Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 32 (498) Євген Бобров: “До мене діти приходили не стільки вчитися грати, скільки просто спілкуватися, бо знали, що дяді Жені можна розповісти все”

Минулого року Євген Бобров був нагороджений почесною відзнакою міської ради за багаторічну творчу роботу з дітьми та підлітками. Зі своїх 41 року він дійсно половину віддав роботі в ПАДІЮНі, де керував театральним гуртком і міським шкільним клубом КВН. Діти, з котрими він займався ще зовсім юним, давно виросли і стали приводити до ПАДІЮНу своїх дітей, а побачивши там все такого ж молодого “дядю Женю”, не можуть надивуватися з його енергійності та молодецького запалу. Не так давно Євген Бобров покинув роботу в Палаці й тепер працює директором одного з міських нічних клубів. За своє життя він перепробував стільки різноманітних творчих амплуа, що інакше, як шоу-меном, його тепер і не назвеш. Отже, в нас у гостях клоун, тамада, режисер, Дід Мороз, фокусник, актор, педагог, організатор культурних заходів Євген Бобров.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

— З усіх вищеперерахованих професій яка для вас є найважчою?

— Найважче в усіх цих іпостасях залишатися людиною. Роботи я не боюся, бо вона приносить мені лише задоволення, але в цій роботі можна дуже легко втратити обличчя. Я маю на увазі ситуації, коли актор (тамада, клоун тощо) думає, що він популярний і буде потрібен завжди, внаслідок чого починає зазнаватися, працювати абияк, вживати на роботі алкоголь чи наркотики, впадає у депресію… Я таке бачив не раз, тож вважаю, що найважче бути не хорошим актором, а хорошою людиною.

— А вас депресії та інші проблеми не зачіпали?

— Ні, я актор у хорошому розумінні цього слова. Тобто я дуже чітко розмежовую поняття роботи і домівки, де ніколи не дозволю собі грати. Депресій також не переживав, бо мене завжди заряджали енергією люди, котрих я розважаю на роботі, а щодо випивки, то я, мабуть, єдиний тамада на Закарпатті, котрий взагалі не вживає алкоголю. На весіллях одразу так і кажу, та гості протягом свята все одно намагаються мене напоїти, бо “так годиться”.

— Як ви вирішили стати актором?

— Мабуть, гени взяли своє, адже дідусь та покійна бабуся (Анатолій Аносов та Ніна Боброва) працювали в нашому драмтеатрі. Видно, на батькові природа відпочила, а от мене наділила бажанням стати актором. Хоча на це рішення більше вплинули не дідусь із бабусею, а мій учитель Лев Йосипович Луцкер, у котрого я займався із шести років. Знаєш, ця людина — педагог від Бога, це саме йому я завдячую майже всім, що вмію. У театрі-студії “Ровесник” нас не вчили, а швидше, прищеплювали любов до мистецтва, театру, естетики. Там минуло все моє дитинство: ми постійно їздили із виставами по піонерських таборах, санаторіях, різних установах — і ці виступи люди згадують досі. Пам’ятаю, виставу “За все хороше — смерть” (ще фільм був такий про хлопців, котрі провалилися до закинутого німецького бункера) ми грали 27 разів, і 27 разів мене у цій виставі лупцювали (старалися не сильно, та все одно іноді добряче перепадало). Саме в “Ровеснику” я зрозумів, чим хочу займатися в житті, тож після закінчення школи з найсерйознішими намірами поїхав вступати до Києва. Щоправда, їздив отак три роки поспіль, бо конкурс до циркового училища був шалений — близько тисячі людей на місце.

— На четвертий раз таки вступили?

— На щастя, бо мене в Києві вже почали називали “вічним абітурієнтом”. Аби вступити до циркового, потрібно було пройти три тури, на яких дивилися твою акторську майстерність, співбесіду, ну і звичайні екзамени. Знаєш, як я писав обов’язковий твір? Обрав вільну тему, а коли проводив паралелі з літературними героями, вигадував будь-яких з неіснуючих творів неіснуючих авторів — і вийшло. Так я вступив і навчався у цирковому два роки, паралельно працюючи в цирку. А далі кинув навчання і повернувся до Ужгорода, звідки мене незабаром призвали до армії. Чому кинув — розповідати не буду. Скажімо, через сімейні обставини.

— Як вам служилося?

— Дуже добре! Служив у Німеччині під Потсдамом, був режисером солдатського театру мініатюр, грав в оркестрі на трубі, об’їздив усю країну з виступами. А почалося все з того, що через кілька днів після нашого приїзду до Німеччини повинно було розпочатися святкування дня нашої військової частини, а програма свята готова не була. Я запропонував свою допомогу і організував чудове дійство. А потім виявилося, що з від’їздом дембелів в оркестрі нікому буде грати на трубі, тож мене почали вчити. і скоро я вже так зрісся зі своїм альтом, що навіть соло на ньому міг зіграти. Думаю, і зараз зміг би. Був час, коли мені пропонували навіть після служби залишитися працювати у військовій частині, та я відмовився, хоч потім інколи і жалкував про це.

— Після того ви ще бували в Німеччині?

— Ні, лише в Італії. Але це не рахуючи країн близького зарубіжжя, куди я колись на початку важких дев’яностих (власне, як майже усі) їздив робити “чорний бізнес”. Так, є і така сторінка в моїй біографії. Було навіть таке, що, працюючи інструктором одного з обласних товариств, я організовував різні виїзди за кордон начебто на семінари та зустрічі, а насправді то все було лише прикриттям, бо всі одразу хотіли їхати на базар. Не варто думати про мене погано — час тоді був такий.

— Після армії ви продовжили навчання?

— Так, але вчився вже на режисера театру, актора у Київському національному інституті культури і мистецтв. Навчався заочно, бо із 1988 року працював в Ужгородському палаці піонерів. А ще заснував театр мініатюр “Умора” — він теж був досить популярний, багато людей приходило подивитись, як ми граємо. Потім почали організовувати шкільні ігри КВН, чим, власне, я і займався донедавна, хоч і розумів, що мого ентузіазму починає не вистачати, а керівництво шкіл не робить нічого, аби дітей заохотити. Не хочу нікого образити, але, на мою думку, школам тепер — аби скоріше учнів випхати після уроків. До мене ж діти приходили не стільки вчитися грати, скільки просто поспілкуватися, бо знали, що дяді Жені можна розповісти все.

— Нинішні діти менше ходять на позашкільні гуртки й заняття, ніж у ваші часи?

— Думаю, не менше. Знову ж таки не можна всі негаразди закривати фразою про те, що колись було краще. Просто в часи мого дитинства не було комп’ютерів та інших сучасних розваг, тож діти проводили час, займаючись у гуртках. А тепер хтось ходить у ПАДІЮН, а хтось в інтернет-кафе — от і чудово, бо хтось стане танцюристом чи актором, а хтось — хакером чи програмістом.

— Чому ж ви покинули роботу в Палаці?

— Знаєш, це у молодості хочеться всі сили і весь час віддавати роботі, а коли в тебе з’являється власна сім’я, то починаєш задумуватися, що ти чужим дітям приділяєш куди більше уваги, ніж рідним. От і у мене так. Хоч дружина і діти мені ніколи не дорікали, я вже й сам почав прагнути більше часу проводити з ними. Так, я нині переважно займаюся бізнесом, але це зрозуміло, бо в мене четверо дітей, двоє з котрих навчаються в університетах, тож я повинен турбуватися про їхній добробут. Тобто бути фанатом педагогіки — добре, та бути голодним педагогом я не можу.

— Розкажіть про свою родину.

— Про свою першу сім’ю я розповідати не буду. Єдине, що скажу: в мене від неї залишився чудовий син Ален, котрий змалку грав зі мною на сцені, завжди і всюди мене супроводжував, жив зі мною у роки мого холостякування. Тепер він навчається на диктора та ведучого телебачення, теле- та радіожурналіста в Київському інституті театру та кіно і працює на радіо “Люкс”. А п’ять років тому в нашому житті з’явилася нова мама — Олена. Зустрів її зовсім випадково: був час, коли я не мав власного авто, а постійно користувався таксі. Мене в одній із служб вже добре знали, тож коли я викликав таксі, називав пароль “Бобров”. І от одного разу називаю пароль, а дівчина-диспечер мені каже: “Добрий день, я мама вашого сина однокласника, голова батьківського комітету. Скажіть, чи могли би ми зустрітися і поговорити?” Мені сподобалася фраза “мама вашого сина однокласника”, погоджуюсь і обіцяю передзвонити ввечері. І от уяви, подзвонив, думав, що мене зараз вмовлятимуть щось там у школі організувати, а сталося так, що ми проговорили до шостої ранку і домовилися про зустріч наступного дня. Так я і покохав Лєну, просто безтямно покохав. І так одним махом став багатодітним батьком (Олена після розлучення виховувала трьох дітей — однокласника мого сина Стаса, Дениса і маленьку Оленку). Завдяки дружині я зрозумів: сім’я — це найголовніше, що ми маємо, і ця істина багато в чому змінила моє життя.

— А спільних з Оленою дітей ще не планували?

— Ну чому ж, такі плани дійсно є, тим більше, що великої кількості дітей я не боюся, бо сам був старшим із шести дітей у моїх батьків. Та спершу ми, мабуть, вирішимо житлову проблему, а вже потім…

— Чи хотіли б ви, щоб ваші діти також стали акторами?

— Навіть не знаю, нехай вони самі краще обирають, ким їм бути. От Ален і Стас колись спробували себе у КВНі, але професії обрали інші: один, як я вже згадував, буде телерадіожурналістом, а другий навчається на факультеті фізичної культури та реабілітації УжНУ. У будь-якому випадку, я думаю, заняття акторством їм не завадило, бо тепер вони не бояться сцени, не бояться показати себе, вільно спілкуватися. Я завжди помічав, що дітки, котрі змогли побороти в собі страх і зіграти щось на публіку, більш відкриті, комунікабельні, розвинені, а ці риси просто необхідні молодим людям, котрі розпочинають доросле життя.

— Як з’явилася ідея підпрацьовувати тамадою, клоуном та Дідом Морозом?

— “Дідморозити” почав випадково — якось у ПАДІЮНі щось там із Дідом Морозом не виходило, от мене, як любителя імпровізацій, і поставили проводити ранки. А потім почали інші організації запрошувати — і пішло-поїхало. Згодом я вигадав собі новий образ — клоуна на дитячих святах та днях народження і першим у місті почав підробляти таким чином. Нас, клоунів, і зараз в Ужгороді небагато, бо це досить важка професія — веселити дітей. Іноді я йду з дитячого свята з отакенною головою, бо малі мають здатність видавати такий величезний заряд енергії, який може з ніг звалити. Але я люблю з ними працювати, хоч і трохи менше, ніж тамадою. За майже 20 років мого тамадування я вже, мабуть, півміста одружив і досі не даю про себе реклами, а зайнятий майже кожного четверга й суботи. От бути тамадою для мене спражнє задоволення: за добу я об’єдную в одну велику родину всіх гостей весілля! Я імпровізатор, хоч і маю звичку, за бажанням молодят, дотримуватися народних або інших традицій. От я проводив кілька разів весілля в Києві, то там традицій не дотримуються: наші, закарпатські, гості не розійдуться, поки не дадуть “голубки”, а київські ще до опівночі йдуть, навіть не дочекавшись процедури пов’язування хустини, — вони наших традицій просто не знають.

— Цікаві випадки на роботі часто трапляються?

— Постійно! Зараз люди все частіше прагнуть якогось незвичного проведення свята. Буває, мені замовляють весілля “під ключ” молодята зовсім із інших областей, тобто вони абсолютно не переймаються організацією свята, а до нас разом із гостями приїздять тільки в день весілля. Бувало, замовляли київські бізнесмени проведення дня народження в гуцульському стилі (пам’ятаю, ще казали, аби, не дай Боже, я не запросив якихось естрадних зірок, бо вже дістали — лише народну музику). Було, що й розіграш замовляли — це я також дуже люблю робити! А одного разу подружжя запросило мене клоуном до своєї дитини, а оскільки хлопчик ніяк не хотів мене відпускати, довелося з ним вечеряти і лягати спати.

— Як ви відпочиваєте?

— Знаєш, у молоді є такий вислів “тупо дивитися телевізор”? От і я так: приходжу додому, сідаю перед телевізором, але не дивлюся його, а постійно продумую якесь чергове свято, якусь нову ідею. Нещодавно дружина вивезла мене на кілька днів на Міжгірщину — це все, що я зміг виділити для відпочинку за літо. Але я не скаржуся, бо розумію: якщо буду постійно відпочивати — почну забуватися, а це найгірше, що може статися з людиною моєї професії.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS