встигли так “розігрітися”, що я виправлю одну помилку, а вони натомість зроблять три нові. За такого виробничого процесу підписали номер до друку близько півночі. А наступного дня читачі на одній зі сторінок прочитали: “Хій буде славним Новий рік!”. Звісно, здійнявся скандал, і на зборах колективу мені винесли догану. А один із присутніх “резюмував”: “Благо, інша голосна не з’явилася”… Довго потім зі сміхом згадували цей випадок.

Я продовжував працювати коректором, та хотілося стати кореспондентом. Тож у вільні від виходу газети дні брав відрядження і в пошуках тем їздив по району, знайомився з людьми. Аж ось стався другий казус. Із заводської багатотиражки до нас прийшов новий редактор і почав установлювати свої порядки. Складалося враження, що він це робить для того, аби звільнити місце для своєї людини. А тут я потрапив під гарячу руку. Після вихідних, як зазвичай, поїхав із дому, з Драгова, за матеріалом, а в редакції з’явився близько обіду. В доволі брутальній формі мені було сказано, що я порушую трудову дисципліну. Мої ж пояснення до уваги не бралися. Тоді я написав заяву про звільнення і повернувся в рідне село, де влаштувався завклубом.

— Виходить, у журналістиці ви закріпилися не одразу…

— Сказати б, із нетривалою перервою. Бо за півроку, коли цей редактор поїхав у партшколу, колишній позвав мене назад. Ще трохи пропрацював коректором, потім став заввідділом, згодом виріс до заступника редактора. А якось редактор “Закарпатської правди”, перебуваючи на Хустщині у відрядженні, запропонував мені стати власним кореспондентом їхнього видання по Хустському, Тячівському, Міжгірському та Рахівському районах.

— Дозвольте, можливо, дещо нетактовне запитання. Аби охопити всі ці райони, ви мали бути в постійному русі. Як вправлялися, зважаючи ваду правої ноги? (Микола Васильович ще малюком перехворів на поліомієліт, і відтоді пересувається на милицях. — авт.).

— Ніколи “не носився” зі своєю інвалідністю. В дитинстві не відставав від своїх однолітків: вони лазили по деревах — і я з ними, вони пірнали в Тереблю — і я не був гірший. Так само й коли працював, робив усе на рівні зі здоровими, не чекаючи на особливе до себе ставлення. Пригадую такий випадок. На горі Менчул, де під час війни висадився партизанський десант, відкривали пам’ятник. І нам із кореспондентом РАТАУ (Радіо-телеграфне агентство України — авт.) Федором Прокопенком треба було зробити про це репортажі для своїх видань. Разом із іншими ми дісталися машиною до підніжжя Менчула. А далі чекав піший підйом на гору. Федя мені каже: “Миколо, ти почекай тут, а про те, що там відбуватиметься, я тобі детально розповім”. “Я потрохи піду”, — відповів. Рушили. В якийсь момент Федя задихався, а я йому: “Федю, залишайся, я подивлюся і потім тобі все розкажу”. (Сміється).

Як власкор щотижня був в одному з районів, куди діставався чи то попутками, нерідко й на вантажівці, чи на автобусі. До речі, цікаві були місця. Піднімався на полонини, де випасали овець, у соляну шахту спускався, бачив, як на Хустщині видобували ртуть. А знайомства з людьми давали багатющий матеріал для публікацій. Так, напередодні чергової річниці Перемоги я вирішив написати про радянських розвідників, що восени 1944 року висадилися на горі Блидар поблизу села Березова на Хустщині. І в процесі збору відомостей почув про дівчину, котра десантувалась у складі групи. Сельчани пригадували, як мадяри упіймали її й утримували під вартою. Казали, вона мужньо трималася під час допитів; про подальшу ж її долю нічого не знали. Майже тоді ж я випадково натрапив в “Комсомольской правде” на лист-спогад колишнього в’язня Будапештської тюрми. Він згадував біляву росіянку Тамару, котру не зламали жахливі тюремні умови й у котрої, хоч сама була знесилена, вистачало сил підтримувати всіх. Далі ув’язнених етапували до концтабору в Німеччину. Дорогою дівчина зникла. “Відтоді минуло 20 років, а ті з в’язнів, які залишилися живими, й досі розшукують її”, — закінчив свого листа чоловік. Тоді подумалося, чи не йдеться про одну й ту саму людину. Розшукав двох членів “березівської” групи, що жили на Закарпатті. Вони лише підтверди-ли: серед них була дівчина на ім’я Тамара. Списався з іншими. Й один із них відповів, що Тамара живе в Москві. Написав їй і отримав відповідь з проханням не згадувати ті часи, бо вона нічим не може довести, що була в тилу ворога, — всі документи забрали, коли відправлялася туди…

А тут на летучці наш редактор каже: “Миколо Васильовичу, подайте щось цікаве”. — “Цікаве є, але герой аж у Москві живе”. — “От і вирушайте”. Поїхав, знайшов. Тамара мешкала в напівпідвальному приміщенні, забута всім світом. Неохоче розказала свою історію. Наступного дня я зустрівся з військовим комісаром. “Якщо ви аж із Закарпаття москвичку знайшли, то я все зроблю, аби відновити справедливість”, — сказав він… Нарис про Тамару Безсуднову з’явився в “Закарпатській правді” та хустській районці, відправив його і воєнкому, і самій героїні. А за якийсь час отримав від неї листа з розповіддю, як її вшановували на заводі “Серп і молот”, де вона працювала. Знайшли жінку й нагороди, а воєнком, окрім усього, вручив їй ще й ордер на квартиру. Навесні Тамара приїхала в Березово. Зустрічати її вийшло все село. Яка то була зворушлива мить!

Згодом нарис “Зозулі кували восени” увійшов до моєї книжки “Краса вірності”, за яку 1984 року став лауреатом премії Ярослава Галана.

— Одним словом, багатий журналістський досвід дав вам щедрий матеріал для книжок. А коли поєднали журналістику і письменництво?

— Десь наприкінці 70-х. Спочатку була брошурка про Хуст. Потім почав писати нариси, і зібралася “Краса вірності”, далі були оповіді про Героїв соцпраці, про наших сучасників, справжніх добротворців… Наразі в моєму доробку 10 книжок, ще одна “на виході” й одна в роботі. Причому більшість із них написав коли був на пенсії, бо робота заступника редактора (вже “Закарпатської правди”. — авт.) багато вільного часу не залишала. Доводилося і чергувати, і писати. Доки номер не здали, ніхто додому не йшов. Бувало, й за північ досиджували, чекаючи на повідомлення РАТАУ, що було обов’язковим для друку.

— А як устигали все?

— Ночі та вихідні були для творчості.

— Якщо вдень ви були на роботі, а ніч віддавали творчості, то що залишалося на сім’ю? Хто займався дітьми?

— Валентина Іванівна. Ми разом 50 років, і я ніколи не переставав дивуватись, як вона примудрялася встигати все: вдома бути чудовою мамою та дружиною і на роботі — однією з кращих (Валентина Іванівна провчителювала багато років. — авт.). І в успіхах наших дітей (дочка — професор, завідувач кафедри словацької філології УжНУ, син — керівник прес-служби управління СБУ в Закарпатській області. — авт.) чимала її заслуга.

— Не було вам прикро від того, що “Закарпатка” — таке потужне видання — втратила свої позиції?

— Мені і зараз прикро, бо майже в усіх інших областях такі газети збереглися, змінивши засновника. У наших же багатьох колег тоді була ейфорія: ми багаті й чому мусимо на когось працювати. Станемо незалежним виданням. Та розумно розпорядитися грошима не зуміли. Поступово скоротився вихід газети, упав тираж, кращі журналісти розійшлися по інших виданнях.

— Ви теж пішли в “Новини Закарпат-тя”.

— Не одразу. На той час я вже був на пенсії. І перший раз, коли редактор “Новин Закарпаття” позвав мене заступником, я відмовився. А з часом таки погодився вести сторінку сатири й гумору. Це був мій “коньок” ще з часів хустської районки. Там вів “Кропивою сміху по всякому лиху”, в “Закарпатці” — “Закарпатський їжак”, а в “Новинах” узявся за “Ферка Фурика”. Ферком Фуриком пропрацював майже 10 років. До речі, у Великій Копані ледь не третина села Фурики. Знайшов навіть “свого” повного тезку. Написав про нього. А зараз працюю над черговою книжкою, в якій цілий розділ буде про “Ферка” та його авторів.

— Ви один із фейлетоністів у закарпатській пресі. Нині цей жанр непопулярний. Як гадаєте, чому? Нема про що писати?

— Якраз нині багатющий матеріал для фейлетону.

— Тоді чому до нього не беруться? Він дуже складний?

— Швидше, відповідальний. Якось мені довелося 7 разів доводити свою правоту за одним фейлетоном. Набагато простіше поставити псевдонім і вилити на когось купу бруду, як це нині нерідко робиться.

— Як ви оцінюєте сучасну пресу?

— Вона інша — життя диктує інші вимоги, інші жанри, погляди. Не скажу, що погана. Правда, в ній багато негативу, агресії, мало, сказати б, людяності. А хотілося б частіше читати позитивні матеріали про наших сучасників.

— Коли остаточно вийшли на пенсію, не з’явилося відчуття, що ви щось втратили?

— Ні, бо перо ніколи не втрачав. Цього року, наприклад, працював над книжкою про членів спілки генералів — ветеранів правоохоронних органів. Невдовзі вона побачить світ.

— А комп’ютер опанували?

— Ні. Щось не хочеться. Ручці та друкарській машинці не зраджую.

— Що в планах?

— Іти в ногу з життям, а воно продиктує, чим займатися.

— І наостанок. Що б повіншували напередодні Новоріччя?

— Щоб усім легше жилося. Щоб у кожному домі забули люди розмови про скруту, нестатки, а панували радість дорослих від успіхів у праці, а молодих — у навчанні. Уміймо цінувати життя! Нехай не лише свята, а й будні будуть радісними!


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS