Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 3 (926) ЗАХИСНИКИ ВДОМА! Про життя на передовій і в тилу 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону «Закарпатського легіону»

Днями Ужгород зустрів захисників, які повернулися з війни на Сході Укра-їни на місце постійної дислокації задля відновлення боєздатнос-ті. Військовики матимуть давно заслужений перепочинок від напружених днів та ночей на пе-редовій, за кілька кроків від ворога.

Першими додому повернулися танкісти, медики та один із гірсько-піхотних батальйонів закарпатської 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади, відомої як «Закарпатський легіон». Зустріч не була надто масовою – привітати захисників прийш-ли їхні рідні, волонтери, трохи містян. Однак воїни не дивувалися, адже повідомляти заздалегідь про приїзд не можна було – це називається таємним пересуванням війська для уникнення провокацій, для безпеки. «Ніхто не має права розголо-шувати термінів, маршрутів переміщення до постановки частини в ППД», – каже командир 15-го ОГПБ Олександр Паламарчук.

Найближчим часом формування перебуватиме на території військової час-тини в Ужгороді. Тут вояки відновлювати-муть сили й готуватимуться до нової поїздки на фронт, аби далі обороняти Батьківщину в російсько-українській вій-ні.

У ВІЙСЬКОВОМУ МІСТЕЧКУ – ОСОБЛИВА АТМОСФЕРА

Упродовж восьми місяців бригада воювала на одному з найгарячіших від-різків першої лінії – на околицях окупованої Горлівки. Ми побували у військо-вому містечку в Ужгороді, де поспілкувалися зі солдатами і командуванням 15-го окремо-го гірсько-піхотного батальйону. Саме він із цілої бригади зазнав за період війни від 2014 року найбільших втрат.

На території військової частини спокійно – більшість закарпатських вояків під час ротації тепер перебувають удома, з рідними, бо моральне відновлення для них є особливо необхідним. Відновитися військовослужбовець може під час відпус-тки, максимальний термін якої – 35-40 діб – ділять на два рази. Тепер у казармі проживають ті військовики 128-ої окре-мої гірсько-піхотної бригади, які не є родом із Закарпаття. Адже разом із нашими краянами служать чоловіки з різних об-ластей, навіть зі східних. Крім того, на території розмістився не ли-ше 15-ий, а й 2-ий батальйон бригади.

У військовому містечку – особлива атмосфера. Усвідомлення страшних ре-алій війни приходить, коли тільки глянеш на тих людей, – у їхніх очах ніби за-лишилося відображення того, як воювали, рятувалися від ворожих куль, заби-рали полег-лих побратимів-героїв із поля бою, спали в окопах… На жаль, бага-то цивільних не можуть зрозуміти до кінця всього жаху тих воєнних буднів, тієї реальності.

Про життя за сотню метрів від ворога говоримо зі солдатами, а також ко-мандиром 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону Олександром Палама-рчуком. Про трагічні історії тут згадувати не хочуть – просто треба знати, що кожен загиб-лий, кожен «двохсотий» справді є героєм. Найбільше втрат бата-льйон зазнав у перший рік російсько-української війни – тоді їх було в рази бі-льше, ніж потім. А найгірше те, за словами Олександра Паламарчука, що ситу-ація залишається стабі-льною – негативно стабільною. Мінські домовленості не дають очікуваного результату, тож коли все закінчиться – нікому не відомо.

Однак хазяйновиті вояки всюди знайдуть, як застосувати свої вміння – на-віть на передовій. Солдати облаштовують свої нові помешкання, будують печі, сауни, вирощують цибульку, доглядають чотирилапих друзів. Минулої кампа-нії, кажуть у батальйоні, раз на десять днів на передову привозили продукти, хліб – що два дні, з водою і дровами проблем не було.

ВИСОКИЙ БОЙОВИЙ ДУХ І ПОЧУТТЯ ГУМОРУ ЗАВЖДИ ДОПОМА-ГАЄ ВИСТОЯТИ

Щодо дружби – на фронті вона теж особливо цінується. Настільки, що, аби врятувати товариша, хлопці, буває, жертву-ють власним життям.

Більша частина батальйону від початку війни перебуває на передовій. Уп-равління й підрозділи забезпечення розмі-щуються позаду – за бойовою такти-кою засоби підвозу стоять дещо віддалено, на другій лінії фронту.

Високий бойовий дух і почуття гумору допомагає вистояти навіть у най-складніших ситуаціях. Проте, зрозуміло, райдуж-но тут не буває, адже війна. Відповідно, втрати, недоспані ночі і втома даються взнаки. Зокрема, часто це відбивається на психологічному здоров’ї чоловіків.

Борються на фронті і з алкоголем. Не дивно, що, переживаючи моральне виснаження, дехто знаходить розраду в чар-ці, хоч такий спосіб забутися може коштувати навіть життя. Тому за це передбачені покарання згідно з Законом України – на всіх лініях штрафують, знімаючи серйозну надбавку до зарплати. Зокрема, складається адмінпротокол, подається до суду, на військовослужбов-ця накладається штраф: у розмірі 2,5-3 тисячі гривень, коли це вперше, і 8 ти-сяч гривень – при повторному порушенні. За наявності двох протоколів за пия-тику військовослужбовця звільняють з армії. «Якби ж тільки наше суспільство це розуміло і не продавало алкоголь військовим!» – бідкається комбат.

Розповідає Олександр Паламарчук і про позитивне:

«Майже щодня хлопцям на передовій підвозять продовольчі товари, хліб, пальне, боєприпаси, медикаменти. Медична допомога і система евакуації добре налагоджені. Усі ситі – буває, ще й поправляються. Періодично закуповується нова зброя, техніка».

Бригада вдячна волонтерам, які теж усіляко допомагають. Це і «Рух підт-римки закарпатських військових», і просто лю-ди доброї волі, меценати з Києва й інших куточків України. Правда, зазначають у батальйоні, за період війни розвелося і чимало піар-волонтерів, котрі дбають більше про свою репутацію: наприклад, один раз приїхали, привезли трохи продук-тів – а пального на до-рогу витратили на кілька тисяч… Виникає сумнів у їхніх намірах. «За минулй рік на Закарпатті, зок-рема в Ужгороді, дуже багато сформовано організацій, спілок АТОвців. На жаль, їм потрібен самопіар, а для військовослу-жбовців, які перебувають у зоні АТО, користі від них нема», – нарікають у бригаді.

Солдати не розуміють і деяких колег, які вже повернулися з АТО: «Війна ще не закінчилася – а хтось уже позиціонує себе як ветерана. Тоді запитання: хто ми? – якщо й далі перебуваємо там, от і тепер поїдемо знову на війну на 6-8 міся-ців! Ми не ветерани?».

СЕРЕД НАЙВАЖЧИХ ПЕРІОДІВ ЗГАДУЮТЬ ДЕБАЛЬЦЕВЕ…

«Історії в основному всі сумні. Та скажемо чесно: ми жодного завдання не провалили – тобто в повному обсязі вико-нали те, що було поставлено перед нами. Частина виходила з найгіршого місця – під Дебальцевим, частина стояла в Чер-нухіні, Рідкодубі, Нікішині, Кам’янці, – розповідають військовики. – На жаль, не обійшлося без втрат. Було і троє осіб у по-лоні, але їх визволили».

Під час першої кампанії вояки 15-го батальйону закарпатської 128 ОГПБр були в Луганському аеропорту, Станиці Луганській, Щасті; під час другої – в Дебальцевому, під час третьої – знову зайшли до Станиці Луганської (повністю по всій зоні, від Щастя до пункту переходу). Далі був Донецький аеропорт – позиція «Зеніт», до шахти «Бутівка». І остання кампанія – на Горлівському на-прямку, безпосередньо навколо Горлівки. Серед найважчих періодів згадують Дебальцеве…

«Чесно – я вийшов 26 січня, бо 19-го в мене народилася дочка. Саме тому відпустили додому… Хто знає – може, до-нечці завдячую життям або жінці, бо не відомо, чи вийшов би живим, чи ні», – розмірковує один із військовослуж-бовців батальйону.

Суперечливими є думки стосовно позиціонування боїв за Дебальцеве – ко-тел чи оточення. «На мій погляд, це вихід. Як грамотний офіцер можу поясни-ти, що таке вихід, а що таке котел. Котел – коли закривають повністю. Якби це було так, ніхто б не вийшов – просто з трьох або чотирьох боків наші сили розстрілювали б. А люди реально вийшли, хоч були і втрати. Там залишилося дуже багато техніки, однак ми рятували людей, а не залізо», – зазначає військо-вослужбовець із Черкащини.

Тут не приховують: успіх – це командна робота. Військовики пригадують:

«Тривало стійке утримування позицій на Дебальцівському напрямку. На-селений пункт Чернухіно – на його околицях були позиції нашого батальйону. Під час інтенсивних наступів противника нам дуже не вистачало боєприпасів. Відповідно, офіцери, ризикуючи своїм життям, доправляли до нас те, чого бра-кувало на позиціях, не раз потрапляючи в засади. Але ризикували життям вони тому, що знали: в іншому разі ті люди можуть бути знищені або взяті в полон».

Вирішальну роль у бойових діях відіграють командири, які підтримують морально тих вояків, котрим важко або страшно. Тут кажуть: «Страху не має бути, бо він передбачає поразку і може призвести навіть до загибелі». Коман-дир баталь-йону Олександр Паламарчук акцентує: «Якщо бачиш страх, треба спілкуватися, піднімати настрій і бойовий дух, підбадьорювати, бути разом зі солдатами в окопі».

Історій рішучих дій військовослужбовців у батальйоні пригадують чимало. З Луганським аеропортом теж пов’язана складна сторінка в житті кожного бій-ця.

Про той час розповідає майор Олег Татаренко:

«У Луганському аеропорту були заблоковані десантники. Тому команду-вання створило дві ротні тактичні групи на про-рив тієї блокади. Перша рота встигла прийти на допомогу. Під час проходу другої російські війська вв’язалися в бій – і гру-па не пройшла. Потім потихеньку ми зайняли Георгіїв-ку, Лутугине. Десь після початку серпня ми пробували прорватися до російсь-кого кордону – там було всього 30 км. Зайняли тоді Хрущувате, Новоаннівку. Наші роти там закріпилися. А з 24 липня повністю пішли російські війська в наступ, було дуже багато танків. Проте ми і їхні БМП, і солдатів їхніх ловили й передавали СБУ. Навіть на трасі Луганськ – Донецьк (об’їзна) полковників їх-ніх зловили, і генерала… Під час перебування основної частини батальйону в Луганському аеропорту наші підрозділи були оточені російськими військами. Завдання батальйону було – вийти з оточення з найменшими втратами. На жаль, втрати були – і людей, і техніки. Російські війська заблокували наші під-розділи, маючи єдине завдання – взяти в полон. Завдяки вмілим, чітким діям бійців і керівного скла-ду основна маса була виведена з оточення. Та були і ве-ликі втрати в Луганському аеропорту. Було заблоковано 12 БМП, з них дев’ять усе-таки вивели. Ми мали прикривати тил відступу наших військ, від Георгіївки мали перейти ріку Сіверський Донець біля міста Щастя. Дали команду на відс-туп десь опівдні, і потім, за ніч, наш батальйон увесь вийшов. Підрозділи про-тивника не очікували таких дій – уночі, заплановано й організовано».

Вороги діяли не тільки зброєю – прослуховувалися навіть телефони.

– Якось розмовляли з дружиною – у неї «лайф» постійно фонив. Не витри-мала – викрикнула третій стороні «кілька лас-кавих» із проханням дати пого-ворити нормально. На диво – через 7 секунд фон зник. Або були такі казуси зі зв’язком: солдат телефонує дружині, а потрапляє до якогось чоловіка; жінки дзвонили – навпаки. У мене така ситуація була, в ко-мандира… Навіть бували через це сварки… – каже один із військовослужбовців.

Хлопці розповідають, що ці новорічно-різдвяні свята видалися досить спо-кійними, якщо порівнювати з попередніми роками, – навіть на передовій змогли відчути смак святкових днів: наготували чимало страв, були навіть хінкалі, бо є у батальйоні військовики і грузинського походження.

ПОЛІПШЕННЯ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ Є, АЛЕ ЗАГАЛЬНА СИТУАЦІЯ – НЕГАТИВНО СТАБІЛЬНА

Міністерство оборони подбало про поліпшення харчування на фронті, ре-чового забезпечення. Зокрема, видали нові зразки сухих пайків, що дозволяють підігрівати харчові продукти – сніданок, обід, вечерю – завдяки безполумене-вому нагрівачеві їжі: хімічна речовина вступає в реакцію з водою і викликає на-грівання до 100 градусів. На сніданок у герме-тично закритих пакетах – горо-хове пюре з овочами і яловичиною, галети, шоколад, курага, кава, цукор, жу-вальна гумка, одноразові столові набори; на обід – гречаний суп із м’ясом і каша, галети і джем; на вечерю – картопля, тушковане м’ясо, а також галети і мед. Такий набір нам демонструє командир батальйону, зазначаючи, що це – один зі сімох наявних сухих пайків. Такий набір дають військовослужбовцеві на добу, коли виконує завдання на відстані, де немає можливості приготувати їжу у стаціонарних кухнях.

Військовики відзначають і помітне покращення форми: на вигляд ніби така сама, та якість зовсім інша – наприклад, куртки тепліші. Якщо у старих куртках продувало, то нові краще зберігають тепло. Поліпшилася і якість взуття.

Важливу роль відіграє на передовій духовенство. У штаті священика не-має, але є позаштатний капелан Київського патріархату Ігор Войтович. До речі, він теж був поранений під Дебальцевим. Українська православна церква Київ-ського патріархату нагороджує найкращих вояків медалями «За жертовність і любов до України».

Військовослужбовці діляться думками:

«Війна триває. Саме війна – не АТО. Обстріли цільові, різна інтенсивність на напрямках. Стабільність є – менше стало обстрілів, але розв’язки ще навіть не видно. Проведіть аналогію з будь-яким із конфліктів у пострадянських краї-нах – у середньому це триває до 5 років. Наприклад, Чечня, Карабах… Споча-тку – гостра фаза, потім вона заморожується, далі – заморожений конфлікт, який комусь вигідний… Але наслідки будуть відчуватися ще довго. Роки потрі-бні, щоб загоїлася ця рана втрати… Тільки час залікує».

Починаючи від травня 2014-го, коли офіційно оголосили АТО, якщо під-сумувати всі дні, які 15-ий окремий гірсько-піхотний батальйон провів у зоні антитерористичної операції, то його безперервне перебування там становить понад 3 роки.

– Ситуація негативно стабільна, тому що нічого не вирішується, все зали-шається так, як і було. Ми стоїмо на своїх по-зиціях, вони – на своїх, і, як у ди-тячому садку, одні одним закидуємо снаряди. А в таких «забавах, на жаль, є і відповідні втрати, – з прикрістю підсумовує Олександр Паламарчук. – Ми три роки на війні. Цілодобово в напруженні. Яке здоров’я може витримати таке? І яка людина? Тому не потрібно дивуватися, якщо хтось із бійців психологічно зривається. Безсонні ночі, переживання, втрати – все дається взнаки.

У батальйоні розповідають, що медичні заклади приймають АТОвців без проблем. До прикладу – шпиталь ветеранів війни в Ужгороді чи якийсь інший. Кажуть, певний час було безплатне протезування зубів, але тепер ця державна програ-ма призупинилася.

Військкомати й далі проводять агітаційну роботу. Також військовики пла-нують дати нові оголошення на місцевій біржі праці. На жаль, чоловіки не дуже активно зголошуються вступати до лав військовослужбовців. «Як походиш міс-том, то мо-лоді відповідного віку в закладах відпочинку багато (от у піцерії не-давно були – бачили). Однак служити вони й на думці не мають», – діляться спостереженнями в батальйоні.

Військовики очікують поліпшення ситуації на законодавчому рівні. Ті змі-ни, що мали вступити в дію вже цього року, відтермінували до наступного. То-му й зарплата військовослужбовців АТО залишилася без змін.

• • •

Та головне тепер – набратися сил на рідній землі, поруч із близькими людьми. У батальйоні задоволені тим, як тепло їх зустріли в Ужгороді, зокрема завдяки «Руху підтримки закарпатських військових». За постійну допомогу 15-ий батальйон висловлює вдячність міському голові Ужгорода Богданові Андрі-їву – і за виділення транспортних засобів для перевезення особового складу в день прибуття, і за благодійну допомогу в період війни будівельними матеріа-лами на понад 225 тисяч гривень, та ще 250 тисяч, за які також були закуплені будматеріали й запасні частини. Зокрема, допомога надається за «Комплексною програмою матеріально-технічного забезпечення військових формувань та удо-сконалення цивільного захисту населення міста Ужгорода на 2017–2018 роки».

До слова, у четвер біля Мукачева зустріли з фронту останній ешелон зака-рпатської 128 ОГПБр. А наприкінці січня в обласному центрі планують загаль-ні урочистості – вітання військовиків удома і вручення нагород.

Ужгород і Закарпаття загалом дякує українським захисникам за мирне не-бо. СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

Юлія МЕДЮХ


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS