Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 41 (864) «РАДИЙ, ЩО МИ ПЕРЕМОГЛИ НІМЕЦЬКИЙ ФАШИЗМ» – ВЕТЕРАН МИХАЙЛО ПИЛЕНКО

Учора, 28-го жовтня, обласний центр Закарпаття, разом з усією державою, відзначав День визволення України вiд фашистських загарбників. Живих очевидців тих подій, на жаль, залишилося надто мало, тому герої-воїни та їхні спогади є дуже цінними. Нині спілкуємося з ветераном – ужгородцем Михайлом Пиленком, який брав участь у визволенні України.

Народився Михайло Васильович 17 вересня 1926 року в селі Олександрівці Краснопільського району Сумської області. Коли почалася війна, Михайло якраз закінчив 7 класів школи, мав 15 років.

«Мати працювала у колгоспі, була великою трудівницею. Батько був дуже грамотним і мудрим, працював писарем у сільраді, проте дуже рано помер, тож мати ростила нас із молодшою сестрою сама, а згодом – із вітчимом, – розповідає 90-літній ветеран. – Із початком війни мене та інших молодих хлопців забрали рити окопи. Ми потрапили до Курської області, де пережили страшні злидні й голод. Згодом військкомат направив нас у 8-ий запасний полк до Старого Осколу під Воронежем, а в березні 1943 року я став солдатом у мінометному полку. Там виконував функції навідника, потім мене призначили зв’язківцем і помічником командира взводу у штабі дивізіону. Військова справа вимагала знань, фізичної витривалості, уважності і доброї пам’яті».

Просуваючись із боями дорогами війни, бійці долали величезні відстані, ризикуючи життям під ворожим вогнем, зазнаючи поранень, втрачаючи побратимів… Війна без жертв не буває, скрушно каже Михайло Васильович. Називає основні віхи свого воєнного шляху: Курська битва, Суми, Чернігівська область, форсування рік Псла, Десни, Дніпра; Київська область, Пуща-Водиця, Київ, Житомир, Вінниця; Західна Україна, зокрема Тернопіль, Дрогобицька область; Польща (Кросно), окраїна Німеччини, частина Словаччини.

– Безпосередньо Закарпаття ми не визволяли, а просувалися на Захід поруч із цим краєм. Мав цікавий випадок: ремонтуючи перебиту лінію зв’язку, познайомився з чехословацькими воїнами-зв’язківцями з армії генерала Людвіга Свободи – їм не вистачало телефонного дроту, а я мав цілу котушку, тож поділився з ними, – згадує усміхаючись ветеран. – В Оломоуці нам повідомили, що війна закінчилася. До речі, за визволення Чехословаччини генерал Свобода нагородив мене медаллю «За хоробрість».

У 45-му році наш полк перевели до Рахова, а потім – до Коломиї. Через рік 101-ий корпус полку розформовують і переводять до Ужгорода. Тут я вирішив здобувати освіту. Закінчив 8-ий і 9-ий класи в «Будинку офіцерів», згодом – вечірню школу, із золотою медаллю, потім – математичний факультет УжДУ. Після цього мені запропонували викладати математику у в’язниці, потім працював завучем в обласній заочній школі, а в ЗОШ № 5 пропрацював учителем математики, а також завучем 35 років.

Вийшовши на пенсію, Михайло Васильович не цурався громадської діяльності – майже десять років був заступником голови міської організації інвалідів війни. Груди колишнього фронтовика прикрашають 30 державних нагород, серед них – ордени Вітчизняної війни I ступеня і Слави ІІІ ступеня, три медалі «За відвагу», медаль «За бойові заслуги» та інші. Особливо ж цінною для Михайла Пиленка є медаль «А. С. Макаренко» – «За заслуги в галузі освіти і педагогічної науки».

Він тішиться, що має багату історію життя, любить переповідати її рідним. Дружина його вже покійна, була фаховою медсестрою. Разом із нею вони прожили 40 років, виховали двох дітей, а також допомогли зростити племінницю дружини. Нині 90-річний Михайло Васильович має шестеро онуків і трьох правнуків.

«Я своїм життям задоволений. А якщо й були труднощі… Та де їх нема? Радий, що ми перемогли німецький фашизм, це – величезний здобуток», – підсумовує Михайло Пиленко. А його донька Ольга, присутня при нашій розмові, додає: «Я надзвичайно пишаюся своїм мудрим батьком, бо маю живий приклад активної життєвої позиції. Він завжди оберігав нас, і ми всі дуже йому вдячні».

Ольга ПАЛОШ


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS