Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 30 (496) Cлово режисеру. На сцену Закарпатського українського театру 13 липня вийде “Слон”!

Постановку вистави “Слон” здійснив відомий закарпатський режисер Олександр Саркісьянц, який напередодні відзначив свій 60-літній ювілей. Олександр Саркісьянц — автор останніх резонансних театральних робіт “Вартівник і праля” Путніньша, “Дракон”, “Нічні трудівниці паризьких тротуарів” Алена Фуртона, “Майстер Чирняк” Івана Франка, “Дурні” Ніла Саймона.

— Олександре Олександровиче, ви в професії режисера досягли найвищої майстерності. Великій частині ваших робіт в останніх гастрольних турах аплодувала вся Україна, а після перемоги “Майстра Чирняка” на Всеукраїнському театральному фестивалі в Івано-Франківську всеукраїнські газети “День” та “Україна молода” написали: “…нарешті зі сцени повіяло справжнім театром”. Що ж, на вашу думку, являє собою сьогодні справжній театр?

— Досить важке питання. І справа навіть не в загальному незадовільному стані української культури. Проблема в тому, що справжній театр починається тоді, коли люди живуть у ньому майже в прямому значенні цього слова. А це часто стає неможливим з огляду на різні об’єктивні та суб’єктивні обставини. Адже в тих, хто працює в театрі, є родини, друзі й сотні інших побутових проблем. Однак час від часу все ж таки відбуваються мистецькі “катаклізми”, подібні до тих, що згадуються потім журналістами. Частіше за все це трапляється, коли в театрі починають “закипати” молоді.

Моя дружина повторює мені чиюсь фразу: молоді завжди праві. Звичайно ж, молоді мені цікаві, але і я їм цікавий. Коли я працюю з ними як режисер, то показую, що можна зробити на сцені.

— А в молодих чому ви вчитеся?

— Усьому. Цинізму. Абсолютному спрощенню проблем.

— Цинізм — не краща людська якість.

— Усе-таки, саме цинізму. Знаєш, якщо я ризикую говорити про щось, то називаю все своїми іменами.

Але повернуся до твого попереднього запитання. В принципі, я і сам часто задаю його собі. Для чого мені в 60 років усе це? Проте знаєш, я скажу як режисер: у нас у всіх є якась некерована енергетика. Магічні можливості передбачувати події, що відбуваються як на сцені, так і в буденному житті. Магія театру притягує, дає постійне відчуття свіжості світосприйняття.

— А як вам роль глядача?

— Я зрозумів, що ми занадто гарної думки про глядача. Високі ідеї, розумне, добре, вічне — ні, тим, хто сидить у залі, це не потрібно. Більша частина публіки хоче дії, невеличка частина хоче почути слово, інші отримують насолоду від спецефектів. Ось що потрібно більшості — дії, а від акторів — гри на розрив аорти! Але психофізика справжнього актора може не витримати такого напруження. Звідси інсульти, інфаркти на сцені. А потім трагедії, коли актори, люди з надзвичайно рухливою психікою, не витримують власного дару, таланту. Адже їм доводиться живитися своїми нещастями, пороками, пригадуванням, пам’яттю своєю. Але і щастя входить до джерел живлення. Психіатри допомагають людям забути горе, а актору не можна, він повинен ним годуватися. Звичайно, як у літературі є графомани, котрі просто вміють писати, в акторстві є імітатори. Але в них дуже швидко настає особиста драма — вони видихаються, в них немає некерованої внутрішньої енергетики. А це страшно. Такий актор — це втілене зло. Вкусити може.

— А в чому ж щастя цієї такої важкої, але манливої професії?

— Щастя — це не коли букети носять. Щастя — це твоя недоторканість на сцені. Там актори від Бога можуть усе, що хочуть, вони недоторкані, і судити їх ніхто не буде.

— Виходить, у мистецтві все дозволено!

— У мистецтві все дозволено, але все повинно бути переконливо виправдано вищою необхідністю.

— Я знаю, що у вас є незвичайне хобі, в якому ви досягли не меншої майстерності, ніж у режисурі. Ваші роботи з металу прикрашають зали багатьох успішних політиків та бізнесменів. Чи не плануєте подарувати виставку своїх робіт ужгородцям?

— Ви вірно сказали — це моє хобі, захоплення душі. Працюючи з металом, я вкладаю в нього частину чогось такого, про що не говорять уголос, що не для широкого загалу. Звичайно, я не виключаю можливості, що виставка може колись відбутися, але сумніваюся, що буду на ній присутній.

— Знаю, вас у театрі звуть деколи “Сан Санич”. Чи є у Сан Санича свої премудрості в житті?

— Я не розумію заповіді “підстав другу щоку”. Я не можу виносити несправедливості. Питаю у католикоса вірмен: що таке простити? Відповідь: не відповісти злом на зло. Не обняти, не забути — а саме не відповісти! Є люди, яких я просто виключив зі свого життя, але ніколи не зроблю їм зла. Покарання хай буде не від мене.

Ірина МУРТАЗІНА


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS