Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 33 (446) Біля витоків незалежності

Цими днями Україна святкує проголошення своєї незалежності. Шістнадцять років тому, ще за Радянського Союзу, цьому передували події, які наклали свій відбиток на перебіг тогочасних перипетій. І головна з них — короткотривала поява 19 серпня 1991 року на політичній арені СРСР путчистів і так званого ГКЧП. Про хронологію того непростого серпневого дня згадує безпосередній учасник подій, депутат Ужгородської міської ради ще радянського скликання Володимир Іванович Ломоносов.

Олексій МЕГЕЛА, “Ужгород”

— У 1991 році я був депутатом Ужгородської міської ради і у довісок отримав посади голови депутатської комісії по тодішньому обміну 50- та 100-карбованцевих купюр, голови комісії з реєстрації суб’єктів підприємництва та голови комісії по захисту прав споживачів. Одним словом, опинився в потрібний час у потрібному місці (сміється — авт.).

Одразу хочу підкреслити: хто б і що не згадував про ті дні — це буде лише суб’єктивна думка очевидця, бо в кожного своя об’єктивність.

Того самого ранку, як усі свідомі громадяни, я поїхав на службу й одразу відчув: щось негаразд. По радіо транслювали самі опери, і лише на роботі стало ясно, що в СРСР щось відбувається. Із першого погляду начебто все нормально: танки містом не їздять, міліція адмінбудинки не оточує. Трохи згодом до мене в кабінет прийшла наша депутатська “молодь” — 5 чоловік — і з порогу запитала: “Що будемо робити?”. Я й зараз не знаю, чи заходили вони перед цим до тодішнього виконуючого обов’язки голови міської ради Василя Прокопця за порадою (бо безпосередній голова Еміл Ландовський був у відрядженні за кордоном), чи самостійно вирішили брати ініціативу до своїх рук. Ми негайно взялися видзвонювати депутатів для скликання позачергової сесії, щоб після обіду, коли все більш-менш визначиться, народні обранці змогли зібратися в сесійній залі, обговорити ситуацію та прийняти по ній певне рішення. Бо навколо царювала лише сама невизначеність…

Ще до обіду стало зрозуміло, що сесія відбудеться, бо п’ята частина від загальної кількості депутатів для легітимності зібрання таки набирається. Тоді постало інше запитання: як до цієї епопеї залучити Василя Прокопця? Це було занадто ризикованою справою, бо якщо одна людина є ініціатором цього, по суті, антирадянського заколоту, який ми, депутати, затіяли разом, її відповідними службами державної безпеки легко перевести через дорогу. Ви мене розумієте, куди… Як би там не було, ГКЧП на той момент був найвищим органом у державі. Незважаючи на те, що по радіо та телебаченню лунали заклики: “Спокій, спокій і ще раз спокій. Нічого страшного не сталося… Громадяни! Головне — не вчиняйте провокацій!” і таке подібне, всі відчували, що все не так просто, як декларувалося зверху…

Після 15-ї години згідно з депутатськими списками набрався кворум. До слова, не всі депутати, котрі прийшли до міськвиконкому, одразу заходили на засідання. Дехто тихенько проходив повз, заглядав до сесійної зали та оцінював ситуацію. Не буду називати їхні прізвища, бо це некоректно. Наші “сусіди” з КДБ теж по-своєму “працювали” — намагалися відщепити деяких депутатів та зірвати сесію. Якщо бути чесним, то майже всім із ініціативної групи було боязно: хтозна-що, трапиться через декілька годин і як усе це обернеться для нас? Бо ми, ужгородські депутати, збираємося всупереч інструкціям ГКЧП та, мало того, засуджуємо їхні дії. Сесія, яку відкрив Василь Прокопець, одразу розпочалася з виступів депутатів — членів вищезгаданої ініціативної групи. Вони заздалегідь підготували проект рішення, лейтмотивом котрого було засудження антидержавного перевороту та непідтримка дій самозваного ГКЧП. Ось і його оригінал (на фото справа).

Фактично політичне засідання сесії міськради звелося лише до обговорення проекту цього рішення. Після його зачитання та виступів депутатів майже всі запропонували підтримати й підписати рішення. Із 64 присутніх лише кілька утрималося чи проголосувало проти.

До речі, засідання нашої сесії було, здається, єдиним такого плану в Радянському Союзі того дня. Трохи згодом у пресі зазначалося, що загалом по країні їх було три. Правда, як я не намагався довідатися, хто ще згодився на такий крок, так і не зміг. Тож можна сміливо стверджувати: саме Ужгород першим на всьому просторі СРСР не на словах, не на мітингах, а офіційно прийняв документ, який засудив антидержавні дії ГКЧП.

Того дня на стадіоні “Авангард” проходив футбольний матч, і представники міської ради вирішили виступити й перед широким загалом Ужгорода та зачитати це рішення. Паралельно було направлено телеграми й документи, прийняті на сесії, до Єльцина, Кравчука, озвучено їх по ужгородському радіо.

Не приховую, через день-два майже всі стали революціонерами. Тоді вже більш-менш прояснилося, що надзвичайний комітет — самозванці. У Москві єльциністи пішли на барикади, в Києві теж осміліли, але лише наступного дня. За ними потягнулися і регіони. Наші ужгородські активісти пікетували облраду, яка 19 серпня, до речі, не підтримала ініціативу депутатів Ужгорода. Вже згодом, після всіх подій, ми підняли на облраді поруч із прапором УРСР синьо-золотий із гербом прапор Ужгорода, що викликало неабиякий політичний резонанс по всій Україні. Ось так протистояння гекачепістам урешті-решт переросло в незалежність країни. І саме ми були біля витоків. Як казали греки, внесли свою лепту. Але згодом так сталося, що нашу ініціативу перехопили саме ті, хто 19 серпня хапав нас за руки. Всі вони стали великими державними мужами…

Але я і зараз вважаю: якби склалася подібна до серпневих подій 1991-го ситуація, ми б діяли так само. Я не прихильник заколотів, переворотів чи будь-яких революцій. Усі розумні ідеї слід доводити законно, а не спонтанними методами. Бо, як показує історія, жодна з революцій не принесла загального достатку чи щасливого життя.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS