Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 15 (838) «Радіація не завдає болю – вона дає знати про себе пізніше»

У вівторок, 26 квітня, минає 30 років з моменту страшної техногенної катастрофи, що сколихнула весь світ, – аварії на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції в м. Прип’яті на Київщині. Багато з тих, хто прийняв на себе перший удар ядерної стихії, на жаль, уже відійшли у вічність, але поруч з нами живуть люди, які доклали чималих зусиль, аби мінімізувати наслідки аварії. Одним із них є учасник ліквідації аварії на ЧАЕС 1-ої категорії 79-річний ужгородець Іван Тупиця.

Іван Антонович родом з Виноградівського району, села Сасова, працював головним інженером ВАТ «Закарпаттягазбуд». На момент, коли сталася аварія в Чорнобилі, вже мав двох дітей і навіть онука. А за рік йому довелось їхати за робочим направленням до «мертвої зони» для проведення газифікації прилеглих населених пунктів.

«Мені на той час було 50 років. Виявляється, туди направляли вже зрілих людей, а не молодих, бо начебто старші легше переносять вплив радіації. До того ж молодшим ще треба було створювати сім’ї, народжувати дітей. А те, що в багатьох чорнобильців діти народжуються інвалідами, на жаль, є гіркою правдою. Якихось роздумів з приводу того, їхати чи не їхати, бути не могло – це робота, котру обов’язково треба було виконати», – розповідає пан Іван. Проводили до сіл газ від самої ЧАЕС, технологічний – фахівцям із Закарпаття довелось виводити його з «мертвої зони» майже за 17 км.

«За рішенням «Укргазу» туди направляли людей з усієї України. Нашу бригаду до поїзда особисто проводжав заступник голови обласної ради Берталон Молнар, нам були придбані спеціальні квитки. Київські проектувальники розробляли проект проведення газу за нашими вказівками. Одночасно з нами працювали спеціалісти з Донецького, Чернівецького, Стрийського, Луцького, Рівненського, Криворізького управлінь «Укргазу». Ми виконували свою роботу, а вже згодом дізналися, що там завищений рівень радіації – в деяких місцях навіть не в сто, а в тисячу разів більший за норму. Зі мною була команда з 26 осіб, а на сьогодні в живих залишилося п’ятеро… Серед наших робітників були відомі на Закарпатті люди – такі, як Мазурок, Бендас, а також Сметана, визнаний свого часу найкращим зварювальником України», – пригадує Іван Антонович.

Під час того відрядження, що тривало від 6 липня по 12 листопада 1987 року, він мешкав у селі Старій Мартівці, у сільській хаті, інші ж чоловіки з бригади проживали у вагончиках. Їжу готувала місцева кухарка. До речі, зауважує пан Іван, коли вона занедужала, її замінила ужгородська колега, але пізніше в цієї жінки, на жаль, виникли неприємності під час оформлення пенсії – бо вона, мовляв, не була в Чорнобильській зоні.

«У ті роки місцева влада все робила для того, щоб якнайменше видати посвідчень ліквідатора, – пояснює чоловік. – Ми свою роботу виконали, вивели газ за межі «мертвої зони» і здали роботи «Київоблгазу». Мешканці тих районів жили своїм місцевим, чисто українським життям: тримали корів, вели господарство. Радіація ж не завдає болю – вона дає знати про себе пізніше», – з сумом констатує пан Іван.

Йому особисто радіація зашкодила теж не відразу – через 8 років проявився цукровий діабет, згодом переніс важку операцію, пов’язану з онкозахворюванням. До того часу, після повернення з «зони», ще інтенсивно працював, газифікував райони Закарпаття, зокрема Перечин, села В. Березний, Лази, Репинне, а також проводив газ до спортивної бази «Тисовець» Львівської області, брав участь у монтажі газопроводу в селах Тернопільської області.

«Довгий час мене не хотіли звільняти з роботи – я вже й на пенсію вийшов, та все одно далі працював головним інженером, згодом виконробом, аж до самої операції. Жінка також хворіє – онкологія, має інвалідність. Мене признали інвалідом Чорнобиля у 2010 р., вже після операції, тоді ж – і ліквідатором першої категорії. А в 1992 р. мені видали посвідчення чорнобильця, ліквідатора другої категорії», – зазначає пан Іван.

Спілкуючись із ним, розумію, що переді мною – справжній професіонал, який усе життя працював на благо людей і країни. Він і тепер намагається бути при ділі – надає консультації молодим спеціалістам.

«Не знаю – чи то я любив роботу, чи мене любили, бо ось і тепер телефонують, питають поради. Молодим спеціалістам не вистачає знань, а газ – така річ, про яку потрібно знати все досконало. Взагалі багато аварій не ставалося б, якби все було правильно змонтовано і підключено», – наголошує Іван Антонович.

Пригадує, що колись були плани збудувати АЕС на Закарпатті – на межі Хустського та Міжгірського районів, був навіть розроблений проект, однак після Чорнобильської аварії місцева влада відкинула цей задум. Що ж до Чорнобильської електростанції, то, на думку пана Івана, її проект був одразу неправильним.

Напередодні роковин сумного дня ужгородський ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС висловлює одне з найбільших своїх бажань: аби влада не забувала про чорнобильців, хоча би про вдів ліквідаторів, які зосталися самі з дітьми, онуками.

«Нас дуже мало залишилося в Ужгороді – першої категорії близько 60 осіб, а ще не так давно було майже 4 тисячі. Звісно, маємо певні пільги на комунальні послуги. Певний соціальний захист чорнобильців з боку влади, безсумнівно, має бути, але ставалося так, що нас деколи забували привітати з Днем вшанування учасників ліквідації наслідків аварії, – зізнається пан Іван. – Я не жалію, що був у зоні відчуження – і тепер пішов би. Не вважаю свій вчинок геройством – я просто робив свою роботу. Усім учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС бажаю довго жити і бачитися на спільних зустрічах».

…Тож і ми 26 квітня, у день національної жалоби, не забудьмо про те, що сталося 30 років тому. Подякуймо тим, хто на «атомний вівтар» поклав своє здоров’я і життя.

Ольга ПАЛОШ

На фото: Бригада проводить газифікацію сільської місцевості. 30-кілометрова зона відчуження, м. Прип’ять, 1987 р.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS