Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 35 (858) Лев Луцкер: «У моєму серці Ужгород завжди залишається казковим»

Наприкінці серпня на засіданні сесії Ужгородської міської ради депутатський корпус підтримав звернення щодо присвоєння звання «Почесний громадянин міста Ужгорода» Леву Луцкеру – відомому театральному діячеві, педагогу, засновникові руху КВН в Ужгороді і на Закарпатті. З цієї нагоди, напередодні Дня міста, ми вирішили поспілкуватися зі знаковою особистістю Ужгорода.

Ось уже 16 років Лев Луцкер мешкає в Німеччині, в затишному, компактному і такому схожому на рідний Ужгород місті Штраубінгу в Баварії. Поспілкуватися з паном Левом ми змогли завдяки Скайпу.

Нинішнє його життя не є легким – у 72 роки страждає на важку хворобу і не встає на ноги. Єдиною втіхою для Лева Йосиповича тепер є створення цікавих кількахвилинних відеороликів-презентацій різної тематики, серед яких чимало присвячених дорогому Ужгороду.

«Вже маю близько 400 таких коротких відеофільмів. Завдяки тому, що свого часу навчався в художньому училищі, володію й таким умінням і вже спробував себе в оформленні книжок Людмили Кудрявської. Роблю тепер те, що можу, і ніколи не скаржуся ні на що. Який сенс звинувачувати себе чи когось у тому, що хворію?!» – риторично каже Лев Луцкер.

Серед основних віх життєпису цієї творчої Людини з великої літери – активна діяльність у театрі для дітей і молоді «Ровесник», у молодіжних театральних студіях, створення навчально-виховного комплексу «Радість», розвиток КВН. А найголовнішим у цьому всьому було становлення чималої кількості нині успішних людей.

– У мене не було мети зробити з молоді артистів професійного театру. Мені хотілося, щоби з дітей виросли розумні, вдумливі і здатні відстоювати свою позицію люди. Я старався відкривати їм таємниці мистецтва, і не лише театрального. Для цього ми багато разом їздили, слухали музику, читали вірші, розвивали творчі здібності, і все це принесло явний результат. Адже саме та молодь фактично й відродила на Закарпатті рух КВН, інші – досягли значних висот в акторській, режисерській сферах. Та й школу раннього розвитку дітей «Радість» я створював на безоплатній основі, тому що всі діти мають право на радість творчості. Взагалі – все, що я робив, було моїм життям. І те, що я любив, – старався віддавати своїм учням, друзям, глядачам, – захоплено розповідає Лев Йосипович.

Ну, а КВН став його зацікавленням ще зі шкільних років – десь у 6-му класі вперше побачив по телевізору нову гру-вікторину «ВВВ» (Вечер веселых вопросов). Це було на початку «хрущовської відлиги», коли помітно ослабла цензура в літературі, кіно й інших видах мистецтва. Юні голови були сповнені надій, творчих проектів, геніальних ідей.

– Коли мені було сімнадцять, я активно брав участь в університетському театрі, хоча ще не був студентом – навчався в художньому училищі, а в УжДУ вступив 1964-го. Дуже любив усілякі змагання та конкурси, і, природно, КВН став моєю улюбленою передачею. Тож, як і багато хто з моїх друзів, кидав усе, тільки-но лунала музична заставка «В урочный день, в урочный час…». Спочатку був активним уболівальником, а пізніше й сам почав грати. Але тоді ми більше наслідували наших телекумирів. Для мене й досі командами, що найбільшою мірою відображали суть КВН, залишаються легендарні КВНівці Баку й Одеси 1967–1969 років, протистояння Гусмана і Харечка, ризька команда на чолі з Радзієвським, команда одеської «корабелки» з Юрієм Макаровим та ін. Згодом я намагався зрозуміти, що ж таке КВН, – робить паузу співрозмовник. – І зрозумів. Це той самий театр – не випадково в ньому ми бачимо багато чого від СТЕМу (студентського театру естрадних мініатюр), а я в УжДУ був учасником такого театру. І мене завжди приваблювала естрада. Це й «агітбригада» – вона немало дала КВНу. Звідтіля – «лінійка», тобто шеренга людей, які ставали на сцені обличчям до залу і являли собою єдиний образ; спілкування між собою учасників конкурсу на сцені. Адже КВН – це імпровізація, ритм, змагання в дотепності, ціла система з жартів, пісень, клоунади, танців тощо. Ну і передусім, звичайно, весела гра! Саме гра! Словом, КВН – це сміх і радість, іронія і сарказм, дружба і змагання. Це хобі, пристрасть і… спосіб життя.

…Цікавих митей у житті Лева Йосиповича безліч. Поряд з активним громадським життям йому вдалося реалізувати себе і в сімейному житті – разом з дружиною виховали трьох чудових синів. За словами пана Лева, людина може бути щасливою тільки тоді, коли знайде власну, ніким не протоптану стежину. Своє ж визнання в рідному місті як Почесного громадянина він сприйняв з радістю. Каже, що того дня йому писали вітання в соцмережах багато друзів і знайомих, навіть із далекої Канади.

– Безумовно, мені це приємно. Виходить, я таки щось зробив для Ужгорода і, коли мене вже не буде в живих, залишатиметься мій певний слід в історії. Водночас вважаю, що є дуже багато й інших людей, які заслуговують на присвоєння цього почесного звання, – мовить Лев Луцкер і з ностальгією згадує: – Період мого життя в Ужгороді, а це майже 50 років, був дивовижним часом. Про Ужгород не можна не писати віршів, не малювати його. В моєму серці він завжди залишається казковим – з його мальовничими набережними, знаменитим Корзо, древнім замком, красивими храмами, затишними сквериками. Я й тепер постійно цікавлюся тим, що відбувається в Україні та зокрема в рідному місті. Дуже прикро, що через стан здоров’я не можу приїхати до Ужгорода… Я вірю в Україну і в те, що її люди надзвичайно талановиті й працьовиті. Проте шкода, що їхня праця не оцінюється належно, доводиться виїжджати за кордон і працювати не завжди на достойній роботі. Ужгородцям зичу тільки миру, ніколи нікому не бажати зла, реальними справами втілювати в життя свої мрії і берегти своє європейське місто!

Спілкувалася Ольга ПАЛОШ


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS