Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 20 (486) Андрій Любка: “ЕРОТИКА ЯК ТЕМА ПОЕЗІЇ МЕНЕ НЕ ЦІКАВИТЬ — Я НАМАГАЮСЯ РОЗКРИТИ КРИЗОВІ СТАНИ ДУШІ, В ЯКИХ ЛЮДИНА ЗНАХОДИТЬСЯ НА КРАЮ”

Цьому студентові філфаку УжНУ ще не виповнилося й 21 року, а ім’я його в літературі вже перетворилося на символ скандалу й епатажу. Це саме він був одним із організаторів ужгородських студентських мітингів під час Помаранчевої революції і саме він сидів у мінській в’язниці через підтримку лідера білоруської опозиції. Засоби масової інформації часто називають його поетом-еротоманом, але сам Андрій на такі заяви неабияк ображається, бо вважає, що через тричі використане в текстах слово “секс” і нав’язаний ярлик автора збірки еротичної поезії читачі не можуть розгледіти в його творах глибший зміст.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

— Андрію, ти і навчаєшся, і вірші пишеш, і в міському осередку БЮТ працюєш, і фестивалі поетичні влаштовуєш, постійно кудись їздиш — чи не забагато справ для 20-річного юнака?

— Знаєш, я дуже поспішаю жити, бо не знаю, скільки хвилин ще мені відведено. Тому й намагаюся максимально наповнювати своє життя, проживати кожен день так, наче завтра мене не стане.

— Розкажи трохи про себе.

— Мама народила мене у 18 років, коли навчалася в Ризі. Я з’явився семимісячним, дуже слабеньким, і лікарі сказали батькам, що не виживу. Тоді мама повезла мене додому помирати, а батько, котрий був військовим і також навчався в Ризі, після розвалу Союзу чомусь залишився служити в російській армії. Його відправили до Чечні, де і вбили в 1992 році, — я його майже не пам’ятаю. Так ми з мамою залишилися жити у Виноградові вдвох. У принципі, за батьком я мав би бути Марченком, але мама записала мене на себе. Я завжди хотів стати військовим, як батько, бо вважаю, що чоловік повинен померти або на полі бою, або від самогубства, тобто це має бути мужнє життя і мужня смерть. Після дев’ятого класу я без відома мами вступив до Мукачівського військового училища, після закінчення якого поїхав до Львова вступати на міжнародну журналістику. Але не пройшов медкомісію, бо в мене знайшли порок серця. Я тоді подумав: усе, життя скінчилося, мрії про військову кар’єру приречені, і подав документи до УжНУ.

— Хіба смерть батька не наштовхувала тебе на думку не бути військовим, не повторювати його шлях?

— Ні, навпаки, продовжити військову традицію було справою честі. Для мене велике значення має старозавітне правило “око за око…”, але я не хотів стати військовим для того, аби помститися, оскільки з геополітичного боку цілком підтримую позицію Чечні. Просто військова справа дуже чоловіча й цікава (я ж мріяв займатися не нудним несенням служби, а воєнними діями, розвідкою тощо), окрім того, мені не хотілося, аби батькове життя виявилося даремним, бо я дуже поважаю його пам’ять.

— Ти і в шкільні роки був лідером, котрий згуртовував біля себе молодь?

— Ні, я не можу робити те, що мені нецікаво. У початкових класах мене захоплювала не школа, а мрія про військову кар’єру, про пригоди, як у Джеймса Бонда, тож я займався тим, що загартовував себе фізично і морально. Через постійні прогули мене навіть хотіли виключити зі школи, але десь у шостому класі я зрозумів, що навчання мені цікаве, і таки взявся за голову. Власне, мене врятували книжки. Одного разу нам у школі задали вивчити вірш Шевченка. Гортаючи сторінки, я наштовхнувся на такий уривок: “Степи мої запродані жидові, німоті, сини мої на чужині, на чужій роботі”. Це мене як блискавкою вдарило, я подумав: “Блін, а непоганий хлопець був той Шевченко, якщо такі речі писав ще у ХІХ сторіччі”. До того я читав більше хлопчачої літератури про індіанців, Робін Гудів, різні пригоди, а тут мене переклинило. Через деякий час я, щоправда, відійшов від Шевченка, а в університеті мені охоту до нього взагалі відбили. Але його збаламучена постать вояки мені досі страшенно імпонує.

— А політикою ти коли почав цікавитися?

— Ще коли навчався в Мукачеві. Там тоді обирали міського голову, то ми трохи брали в тому процесі участь. Та це було несерйозно. А вже під час навчання в університеті я всерйоз почав підтримувати Віктора Ющенка — він тоді був особою забороненою, але здавався дуже шляхетним, розумним і, головне, подавав надії на відродження України. Одразу після першого туру виборів ми з Валіком Кузаном організували мітинг: пам’ятаю, жили в наметовому містечку, був сніг, прапори, ми щось кричали — словом, суцільна романтика! Потім я поїхав до Києва, а після виборів уже серйозно почав займатися політикою, навіть — якщо чула — працював радником з міжнародних питань у кандидата в президенти Білорусі Олександра Мілінкевича.

— Чула. А розкажи, як ти примудрився потрапити до білоруської в’язниці?

— Я не примудрявся — мене примудрили. У Білорусі є така молодіжна організація “Молодий фронт”, яка підтримувала на виборах лідера опозиції. Там працює багато моїх друзів, котрі й запросили мене приїхати, щоб поділитися досвідом проведення акцій протестів. Ну й на одному з таких мітингів попався. Не допомогли ані посвідчення від ОБСЄ, ані те, що я громадянин іншої держави, — спецназ, не розбираючись, відправив мене до в’язниці. Разом зі мною в камері сиділи інші міжнародні спостерігачі з Польщі, Канади, Франції, Росії та Грузії. Було важко, але цікаво, бо ми собі там говорили про все на світі. А через три дні відбувся суд, у рішенні якого зазначалося, що я “активный учасник несанкционированного митинга, громко выкрикивал антигосударственные лозунги, на неоднократные просьбы сотрудников милиции разойтись не реагировал”. З Білорусі мене, ясна річ, вислали. Власне, я там “персона нон ґрата”.

— А до Грузії чи ще кудись, де проходять революції, ти не плануєш їхати?

— Знаєш, мені дуже не подобається, що люди починають називати мене вічним революціонером. Я ж просто виконую свою роботу, і наразі мені й удома цілком вистачає політики. А до Грузії таки поїду — мій друг-журналіст давно запрошує мене до Тбілісі на вино. Стосовно ж політики, то зараз я вже починаю переосмислювати те, що робив 18-річним юнаком. Те романтичне бачення політики й життя взагалі для мене тепер лише приємні й пахучі сторінки життя. Думаю, вже час переходити від деструктиву до конструктиву, від тотального заперечення (як на початку моєї поетичної творчості, коли я писав лише для того, аби відрізнятися від наскрізь гнилої української поетичної традиції) до осмислення того, що література подібна до кімнати, в якій для кожного митця передбачена окрема ніша, тому не треба нікого заперечувати і сідати на чуже місце. Я б охарактеризував свій нинішній стан так: більше філософського спокою і споглядання, менше дії.

— У майбутньому ти себе також бачиш у політиці?

— Не знаю. Мене не цікавить у політиці можливість отримання вигоди, я до неї ставлюся як до жінки — з азартом. Зараз мені подобається нею займатися: приймати якісь рішення, нести за них відповідальність, боротися, чогось досягати. Але останнім часом я все більше замислююся над тим, що хочу жити виключно творчим життям. Нещодавно виграв польську стипендію, за умовами якої маю можливість цілих три місяці жити у Краківському замку, гуляти, спілкуватися з місцевою інтелігенцією, ходити на виставки і писати вірші. Приблизно таким і бачу своє життя: не переймаючись тим, як заробити гроші, жити собі в будиночку десь у горах, де можна вільно займатися творчістю й іноді (коли захочеться втекти від мистецтва, аби воно не наступало на горло) приїздити до міста.

— Відверто кажучи, з огляду на твою енергійну вдачу не дуже віриться, що ти зможеш сидіти роками у будиночку в горах і нічого не робити.

— Ти просто не знаєш мене. Часто після різних поїздок, зустрічей і проектів я буваю такий запрацьований, що, закінчивши всі справи, можу тижнями не виходити з дому. В такі дні я зазвичай найбільше часу приділяю своїй досить великій бібліотеці, просто лежу або дивлюся у вікно, пишу щось, слухаю музику і читаю, читаю, читаю. Мистецтво також може зношувати тебе, як підшипник, бо всередині себе ти активно працюєш, хоч зовні здається, що анічогісінько не робиш. Тому я думаю, що зміг би жити десь у горах самітником.

— Ти хороший студент?

— Ні, я себе таким не вважаю, бо досить рідко ходжу на заняття — не дозволяю собі марно витрачати час. Я вже казав, що не знаю, скільки хвилин мені відведено, а університет — це саме те, що відтягує мене від справді вартих мого часу справ. Але це не означає, що я не вчуся. Я просто проти формальності, адже далеко не кожен студент, котрий старанно відвідує всі пари, має необхідні знання. Вища школа повинна дбати перш за все про те, аби студент мав знання, і оцінювати студентів слід не за відвідування пар, а за те, якимим знаннями вони володіють. Деякі викладачі це розуміють, але більшість вимагає дотримання заведених ними правил. Минулого року мене таки відрахували, але цілком несправедливо, бо через п’ять днів після того, як я написав скаргу міністру освіти, без проблем поновили, причому знову взяли на державне замовлення. Освіта, знаєш, — це така велика симуляція, бо хто сказав, що людина не зможе досягти успіху, не маючи вищої освіти? От я наразі працюю на відповідальній роботі в осередку серйозної політичної сили, а мене ще жодного разу ніхто не запитав про мою освіту. Думаю, не за дипломом треба вирішувати, варта людина роботи чи ні, можна на неї покластися чи не варто, відповідально вона ставитиметься до роботи чи халтуритиме. Але університет мені кидати все одно було шкода, бо там є кілька дійсно геніальних викладачів, як-то Белей, Чучка, Сюсько, на лекції котрих я рвався навіть у найбільш завантажені роботою дні. Ці люди — як лампи, у світлі яких завжди приємно знаходитися і світла котрих завжди хочеться набиратися.

— Коли ти почав писати вірші?

— У сьомому класі. Нам у школі дали завдання написати вірша. Я написав, отримав найкращу оцінку і рекомендації вчителя пробувати писати далі. Я і почав: писав про голодомор, Україну, кохання, соловейка, який співає, про те, що я хочу вирости дуже чесною й моральною людиною, — словом, брехні в тих віршах було десь на 95%, бо, пишучи про голодомор, насамперед думав, якими словами найкраще передати біль, котрого я насправді зовсім не відчував. Потім була перерва у два роки. І лише, коли я почав навчатися в університеті, коли заглибився в мистецтво, став багато читати, спілкуватись, ходити на художні виставки, захотілося знову щось написати. Почав із згаданого вже заперечення, тепер продовжую переосмисленням, доповненням. Для мене важливо відчувати, що в моїй творчості є рух, бо якби я застряг на рівні заперечення, все дійшло би до абсурду. Тепер я не можу собі дозволити брехати у віршах, вони — така собі спроба самогубства, те, що не може відчувати щаслива людина.

— Ти вважаєш себе нещасним?

— Так, я глибоко нещасна людина вже хоча б тому, що життя — не найкраще, що з нами могло статися. Це важко передати словами, але сам факт постійних роздумів, котрі вимагають, аби їх виклали, не робить мене щасливим (і, думаю, ще жодного поета ці роздуми не ощасливили). Вони рухаються в мені разом із кров’ю, і я не знаю, чи я поет від Світлого або Темного, не знаю, хто нашіптує мені вірші (я так кажу, бо завжди думав: а може, Диявол пішов від Бога, аби і самому мати можливість творити?). Кожного разу, як дописую вірша, відчуваю себе якимось випорожненим, чиїмось використаним інструментом. Ту порожнечу треба швидко чимось заповнити, і я закидую туди зовнішні речі: успіхи, розваги, роботу. Тому зовні здаюся цілком щасливим, енергійним, та глибоко всередині йду шляхом війни.

— Як же ти з таким серйозним підходом до творчості здобув славу автора еротичної поезії?

— Це один із моїх найкращих друзів Сашко Гаврош постарався: коли запрошував журналістів на презентацію моєї збірки “Вісім місяців шизофренії”, написав, що це збірка еротичної поезії. Насправді там немає ніякої еротики! Так, є кілька разів уживане слово “секс”, є жінка, але еротики немає. Принаймні я еротику розумію інакше. Думаю, кожен читач у змозі сам скласти думку про те, варто чи ні називати мою творчість еротичною. Мене ж еротика як тема поезії не цікавить. Я намагаюся розкрити якісь кризові стани душі, в яких людина знаходиться на краю. Тому мене дуже зачіпає, коли, дивлячись на мене, кажуть, приміром: “От яким поетом був Тичина! А тепер? Усюди ті еротомани!”.

— А це ти колись видавав в університеті газету “Апокриф”?

— Було таке. Це саме те заперечення, про яке я згадував і з якого починав. Нам з хлопцями хотілося, аби про нас стало відомо всім, тому ми з Віком Ковреєм і Валентином Кузаном зібрали найепатажніші речі, які нам удалося написати, й розповсюдили серед студентів у вигляді самвидавчої газети “Апокриф”. То був для нашого університету справжній шок! З “Апокрифа” знімали ксерокопії, обговорювали на вчених радах — словом, ми відчували, що зробили невеличку культурну революцію. Тепер, коли я почав привозити до Ужгорода метрів сучасної української літератури, котрі залюбки зустрічаються зі студентами, це сприймається нормально, навіть уже трохи звично. А тоді студенти вперше побачили на сторінках друкованого видання слово “полюція”, а викладачі, не знаючи, як на таке реагувати, вимагали застосувати до авторів дисциплінарні стягнення. Знаєш, я вважаю, що наша нація є достатньо великою, аби дозволити собі експерименти. Тобто в нас повинно бути все, в тому числі й та література, яку ми запропонували.

— “Вісім місяців шизофренії” — твоя єдина видана збірка?

— Так, презентація її відбулася в березні минулого року. З усього тиражу в мене залишилося всього три книжки, усі інші розійшлися. Тобто на полицях книгарень її вже давно не купиш, але можна почитати в Інтернеті. З цією книжкою я об’їздив майже всю країну. Там, де я читав свої вірші, мене неодмінно сприймали на ура, але я завжди думаю: чи зрозуміла аудиторія те, що я хотів їй донести, прониклася моїм настроєм чи, може, плескала де-не-де почутим матюкам? Знаєш, я помітив, що молодь дуже бурхливо реагує на читання моєї поезії, зате старше покоління краще її розуміє. Тепер я планую перевидати цю збірку, от тільки хочу її відкоректувати: викинути декілька старих віршів, додати більше нових і видати під новою обкладинкою в новому видавництві. Минулого року я зробив величезну помилку, видавши “Вісім місяців шизофренії” в ужгородському видавництві. Бо якби я не їздив по справах за межі області, якби не знайомив зі своєю книжкою усіх, з ким спілкувався, інформація про неї так ніколи б і не пішла далі Закарпаття. Хоча багато чим я завдячую Інтерентові, через який про мене і мої вірші дізналася купа народу.

— Ти любиш декламувати свої вірші?

— Люблю, бо я вмію ними повести людей за собою. Як правило, після третьої хвилини читання аудиторія припиняє гратися мобільними телефонами і починає слухати. Не думати (бо думати, слухаючи, досить важко), а відчувати. Відчувати голос, енергію, якесь поєднання слів, інакшість. Може, мене слухають ще й тому, що я абсолютно вільно почуваю себе перед публікою: можу в процесі декламування сидіти, пити коньяк або ром, дивитися в очі слухачам або просто віддатися голосу і плисти його течією. Частіше за все від читання віршів отримую набагато більше задоволення, ніж від їхнього написання. Я взагалі задумав провести в Ужгороді такі читання, де мої колеги-поети декламували би вірші своїх улюблених авторів у власній інтерпретації.

— На організовані вами літературні фестивалі й читання зазвичай приходить багато людей?

— Щораз більше. З одного боку, це, звісно, радує, але з іншого — розумієш, що зникла інтимність, яка виникала, коли на читання збиралося вузьке коло друзів, котрі пили чай, уважно слухали, а потім обговорювали почуте. Зараз заповненим ляльковим театром нас уже не здивуєш, хоч це, безперечно, ніщо порівняно зі Львовом, де я нещодавно читав свою поезію трьом сотням слухачів, або з Харковом, де мене слухали 800 людей. Позитив такої великої кількості слухачів у тому, що не відчуваєш себе роздягненим, як перед 50-ма кращими друзями, котрі розуміють, що ти розкриваєш у віршах усі свої найпотаємніші думки, викладаєш усю душу.

— А буває так, що аудиторія сприймає твою творчість зі зневажливим сміхом?

— Безумовно. А особливо часто це трапляється в нашому повному патріархальних традицій краї. Якось я читав свої вірші школярам у Мукачеві чи Іршаві — не пам’ятаю, так учителі там дивилися на мене, як на повного дурня, хоч дітям, здається, сподобалося. А от в Острозькій академії було навпаки — студенти, котрі прийшли мене послухати, так серйозно налаштувалися, що навіть коли я читав напівжартівливі вірші про те, як Тичина з Рильським бухають на кухні, а в мене екзамен, вони робили філософські обличчя і шукали приховані сенси.

— Над чим ти працюєш зараз?

— Близько року тому, коли “Вісім місяців шизофренії” були гарно сприйняті, мене всюди запрошували і все дуже добре складалося, я вирішив спробувати писати прозу. Тепер у мене вже майже готовий дуже жорсткий роман про студентське життя з подвійною назвою “Feel fuck”, тобто “Відчуй, як тебе тр…ють”. Уявляєш, виявилося, що поезія ще гірша за ревниву жінку! Через те, що я захопився прозою, вона дуже довго не підпускала мене до себе. Тобто я міг сісти й написати вірша — це вже питання техніки, — але справжньості в ньому не відчував, а бути звичайним поетом (у наших спілках письменників таких ціла купа), котрий зібрав за життя дві посередні збірки і носиться з ними, я не хочу.

— Слід розуміти, що вступити до Спілки письменників — не твоя мета?

— Ні, мене там не люблять. У мене про нашу спілку навіть такий вірш є:

що таке спілка письменників

це обов’язково передплатити

газету літературна україна

згадати про добрі радянські часи

про безплатні квартири

відпустити козацькі вуса

раз на рік писати статтю

про духовну деградацію нації

при кожній нагоді цитувати самого себе

водити колег на п’ятдесят грам

запивати одним томатним соком на двох

побухати на черговому ювілеї

встигнути з’їсти останній бутерброд

а якщо ні то завернути в серветку

і о боже за ціле життя

не написати нічого путнього

Це я написав на першому курсі, коли до Спілки ще тягнуло і я ходив на якісь вечори і слухав, як один хвалить другого, а наступного разу навпаки. Тому і немає у наших газетах ніякої критики на книжки, з яких я в душі дуже сміюся.

— Ти плануєш після навчання в університеті поїхати з Ужгорода?

— Поки не знаю. З одного боку, не хочу, бо Ужгород — це місто, що ідеально підходить для творчості: тихе, гарне, спокійне. Але дуже маленьке, тому засмоктує. А ще тут майже нема на кого рівнятися, нема того, хто міг би стати для мене безумовним авторитетом, заради кого хотілося би вмерти. З часом я знатиму в цьому місті всіх і, коли мене проситимуть на якійсь п’янці написати рецензію на відверто слабку книжку, писатиму неправду, аби потім поза очі не говорили, що як пити разом — то друг, а як рецензію гарну написати — то вже шкода. Я не хочу отак зігнити, тому, дотримуючись правила, що час від часу потрібно все в житті змінювати, швидше за все, поїду.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS