Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 3 (876) Марія Пчолинська: «Щоб не було зверхності й зухвалості! Цим керувалась у житті»

Бувають зустрічі з людьми, від котрих віє світлом, добром, оптимізмом. Серед таких позитивних особистостей – Марія Василівна Пчолинська, яка тривалий час пропрацювала в Ужгородській міській раді, впровадивши і налагодивши низку важливих напрямів у роботі міськвиконкому. За сумлінну працю вона нагороджена відзнаками і грамотами міської й обласної рад, ОДА, Міністерства освіти України, знаком «Відмінник освіти України», медаллю «Ветеран праці», має педагогічне звання «Вчитель-методист». Напередодні славного ювілею, який пані Марія відзначила цього тижня, ми поспілкувалися з нею.

– Маріє Василівно, розкажіть трішки про себе…

– Народилася 25 січня 1947 року в селі Новому Давидкові Мукачівського району в сім’ї колгоспників. Навчалась у Новодавидківський школі та Хустській школі-інтернаті. Одразу після школи вступила на вечірнє відділення хімічного факультету УжДУ, який закінчила в 1971 році. Навчання поєднувала з трудовою діяльністю – від роботи вожатою до посади заступниці директора з навчально-виховної роботи Доманинської восьмирічної школи, яка з приєднанням мікрорайону до Ужгорода стала школою № 17. Від 1988-го понад десять років працювала заступницею директора з навчально-виховної роботи, вчителькою хімії Ужгородської ЗОШ № 1. Коли почала працювати завучем у 17-ій школі, то активно організовувала для мешканців цього мікрорайону в місцевому клубі проведення КВН, усіляких «вогників» із концертними програмами за власним сценарієм. Не раз виступала в ролі ведучої таких заходів, полюбляла декламувати поезію. Крім того, мала творчі розробки з рівневого диференційованого навчання дітей, проводила навчання за розробленими тестовими завданнями, давала відкриті уроки на методичних засіданнях для вчителів міста. Понад 25 років співала в хоровій капелі вчителів, де була заодно і ведучою програми; працювала в міській жіночій раді, була членом її президії. Взагалі моє життя було дуже цікавим, змістовним і насиченим, йшло за течією рівно і спокійно. Я не шукала місця роботи – як правило, мене запрошували і з цим мені завжди таланило.

– Досить тривалий час ви працювали в Ужгородському міськвиконкомі. Як потрапили туди на роботу?

– Тоді я працювала завучем ЗОШ № 1, а завдяки своїй активній діяльності була знаною в місті. Так за запрошенням у травні 1999 року приступила до роботи в міськвиконкомі – очолила загальний відділ. У моєму підпорядкуванні на перших порах було дуже багато напрямків роботи, а наш відділ був одним із найбільших – 14 осіб. Якщо поглянути на роботу загального відділу, то він є «серцем» виконкому. Через мене, як завідувачку відділу, проходили всі директивні й розпорядчі документи з вищих органів. У свою чергу, я вже доводила до всіх відділів та управлінь виконкому важливу інформацію і поставлені завдання. Тут мені дуже допоміг і досвід роботи в освітніх закладах.

– У роки вашої праці в міській раді багато було звернень від громадян? І взагалі – як вибудовували співпрацю з колегами?

– На прийом до керівництва міської ради завжди приходило чимало людей із різними питаннями – житловими, земельними, комунальними, щодо працевлаштування та ін., які обов’язково ставились на контроль відповідних керівників того чи іншого відділу або управління. Упродовж місяця громадяни мали отримати повідомлення про стан їхньої справи. Ми з колегами відчували відповідальність перед людьми, тому працювали з особливою чіткістю й серйозністю, стежили, щоб завдання були виконані. Контролювали ведення протоколів, кадрові питання, роботу секретарів у приймальнях керівників. Тодішній керуючий справами виконкому відзначав, що на наш відділ можна покластися без зайвого втручання і контролю. Загалом можу сказати, що весь наш колектив був дуже хорошим і працьовитим, ми були наче одна сім’я. Приємно згадувати відповідальну роботу нинішньої керівниці відділу роботи зі зверненнями громадян Тетяни Анатоліївни Махобей, яка компетентно вела свій напрям роботи. Багато допомагала мені в роботі й моя заступниця Світлана Володимирівна Лисюк та нинішня начальниця відділу Оксана Миколаївна Рудов. Я ж також завжди сповна віддавалася роботі, шукала нові способи і шляхи реалізації завдань, запровадження багато чого нового. Серед іншого, організовувала семінари-навчання для працівників міськвиконкому, круглі столи, наради, надавала методично-практичну допомогу структурним підрозділам і ділилася власними напрацюваннями. Мені довелося працювати за правління трьох міських голів: Степана Сембера, Сергія Ратушняка, Віктора Погорєлова. Керувала відділом на посаді завідувачки до виходу на пенсію, далі працювала у штаті ще три роки за контрактом – до 2010 року.

– Яким залишився у вашій пам’яті період роботи в міськраді?

– Коли я працювала, то ведення справ відбувалося з використанням картотек, без електронного обігу. Доводилося робити собі виїмку документів на місяць і встановлювати розкладки, до якого числа документ мав бути виконаний, – усе для того, аби не порушувати термінів виконання. Щопонеділка під час нарад при міському голові я інформувала і звітувала про виконану роботу. Крім того, розроблялися посадові інструкції, пам’ятки, рекомендації, які б допомагали роботі виконкому тощо.

– Чи маєте улюблену справу – відпочинок для душі?

– Дуже захоплююся рукоділлям. Після роботи, вечорами полюбляла вишивати – маю багато власноруч виготовлених серветок, картин, килимових доріжок із закарпатськими візерунками. Також люблю квіти, маю їх дуже багато в оселі, на подвір’ї облаштовані гарні клумби. А на чийсь день народження завжди маю в подарунок самостійно вирощену рослину (усміхається – авт.).

Звичайно, поряд із роботою пріоритетом для мене була моя сім’я, бажання створити затишок у родині, прищепити власним дітям шанобливе ставлення до людей і всього прекрасного.

– У чому для вас криється мудрість життя?

– Її черпала з книжок – дуже люблю читати і художню, і професійну літературу. Маю велику особисту бібліотеку, ділюся книжками з усіма, хто має в них потребу.

Головне – щоб не було зверхності й зухвалості! Цим керувалась у житті. Треба виявляти до всіх привітність, уміти вислухати людину, незважаючи на її статус. І ще – порадити й дієво допомогти, а не просто відписатися, аби відписатися, чи сказати «добре-добре» – і забути. Такого в мене ніколи не було. Якщо казала, що допоможу, то шукала спосіб, як це зробити; якщо ж не могла нічим зарадити, – не обіцяла, а радила звернутися до осіб, котрі могли б допомогти у розв’язанні проблеми.

– Про що мрієте?

– Бажаю допомогти трьом онукам, яких дуже люблю, стати на ноги, розвинути в них закладені здібності. А загалом радію, що можу ділитися власним досвідом. Багато моїх випускників обрали педагогічну стежину, тож мені дуже приємно надавати їм методичну допомогу, підказувати, як краще підготувати урок, щоб він був сучасним і цікавим для дітей.

– Найбільше щастя для вас у житті – це…

– Це – жити і бачити, що люди навколо щасливі, мати задоволення від кожного дня і прожитих десятиріч. І в цілому радіти, що життя вдалося!

• • •

Теплими словами спогадів про колишню керівницю загального відділу з нами поділилася нинішня заступниця начальника загального відділу Світлана Лисюк:

– Коли Марія Василівна Пчолинська свого часу прийшла до нашого вже сформованого колективу, ми всі раділи – до того часу керівником відділу був чоловік, і ми сподівалися, що вона, як жінка, буде нас краще розуміти. Марія Василівна виявилася дуже толерантною і врівноваженою людиною. Вона ставилася до нас не як начальниця, а як мама, котра могла завжди доречно порадити й підказати з висоти свого життєвого досвіду. Що стосується самої роботи, то в неї панував ідеальний порядок, всі документи були чітко й акуратно розкладені по папках. Відвідувачам вона надавала вичерпну інформацію і старалася допомогти.

Спілкувалася Ольга ПАЛОШ


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS