Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 38 (504) Олег Зайцев: “Дім і родина для мене святе — нічого так не люблю, як проводити час зі своїми близькими”

Нещодавно одне періодичне видання повідомило на своїх сторінках про те, що у серпні Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая святкував 60-ліття. Ми одразу кинулись до директора музею і доброго друга нашої газети Олега Зайцева, мовляв, як так, чому нам про святкування такої дати нічого не відомо? Виявилося, що колеги-журналісти помилилися, і 60-ліття музей відзначатиме 7 листопада, але масштабна підготовка вже ведеться — от і позаминулого тижня музей репрезентував присвячений ювілею альбом “Йосип Бокшай”, в якому зібрана повна музейна колекція відомого майстра. Тож, користуючись нагодою, поки Олег Зайцев ще має вільний час для спілкування з пресою, ми запросили його стати гостем “Суботніх зустрічей” і розповісти про своє професійне й особисте життя, музей, театр і багато іншого.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

— Олеже Дмитровичу, ви ж, наскільки я знаю, з Одеси. Часто навідуєтеся в рідне місто?

— Так, народився я на морі, але тепер нечасто там буваю — їжджу тільки маму провідувати. Від тієї Одеси, яку я пам’ятаю з дитинства, залишилися, як кажуть, тільки вуха. Тоді в будинку ніколи не зачиняли дверей, а коли хтось смажив котлети, то ними пригощали всіх сусідських дітей — одним словом, суцільні доброта і дружба. Тепер же всі корінні одесити або повмирали, або повиїжджали, натомість приїжджі перетворили місто на справжній базар. До такої Одеси їхати вже зовсім не хочеться — не гріє вона більше моєї душі.

— А ваші батьки мали якийсь стосунок до мистецтва?

— Ніякого. Мама майже все життя працювала в облдержадміністрації, стосовно ж батька не можу нічого сказати, бо він покинув нас, коли мені був один рік.

— Як же сталося, що після школи ви вступили до театрального?

— Ну не знаю навіть — просто любив театр і вирішив, що саме ця сфера мені близька й цікава. Власне, якби мав більше таланту, то навчався би на актора, а оскільки від природи я сором’язливий (і крім того, не люблю бути підлеглим, що акторам робити доводиться), то обрав фах театрального художника. До нашого училища з’їжджалися на навчання з усього Союзу — ти не можеш собі уявити, у скількох театрах СНД та світу працюють зараз випускники Одеського театрального. Тоді я міг дозволити собі таку практику, що й зараз дивно: то стажувався у Вільнюському театрі опери та балету, то в Ленінградському мюзик-холі — словом, поїздив добряче.

— Ви пам’ятаєте свою першу роботу?

— Звичайно. До Одеси, де так само, як і на Закарпатті, проживає багато циган, приїхали відомі російські циганські артисти Рада і Ніколай Волшанінови. В одеському цирку вони показували велику програму “Циганське вогнище”, яку поставив для них я. Ну і як? Та, здається, нічого. Я, знаєш, узагалі намагаюся не ходити на поставлені мною програми, вистави тощо — от подивлюся прем’єру і більше не ходжу. Не знаю, чому. Можливо, соромлюся. Але не можу, як деякі постановники, сидіти щоразу в першому ряду, ловити кайф й аплодувати самому собі.

—А що, як таким чином ці постановники вишукують помилки і потім їх допрацьовують?

— Ну, це навряд чи. Коли вистава запущена, дуже важко перелаштувати акторів на іншу гру, оскільки вони запам’ятали свої ролі саме так, а не інакше, тобто в них сформувався певний штамп. Що тут сказати, театр — мистецтво синтетичне і дуже складне. А основну роль у ньому відіграють актори і сам глядач.

— Тепер, коли ви керуєте музеєм і до театру не маєте ніякого стосунку, вистави відвідуєте?

— Обов’язково! Моя дружина працює головним художником у нашому драмтеатрі, тому я постійно відвідую всі прем’єри, будь це в Ужгороді, Мукачеві чи Берегові. Маю й улюблених акторів, але імен їхніх не розкрию — вони і так знають, що я люблю їхню гру.

— Чи бували у вашому житті моменти, коли ви сердилися на глядачів, думали, що вам нема для кого працювати?

— Ніколи. Навіть, якщо в залі сидять четверо-п’ятеро глядачів, усе одно треба працювати, бо це для них важливо. Звичайно, нині інтерес до театрального мистецтва вже не такий, як був колись, але це не привід сердитись на глядача — потрібно просто знайти влучний матеріал, який міг би зацікавити нинішню публіку. Я помітив, що в останні роки люди переживають якусь затяжну депресію і їм хочеться, прийшовши до театру, скинути з душі тягар важких думок і відпочити. От коли в Америці був період економічної нестабільності, величезною популярністю користувалися музичні вистави. Думаю, тепер саме час і нам ставити такі легкі музичні спектаклі, від яких глядачам ставало би хоч трохи веселіше. Власне, я не за те зараз виступаю, аби зовсім відмовитися від серйозних драматичних вистав — вони, безперечно, також потрібні, — просто людям і так важко, а тут ще й на сцені драма.

— Як ви потрапили до Ужгорода?

— Між Одесою та Ужгородом у моєму житті був тривалий етап роботи в Рівному, куди я потрапив за розподілом після навчання в Одеському театральному училищі (тоді ж був 1989-й, і я мусив три роки відпрацювати у Рівненському театрі). Там же, у Рівному, я продовжив навчання, отримавши ще й освіту режисера театру, там же зустрів свою майбутню дружину Емму, там же через рік ми одружилися і там же (ще через рік) у нас народилася перша донька Анастасія. У Рівному ми прожили 12 років, працювали разом із дружиною в театрі. Емма — також театральний художник, навчалася аж у Туркменії. До речі, коли нещодавно я був запрошений до цієї країни, зустрів журналістку, котра, почувши, що я багато чого знаю про Ашхабат від дружини, одразу випалила, що пам’ятає Емму, бо вони разом училися. От такий світ тісний. Після навчання в Туркменії Емма повернулася до батьків у Рівне, де і зустріла мене. Весілля наше було веселим. Оскільки я страшенно не люблю натовпів, ми вирішили відсвяткувати його тихо-мирно у родинному колі в будинку Емминих батьків. Потім ми про це пожалкували, бо, уяви собі, тиждень не могли розігнати всіх родичів по домах. А щодо Ужгорода… Приїхати сюди нам порадили лікарі: наша донька Настя часто хворіла, тому ми й виїхали до Ужгорода, як кажуть, навмання, маючи при собі лише дві сумки.

— Ваша донька, мабуть, виросла в театрі. Як вважаєте, вона продовжить ваш із Еммою шлях?

— Настя справді росла в театрі, відвідувала всі репетиції і вистави, але працювати в цій сфері не бажає. Зараз молодь зовсім інша, ніж тоді, коли ми були молодими. Тоді ми працювали і не думали, скільки отримуємо за це зарплатні, працювали, бо це нам подобалося, а тепер, мені здається, молодь тільки матеріальні цінності цікавлять. Не знаю, яку професію Настя обере для себе. Наступного року вона закінчуватиме школу, тоді й подумаємо. Напевно, вступить до якогось вищого навчального закладу, але на яку спеціальність — сказати важко. А взагалі, вона у мене просто “золота” дитина, справді. Знаєш, мене ще з одеських часів навчили, що все найкраще слід віддавати дітям — тоді з них гарні люди виростуть. А ще навчили, що по тому, як виглядає твоя дружина, судять про те, якою людиною є ти. Тому намагаюся забезпечити родину всім найкращим. А я так, обійдуся — я і без того гарний!

— То як вам сподобався Ужгород, коли ви до нього приїхали?

— Саме місто сподобалося, але то був 1996 рік, часи ще важкуваті, тож довелося мені пожертвувати театром і піти на роботу до ПАДІЮНу. Спитаєш, чому? Ну по-перше, тоді часто траплялися затримки із зарплатнею, і якби ми з дружиною працювали на одній роботі (а Емму одразу взяли головним художником до Драмтеатру), сиділи б голодними, а так то я приносив гроші з ПАДІЮНу, то вона з театру. По-друге, Емма набагато талановитіша за мене, і я розумів, що театр виграє більше, якщо в цій сфері залишиться вона, а не я. До того ж я не відійшов далеко від суті своєї професії, тому що навчав діток акторській майстерності, був педагогом, потім методистом. А коли мій друг Зоряна Зінов’єва почала організовувати конкурси краси, то став допомагати в постановках цих та інших шоу.

— Чи виходило у вас працювати з дітьми?

— Мені здається, що виходило, хоча бувало дуже важко. Діткам недостатньо просто розповісти, їм треба показати, а багато хто із дорослих соромиться бути перед дітьми смішними. Я не боявся, міг зробити будь-що, аби тільки вони зрозуміли, як і що слід робити. Взагалі, вважаю себе професіоналом, тобто людиною, котра будь-якій роботі віддаватиме всі свої сили і працюватиме з повною віддачею. Так було і в рівненському театрі, і в ПАДІЮНі, і тепер у музеї. Власне, посада не є для мене важливою — набагато більше важить сама робота.

— Як сталося, що ви очолили художній музей?

— У 2003 році мені запропонувало цю роботу тодішнє керівництво краю. Знаючи мене як доброго організатора і, якщо можна так сказати, менеджера, вони хотіли, аби я спробував навести лад у музеї, який на той час мав безліч невирішених питань і проблем. А я іноді люблю авантюри, тому погодився легко, хоч і зовсім не розумівся на музейній справі. Давалася ця робота мені дуже важко — я буквально днював і ночував у музеї. Але, думаю, тепер кожна розумна людина здатна побачити й оцінити ті позитивні зміни, які зазнав наш музей за 5 років. Почалася моя робота з того, що художній музей потрібно було відділити від краєзнавчого, тобто виходити всі статути, печатки та купу інших необхідних паперів. Усі наші співробітники сиділи в одній невеличкій кімнатці й працювали на старезній друкарській машинці — тепер у нас у кожному кабінеті комп’ютери та гарні меблі. Усе можливо зробити — варто тільки захотіти.

— Вдалося вам знайти в нашому місті справжніх друзів?

— Знаєш, я така людина, що хороших знайомих маю безліч і будь-де. А от душу свою відкриваю лише обраним, лише тим, хто справді того вартий. На святах я завжди промовляю такий тост: “Якщо у вас стільки друзів, скільки пальців на одній руці, ви дуже щаслива людина, якщо ж стільки, як пальців на двох руках, то тут уже й казати нема чого”. Є в Ужгороді одна людина, плече підтримки котрої я відчуваю вже більше п’яти років. Нещодавно він хрестив мою другу доньку, тож став мені не просто другом, а й родичем. Це Олександр Шпеник — директор видавництва “Шарк”, людина, яка всіма силами допомагає музею, надзвичайно культурний чоловік, що походить з дуже освіченої і відомої в місті родини.

— Як складалася в Ужгороді кар’єра вашої дружини?

— Ти знаєш, нині Емма — єдиний на Закарпатті професійний театральний художник. Коли ми лише приїхали до Ужгорода, вона просто з головою поринула в роботу, бо до неї в театрі довго не було головного художника. Першою виставою Емми в Ужгороді стало “Танго для тебе”, за яке їй вручили обласну премію за сценографію (тоді, здається, театр пошив близько 200 костюмів за її ескізами). Але про це краще її розпитати, хоч вона і не любить себе вихваляти. Я взагалі помітив, що чим людина скромніша, тим більше вона має в душі і в голові; відповідно, чим менше в людини таланту, тим більше вона любить хизуватися. За роки, що ми прожили в Ужгороді, Емма поставила дуже багато вистав і різноманітних програм у російському, ромському, ну і, звісно, в обласному музично-драматичному театрах. Її ім’я перебуває у 20-ці кращих театральних художників України, а кілька років тому пошитий за її ескізом костюм для української міні-міс був визнаний кращим на світовому конкурсі маленьких красунь.

— А членів родини також Емма одягає?

— Ні, хіба що колись для старшої доньки могла щось пошити. Якось уже так склалося, що дизайнери одягу найбільше люблять носити не вишуканий одяг, а звичайні джинси й футболки. Так і моя дружина: сукні вона одягає лише на прем’єри (і то на урочисту частину), а зазвичай носить щось просте і зручне.

— Не так давно ви видали книжку “Майстри закарпатської сценографії XX сторіччя”. Для чого ви вдалися до такої роботи?

— Мене завжди цікавила ця тема, тому в сценографії я знаюся дуже добре (маю вдома безліч відповідної літератури та ескізів). Окрім того, сценографію в нашому регіоні ніхто до мене не досліджував, а отже, ніхто так і не подякував закарпатським сценографам за їхню працю. Знаєш, багато хто говорив, що Зайцев, мовляв, написав цю книжку, бо в ній фігурує ім’я Емми Зайцевої. Я відповідав: “І Емми Зайцевої також”. Насправді я згадав у виданні 15 театральних художників, серед котрих і відомий нині дизайнер одягу Вікторія Гресь, і багато інших. Половину тиражу “Майстрів закарпатської сценографії” викупила ОДА для бібліотек краю, а іншу половину придбав для музеїв країни Фонд “Україна-3000”.

— Художній музей нині приймає багатьох відвідувачів?

— Як тобі сказати… Відвідувачі є, але з 20-ти залів у нас працюють тільки 4, тож показати все, на що ми багаті, наразі, на жаль, не можемо. Більша частина приміщення колишнього жупанату перебуває на ремонті з 2003 року. Та що тут скажеш: наступного року жупанату виповниться 200 років, тож можеш собі уявити, в якому стані знаходиться приміщення (до речі, озирнися: кабінет, у якому ми зараз знаходимося, — це колишня ванна кімната губернатора Костянтина Грабаря). Ремонт 20-ти залів закінчений на 70 відсотків, але цього року, маю надію, нам виділять необхідні кошти для остаточного його завершення. Тоді ми нарешті зможемо відкрити нормальну, як у всіх інших музеях, постійно діючу експозицію, аби туристи, подивившись в Інтернеті, що в нас є така й така картина, могли приїхати і дійсно її тут знайти. Бо ми вже втомилися носити картини зі сховища у зали і навпаки, до того ж постійна зміна мікроклімату шкодить самим полотнам.

— До речі, як у нашому музеї з охороною картин, адже не так давно в рідній вам Одесі сталася гучна крадіжка?

— Усе у нас чудово — сигналізація різних рівнів й охорона працюють стабільно. Але в наш час, сама знаєш, від усього вберегтися неможливо. Тож після кожного спокійного дня стукаю по дереву і кажу: “тьху-тьху”. Взагалі, за 60 років існування музей, наскільки я знаю, намагалися обікрасти всього кілька разів, та й то ще в радянські часи. А в основному картини в нас пропадали не з музею, а з виставок за його межами.

— Над чим зараз працює музей?

— Щойно в нас завершилася виставка “Мистецтво Закарпаття 1945—1985 років”, у вересні показуватимемо позамузейну виставку Національної спілки художників Закарпаття, у жовтні представимо ювілейну виставку народного художника України Івана Шутєва, а 7 листопада, у день 60-ліття музею, відвідувачі побачать картини із так званого “золотого” фонду, тобто все найцінніше, що маємо. На свято до нас приїдуть колеги з усієї країни, тож святкування плануємо серйозне.

— Як ви гадаєте, може так статися, що колись ви повернетеся до роботи в театрі?

— Зарікатися не буду, все в житті можливо. Тобто, якщо мені запропонують поставити щось цікаве, я візьмуся за справу, але самостійно шукати собі таку роботу не буду — в наших театрах повно людей, котрі і без мене добре роблять свою справу. А під словами “поставити щось цікаве” я маю на увазі якусь музичну виставу або мюзикл.

— Ви трудоголік?

— Абсолютний. На роботу я зазвичай приходжу о сьомій ранку, йду також пізніше за всіх. Завжди керуюся правилом “Хочеш зробити якнайкраще — зроби це сам”, тобто не соромлюся, коли не зайнятий, і картини на стіни повісити, і кабінет прибрати. Але вдома про роботу намагаюся не думати, беру і просто від неї “відключаюся”. Дім і родина для мене святе. Нічого так не люблю, як проводити час зі своїми близькими.

— Більше року тому ви вдруге стали батьком. Тепер по-іншому, ніж в молоді роки, відчуваєте батьківство?

— Так, якось аж помолодів і, здається, навіть не виглядаю на свої 40 років. Дружина на ювілей дуже гарний мені подарунок зробила — народила Амалію. Тепер я завжди кажу, що мене вдома чекають троє моїх улюблених дівчаток, і коли їду у відрядження, то завжди думаю, що б їм такого привезти, бо вони мене дуже гарно зустрічають. Люблю своїх дівчат балувати. Та й узагалі я їх дуже люблю.

— Про що мріє Олег Зайцев?

— Мати великий дім і відкрити свій невеличкий ресторан із хорошою кухнею, наприклад, італійською. Я сам дуже люблю готувати, особливо рибні страви, тому не відмовився б керувати якимось невеличким ресторанним закладом із дуже хорошою репутацією.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS