Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 45 (511) Августа Караваєва: “Навколо лунають вибухи, а я боюся тільки, щоб мені не знівечило обличчя, і ховаю його в пісок”

Нинішній гості “Суботніх зустрічей” у понеділок виповниться 88, але її пам’яті могли б позаздрити і студенти: Августа Олександрівна досі назубок знає з півтори сотні поезій російських класиків, без проблем пригадує прізвища та імена своїх однокурсників, викладачів. Що вже казати про тяжкі випробування, які випали на її долю, — їх може відтворити у найдрібніших деталях. В Ужгороді пані Августа з 1957-го, 30 років віддала нашій залізничній лікарні, а от що було до того — цілий шмат історії нині вже неіснуючого СРСР, пропущений через її життя. Власне, це інтерв’ю — розповідь про голодомор на Півдні Росії, про війну через суто жіночу призму сприйняття, про спартанські будні сім’ї військового та багато іншого, чого нашому поколінню, на щастя, не довелося пережити, але про що має пам’ятати кожен.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

— Августо Олександрівно, наскільки я знаю, ви родом із Ростова-на-Дону, та ще й маєте дворянське коріння…

— Моя мама — українка, але коли осиротіла, її з сестрою взяли в Ростов родичі. А батько — росіянин, дійсно із заможної родини, проте все життя трудився як віл. Бабуся й дідусь розійшлися, його залишили в Ростові фактично на чужих людей, отож він працював із 14 років — був і машиністом паровоза, і слюсарем, і токарем, і банківським службовцем. Під час війни, до речі, з 17 гриж нажив, переносячи золоті злитки, — рятуючи їх від німців, вантажив в ешелон і відправляв до Москви. Щоранку надягав бандажі — і далі носити. Так до 90 літ з тими непрооперованими грижами і прожив. Знатне ж походження нічого, окрім проблем, йому не дало: за радянських часів не раз на нього писали доноси, мовляв, син поміщиці, через що до нас серед ночі НКВС з обшуками налітало. Досі пам’ятаю, як у хаті все догори дригом перевернули, навіть золу з печі вигребли — золото шукали. А в нас зі старих часів таки щось залишилося, я навіть знала: тато заховав його в карнизі, але кмітлива була, й оком у той бік не повела. Пізніше, у часи голодомору, тільки те золото нас і врятувало: мама носила його в заклад типу ломбарду й вимінювала на чорну найдешевшу муку. Навіть у найголодніші часи там продавали і ковбаску, але про неї могли хіба мріяти.

— Тобто в Росії теж був голодомор?

— Звичайно. Найтяжче доводилося селянам, бо в місті ті, хто працював, отримували картки, а на них — 500 г хліба на добу на робочого та 300 г — на утриманця. Останніми визнавали тільки дітей і стариків, усі інші мусили працювати. Потім, коли вже з’явився фондовий хліб по 2,50 крб. за кілограм, мені не раз доводилося стояти за ним з вечора до ранку. Черга довжелезна, покручена, знесилені виснажені люди з сіл часто її вистоювали, отримували заповітний чорний, глевкий, мокрий хліб, тут же його з’їдали і падали замертво. Відразу приїжджала підвода і забирала їх. Селяни страшенно голодували, їм же карток не давали. Та й моя мама її не отримувала: нас, дітей, було троє, молодшій сестричці виповнилося 3 роки, як тут влаштуватися на роботу? Отож принесу цей хліб додому, по шматку кожному відрізали — і все. А більше нічого нема, провізію дочиста вигрібали…

— Зате ваш батько мав багатоквартирний будинок.

— Двоповерховий чотириквартирний дім та кілька флігелів батькові перейшли у спадок від бабусі, але він добровільно передав їх державі — все одно податками задавили б. Уявіть: він виписував квартирантам квитанції на 1,80 крб., а ми ЖЕКові за це ж помешкання потім пла-тили 7.

— А чому ви вирішили стати саме лікарем? Адже в родині медиків, наскільки я зрозуміла, не було.

— Узагалі-то я мріяла про літературно-історичний факультет, дуже це мені було близьке. Але батько перерадив: ти, каже, часто застуджуєшся, горло постійно болить, іди в медінститут. Як відмінниця я без іспитів могла вступати в будь-який вуз, отож без проблем стала студенткою. Скільки предметів ми вивчали! Якось недавно пригадувала, так 60 нарахувала, і то ще не всі. Останній курс, до речі, проходили вже під час війни: на фронті потребували лікарів, тому нам дали можливість завершити освіту.

— Чи пам’ятаєте, як вас застала звістка про початок війни?

— Звичайно. У неділю ми якраз здавали патфізіологію — останній екзамен за 4-й курс. Я збиралася відповідати. Професор-єврей посадив мене поряд, і тут вбігає студентка, вся в сльозах. Я їй мімікою показую, мовляв, що з тобою, перед викладачем же незручно, а вона: “Війна з Німеччиною почалася!” Професор зразу затрусився, адже знав, як фашисти з євреями поводяться, проте опанував себе, нашвидку опитав нас і відпустив. Виходимо в коридор — наші всі в зборі, ніхто додому не побіг. Пішли до деканату, поцікавилися, чи ми потрібні, але нам відповіли заперечно. Щоправда, уже до того майже всіх хлопців перевели в академію.

13 липня я отримала диплом з відзнакою і відразу ж — призначення у Грозний. 8—9 днів пропрацювала, після чого у військкоматі мені вручили надруковану на цигарковому папері повістку: “Мобілізована до лав Червоної армії, через 2 години бути на вокзалі з речами”. Зіпхала все, що мала, у валізу (все це потім успішно порозкрадали свої ж, щоб виміняти на їжу) і разом із колегами поїхала у Владикавказ. Там на комісії мене розподілили у 351 стрілкову дивізію 1157 полку молодшим лікарем. Згодом стала старшим лікарем, капітаном. Така моя служба. Небезпечна — не дай Бог нікому. Як згадаю — мороз по шкірі.

— Чого ви найбільше боялися на війні?

— Потрапити до німців. Вони рвалися до нафти і бомбили все зі страшною силою: по 19—20 авіанальотів на день. Уявіть собі: навколо курортна місцевість, лиман, гори, але кому яке діло до цієї краси! Якось цілу ніч лежала, ввіткнувшись обличчям у пісок: лунали вибухи, і я таким чином рятувала свою вроду. Думала, краще хай уб’є, аніж спотворить, цього дійсно боялася. Я тоді від своїх відстала, отож добиралася в тому напрямку разом із 8—9 командирами різного рівня пішки… через лиман. Чоловіки всі як на підбір височенні, їм вода по груди, а мені — в ніс б’є. Та ще ж темно, хоч око виколи, де моя санрота, точно не знаю. Звісно, ніхто б серед ночі зі мною її не шукав, довелося залишатися на ніч у когось із супутників. Прикинула, що полковник на фронті з дружиною, і попросилася до нього. Та жінка виявилася чудовою людиною: перевдягла мене в сухе, нагодувала, уклала спати, та ще й до ранку праскою висушила одяг, а потім викликала шофера, щоб відвіз мене в санроту. Приїхали. Вистрибую з машини, і мій чоловік: “О, ми за неї переживаємо, а вона тут як тут — начищена, напрасована”. Я спересердя ляпаса йому як вліпила! Ну, думаю, ледь жива залишилася, добу під бомбардуванням була, а він іронізує. Залізла в землянку, лягла і не розмовляю ні з ким…

Самотніх військових Августа Олександрівна не дарма уникала. Вона не приховує: траплялися й такі, що викликали молоду лікарку за надуманими приводами, маючи на думці зовсім не лікування. З ними говорила жорстко, не зважаючи на посади. Особливо настирним був один командир дивізії, кілька разів доводилося викручуватися під час візитів до нього, а востаннє на виклик узагалі не прийшла. Тоді її санрота була вже кілометрів за 30 від основної частини, вона кущами йшла до своєї землянки, як несподівано налітає легковик — мало не збив. Із машини виходить лейтенант, питає, де знайти старшого лікаря Караваєву. Коли зізналася, що це вона і є, водій запропонував: “Сідайте, полковник наказав вас привезти, він захворів”. Але Августа Олександрівна відрізала: “Навпроти будинку, де знаходиться полковник, — медсанбат, а там 12 лікарів. Я ж тут одна і нікуди не поїду звідси без наказу командира полку!” І після цього мала спокій.

— З чоловіком на фронті познайомилися?

— Так. Він, до речі, спершу був моїм підлеглим. У нас лікарів уже не залишилося, одна я. Тільки прокинулася вранці, стала розчісуватися, як заходить молодий чоловік у формі капітана, питає, хто начальник санроти. Дівчата-фельдшери на мене кивають, на що він: “Я до вас лікарем прийшов”. А я вже було розізлилася: думала, вдосвіта прийшов лікуватися, не дав навіть умитися. Отак і познайомилися, потім одружилися. Офіційно розписалися, звісно, після війни, на той час у нас уже був син. Народжувати поїхала в Ростов до батьків, чоловік прислав документи, щоб дитину на нього оформити. Так що на фронті я пробула два роки.

За ці два роки перед очима Августи Олександрівни пройшло чимало страхіть. Пригадує, як перед цілим полком свої ж розстріляли одного командира за те, що трохи відступив. Як ночувала якось на снігу, відморозила ноги і кричала товаришам, котрі тягли її на собі, щоб кинули і добили її. Опісля тиждень відлежалася в рибацькому селищі, ноги якось відійшли, зате тепер уже роками не може ходити. Пам’ятає й страшні бої під Бриньково, де всю санчастину 1661-го полку розстріляли німці. Наші там захопили будиночок, зраділи, готувалися надавати допомогу пораненим. До них зайшло і кілька цивільних із села — поцікавитися, що нового на фронті. А потім хлинули німці. Увірвалися в будинок навпроти: “Русскій солдат єсть?” Хазяйка зрадила: показала на будівлю, де зупинилися радянські медики. Вона не бачила, що туди пішли її чоловік і син. Живим не лишився ніхто…

— У Ростові з грудною дитиною на руках, напевно, теж було несолодко.

— Важко, що там казати. Вдома батька застала тяжкохворим, у хаті через стелю небо світилося — німці ж місто двічі брали, руйнувань вистачало. Першого разу окупація тривала 8 днів, удруге — 8 місяців. Тоді багатьох розстріляли. Але німці, я вам скажу, різні були. Мама розповідала, як вони з одною жінкою поїхали в село міняти останні ганчірки на харчі, а коли треба було повертатися — ніяк не могли сісти на поїзд: до ешелону навіть близько нікого не підпускали. І тут до них підійшов молодий симпатичний німецький офіцер, спитав, куди їм, і … провів до вагона. Мало того, він ще й каву та хліб із маслом їм приніс! Показував фото мами і нареченої, примовляючи: “От візьмемо Сталінград, і війна капут, я женюся”. Однак битву під Сталінградом виграли наші, і той бідний німець, напевно, загинув.

— Перейдемо до мирного життя…

— Коли чоловік демобілізувався (а він служив у корпусі Людвіга Свободи), то став головним лікарем поліклініки в Ростові, депутатом райради, я ж працювала терапевтом. Рік потішилися нормальним спокійним життям. А потім одної неділі, коли чоловік уже ось-ось збирався у відпустку, йому принесли повістку, і все перевернулося з ніг на голову. Нас відправили в Азербайджан, буквально на кордоні з Іраном. У сумі пробули там майже 10 років, з невеличкою перервою. Спершу жили у вагонах. Спека неймовірна, удень доводилося під вагоном ховатися, навіть їсти там готувала. Потім нам солдати будинки збудували, трохи краще стало, але ж змій повно, скорпіони з фалангами прямо під порогом билися — від цього нікуди не дінешся. А їжа? Що б не зготувала, все одно на зубах пісок скрипить. Словом, пригод там вистачало. Мене і скорпіон кусав. Кажуть, він смертельно отруйний, я ж трохи поойкала та й побігла додому обід готувати, а потім знов на роботу. Або таке: назбирав мій Жорик, котрому тоді 4—5 років було, у виварку черепах, вони порозповзалися по хаті. Я, звичайно, нічого не знала, коли це з-під меблів то тут, то там зміїна голова витикається! У мене серце мало з грудей не вискочило, поки не з’ясувалося, що переполох зчинили черепахи, чиї довгі шиї і голови з-під шафи виглядали зовсім, як зміїні. Ой, всяке траплялося. І шпигуни там були — як наші, так і іранські, і вночі до хворих разом із дитиною доводилося бігати. В Азербайджані нічні чергування лікарі не хотіли визнавати, от у разі чого санітарки й ішли до мене, тарабанили у вікно. Ще як чоловік дома — не проблема, а коли він у відрядженні, малий чіплявся й не відпускав, мусила вдягати його і в темряві тягнути по пісках.

Взагалі ми називали Азербайджан країною чудес і беззаконня. Старший син тут навіть не мав де вчитися: були перші 4 російські класи, потім, щоб продовжувати навчання, йому довелося вивчити азербайджанську, а з 7-го класу — освіта тільки за 40 км у школі-інтернаті. Я з цього приводу написала в політвідділ, але відповіді довго не було. Уже в кінці вересня чоловіка з документами викликали, запропонували перевід у Галич Івано-Франківської області. Він мене питає, чи давати згоду, а я: “Та хоч куди, лиш би не тут!” Той період був, як заслання. А в Галичі російської середньої школи теж не виявилося. Наш Жора вже запротестував: там азербайджанську вивчай, тут — українську. Зрештою влаштували його в Івано-Франківську. Місця не було, та директор, побачивши виняткові математичні здібності хлопця, сказав: “Хоч собі на голову, але візьму його”. Отож 8-й клас Георгій закінчував там, а вже 9—10 — в Ужгороді, куди перевели чоловіка. Старший син у підсумку змінив 8 шкіл, молодшому в цьому плані було вже легше, на Закарпатті ми нарешті осіли.

— І яким вам видався Ужгород?

— Він мені дуже сподобався. Виявилося, що тут жити краще, ніж у Росії. До нас приїздив погостювати старший брат чоловіка — до речі, великий начальник, мав службове авто і власного водія, що на той час траплялося рідко, — так він по ужгородських магазинах пройшовся і страшенно засмутився. “Я у вас, — каже, — 21 сорт ковбаси нарахував, а в нас у Ростові — 3, від сили 4.” Ми оселилися тут у 1957-му, і це був рай порівняно з тим, де жили раніше. Роботу знайшла буквально з першого дня. Просто наугад пішла в залізничну лікарню, а там зраділи, дали товстенну книжку, щоб по ходу знайомилася з наказами, і відразу посадили в комісію з безпеки руху поїздів, котра вирішує, брати чи не брати людину в машиністи. Увечері приходжу додому, а чоловік: “Де ти була так довго?”. На роботі, кажу. “Так ти ж не працюєш!”. Уже працюю, відповідаю. Відтоді 30 років безперервно віддала залізничній лікарні…

— Ви з чоловіком були медиками. Діти і внуки пішли по ваших стопах?

— Тільки молодший син Женя. Він перші 4 роки навчався в Кубанському медінституті, далі — на медфаці УжДУ, зараз працює в Ужгородській поліклініці. Старший став геологом, на превеликий жаль, він помер молодим, у 37 років. Я передчувала щось недобре, протягом десятиліття тричі мені снився один і той же сон: Георгій повертається додому, я питаю, чому сам, де невістка, а він без слів розвертається, іде на вулицю і, пройшовши крізь стіну, безслідно зникає… Востаннє це мені снилося безпосередньо перед його смертю.

А внуки мої розділилися, як Україна: один тяжіє до Росії і живе з сім’єю в Москві, другий 8-й рік за державною програмою навчається у США, а третій — в Ужгороді, закінчив інженерно-технічний факультет УжНУ. Маю ще й правнука, він цьогоріч пішов до першого класу.

Слід додати, що родина Августи Олександрівни завжди опинялася в гущі історичних подій. Серед її близьких були і біженці від геноциду проти вірменів у Туреччині в 1915 році, і безневинно репресовані, не кажучи вже про жертв голодомору й війни. Та навіть у ближчому часі старший син став свідком повстання проти Хрущова в 1963-му з центром у Новочеркаську, де якраз навчався. Його інститут, як і інші, очепили танками, щоб студенти не приєдналися до акції. Тоді на тепловозному заводі повісили мертву кішку і лозунг: “При Леніні жила, при Сталіні сохла, при Хрущові здохла”. А ось молодший син у 1993-му поїхав гостювати до племінника в Москву і потрапив акурат в заповнене танками похмуре місто — ішли розборки між парламентом і президентом. До речі, тітка (мамина молодша сестра), в якої Євген Вікторович жив, навчаючись у вузі, мала пророчі сни і за рік-два передбачила початок Великої Вітчизняної та смерть Сталіна…

P.S. Післязавтра Августа Олександрівна, нині вже полковник медичної служби, про чиї заслуги перед Батьківщиною свідчить купа орденів і медалей, прийматиме привітання з днем народження. Редакція газети “Ужгород” приєднується до всіх добрих побажань, які адресуватимуться іменинниці, і зичить їй якомога кращого здоров’я та оптимістичного настрою на довгі роки.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS