Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 33 (446) Світлана Совіна: “Батько мріяв створити музей Ужгорода, в якому серед інших експонатів будуть і його знахідки”

Донька першого мера Ужгорода, суспільного діяча, відомого краєзнавця Петра Сови Світлана довго не погоджувалася на це інтерв’ю, скромно зазначаючи, що вона — живий приклад прислів’я “природа відпочиває на дітях геніїв”. Та ми не вірили, що в такій інтелігентній і відомій родині можна прожити нецікаве життя, тому все ж таки вмовили Світлану Петрівну на розмову. Пані Світлана свято береже все, що дісталося їй від батька й матері: книжки, фотографії, листівки, картини, меблі, але каже, що головною їхньою спадщиною була любов до Ужгорода. Тож сьогодні “Суботні зустрічі” у гостях у справжнього патріота нашого міста — Світлани Совіної.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

— Світлано Петрівно, поясніть перш за все, чому ви Совіна, а не Сова?

— Таким було бажання батька. Якось, коли прийшов час мені отримувати перший радянський паспорт, він повернувся додому з документом, що дозволяв “неповнолітній дочці Петра Петровича Сови іменуватися Совіною”. Мені, пам’ятаю, зовсім не хотілося змінювати прізвище, але батько сказав: “Мене все дитинство дражнили “совою”, і я не хочу, щоб і ти від цього страждала”. Так і сталося, що в житті я не носила ані батькового, ані чоловікового прізвища, а була собі окремо Совіною.

— Розкажіть трохи про батьків життєвий шлях до того, як він потрапив у наше місто.

— Народився Петро Сова 11 липня 1894 року в с. Гайтовка на Пряшівщині у родині священика. Закінчив класичну гімназію у Пряшеві, а через два роки потрапив на австро-російський фронт. Воювати проти братніх слов’ян мій батько не хотів, тому добровільно здався у полон. Три наступних роки він провів у різних регіонах тодішньої Росії: Києві, Ростові-на-Дону, Саратові. За цей час перехворів і висипним тифом, і холерою, і грипом-“іспанкою”, але завдяки міцному здоров’ю вижив. До Ужгорода батько приїхав ешелоном колишніх військовополонених 8 травня 1919 року і, щойно влаштувавшись, почав працювати викладачем біології в гімназії. Згодом довгий час він служив муніципальним радником міської управи, завідував комунальним господарством, тож на його очах і за його підтримки Ужгород перетворився на прекрасне місто. У 1925 році батько одружився з мамою — Мелітіною Миколаївною Бортовською-Градосельською.

— Мама ваша також була не корінною ужгородкою?

— Так, вона народилася і виросла далеко від Ужгорода, в Сімферополі. Батько її також був священиком, тому мама здобула хорошу освіту — вчилася в сімферопольській гімназії, а потім на Вищих жіночих курсах у Петербурзі. До батька моя мама вже була заміжня — ще під час навчання в Петербурзі вийшла заміж за студента Анемподіста Градосельського, котрий через сім років загинув у бою під Перекопом. Від нього в мами залишилася донька Ольга, разом з якою вона приїхала до Ужгорода, коли більшовики заарештували і вбили її батька. Саме тут вона нарешті знайшла своє щастя.

— Мабуть, у вашому будинку бувало чимало відомих людей?

— Так, батьки вели дуже активне світське життя: мама співала в хорі “Боян”, була членом театрального гуртка в Товаристві ім. О. Духновича, а батько полюбляв фотографування, археологію, близько товаришував з Адальбертом Ерделі, Андрієм Коцкою, засновником зоомузею Олександром Грабарем, керівником Закарпатського народного хору Петром Милославським. У нас бували знані ужгородські сім’ї Стасєвих, Гошовських, Пелехів, Черніїв, Лугових, з дітьми котрих я підтримувала дружні стосунки все життя.

— Якою мовою спілкувалися з вами батьки?

— Мама навчала мене російської, а батько, котрий був поліглотом і вільно володів угорською, чеською, словацькою, грецькою та знав латину, допомагав мені у вивченні німецької, угорської і французької мов. Окрім вивчення мов, у дитинстві я займалася музикою (грала на фортепіано) та балетом. Пізніше, закріпити ці знання мені допомогли заняття в гімназії, але не можу випустити, що до гімназії я чотири роки навчалася в народній школі при вчительській жіночій семінарії, куди ходили в основному діти з інтелігентних ужгородських родин. Заняття там проводилися русинською мовою, але обов’язковим було знання і чеської. На жаль, довчитися у школі я не змогла, бо у зв’язку з передачею Ужгорода угорцям наша родина (батько тоді працював чиновником чехословацького уряду) мусила виїхати до Хуста. Пригадую, перед цим переїздом батько обміряв нам із сестрою голови і того ж дня приніс додому дитячі протигази, а на наші здивовані погляди лише відповів: “Скоро буде війна”.

— То ви були у Хусті якраз під час історичних подій проголошення О.Волошиним незалежної Подкарпатської Русі?

— Так, але батько не підтримував ідей Волошина, вважав їх несерйозними (з огляду на те, що угорські війська вже стояли під Хустом) і дуже обурювався, коли молодь почали збирати до війська січових стрільців — передчував, що цей замисел перетвориться на трагедію. У Хусті я закінчила четвертий клас школи і вступила до гімназії, а тоді наша сім’я знов повернулася до Ужгорода, і до 1945 року я навчалася в гімназії ужгородській. Після того, як радянські віська прийшли на Закарпаття, гімназію розформували, тож довчалася вже у школі № 4. Заслужену золоту медаль за відмінне навчання я так і не отримала — вже пізніше, коли мені було відмовлено у вступі до аспірантури, я побачила власну характеристику, в якій було написано “донька білих емігрантів”. Так розбилася моя мрія поїхати на навчання у московський інститут міжнародних відносин, тож вирішено було вступати на медфак нещодавно створеного Ужгородського державного університету. На розбудову закладу тоді були прислані не просто найкращі спеціалісти, а наукові світила. Студентів було мало, тож викладачі з нами дружили і дуже підтримували кожного.

— Саме там ви і познайомилися з майбутнім чоловіком?

— Так. Студенти післявоєнного часу були двох типів: молодь після школи і колишні фронтовики. Саме за такого студента в гімнастерці Михайла Щотку я і вийшла заміж на 3 курсі медфаку. Родом мій чоловік був із Чернігівської області, а всю війну прослужив фельдшером — тож і вирішив завершити медичну освіту. Після невдалої спроби вступити до аспірантури нам із Михайлом дали направлення в Донецьку область, де ми прожили, працюючи в місцевій лікарні, 12 років. До Ужгорода повернулися 1965 року, коли померла моя мама і батько залишився один. Незважаючи на сумну причину нашого повернення, я несказанно раділа, що знову бачу рідні Карпати й улюблений Ужгород. Оселилися ми в батьковому будинку на Цегольнянській вулиці і влаштувалися на роботу. Я — на станцію переливання крові, чоловік — у лікарню терапевтом. А згодом у нас з’явилися діти: син Віталій та донечка Ольга. Із чоловіком ми прожили душа в душу 40 років, але, на жаль, нині його вже нема з нами…

— Чи правда, що ваш чоловік чудово малював і навіть навчався у самого Андрія Коцки?

— Правда. Мій батько спочатку попросив Адальберта Ерделі позайматися з Михайлом, але той був дуже зайнятий і відмовив. А от Андрій Коцка, котрий служив з батьком у міській управі (керував міліцією), таки взявся вчити чоловіка малюванню. До речі, у 1937 році Ерделі, натхненний побаченою у товаристві ім .Духновича виставою “ Про мертву царівну та сім богатирів” за мотивами О. Пушкіна, де я виконувала головну роль, написав мій портрет, але зберегти його мені не вдалося: через борги родини на початку важких 90-х до нас “завітали” бритоголові “братки” і зняли дорогий моєму серцю подарунок великого художника просто зі стіни. Пізніше я цікавилася долею свого портрета, але знаючі люди сказали, що шукати його в Ужгороді марно — він уже давно в руках одного з київських колекціонерів.

— А чи пам’ятаєте, яким Ужгород був за часів вашого дитинства?

— Дуже добре пам’ятаю, оскільки батько постійно брав мене з собою на відкриття новобудов, та й просто погуляти. При мені на щойно зведеній набережній закладалася липова алея, саме я тримала на таці ножиці, якими урочисто перерізали стрічку на відкритті нового транспортного мосту, а хто, як не я, годинами катався на першому в Ужгороді ліфті, що працював у новісінькій будівлі Народної ради (нині приміщення ОДА — авт.)? Усі вихідні ми проводили, купаючись у басейні в Підзамковому парку або гуляючи околицями Невицького замку. Батько дуже цікавився археологією, тож часто брав мене на свої розкопки. Він мріяв колись створити музей Ужгорода, в якому серед інших експонатів будуть і його знахідки.

— А як Петро Сова почав писати праці з історії краю?

— Мабуть, ви знаєте, що мером мій батько був недовго, але в найбільш важкий для Ужгорода час, коли місто після війни тільки почало приходити до тями. Він був дуже порядною і принциповою людиною, ненавидів хабарників і нещирих людей. Можливо, через це (а може, були й інші, політичні, причини) батька поступово знижували на посадах: з першого заступника голови Народної Ради (за діяльність на цій посаді батько навіть отримав Орден Червоної Зірки) він перетворився на заввідділом комунального господарства, потім працював директором обласного краєзнавчого музею, ще згодом — лише завідував фондами цього музею. Ображений до глибини душі батько у зовсім ще молодому віці вийшов на пенсію і якось навіть сказав, що до нас прийшла зовсім не та радянська влада, якої він так чекав. На пенсії, маючи багато сил, вільного часу і бажання, батько почав утілювати в життя вимріяні ним проекти: переклав угорською “Слово о Полку Ігоревім”, узяв участь у кількох експедиціях, з рюкзаком і фотоапаратом об’їздив усе Закарпаття, видав кілька книжок.

• • •

Ми зі Світланою Петрівною ще довго передивлялися старі фотографії в розкішному альбомі з підписом першого мера Ужгорода на шкіряній обкладинці. Не вірилося, що за одне життя можна було пережити стільки подій, як це вдалося нашій гості. В її кімнаті ніби живе частинка історії нашого міста, яку Світлана Совіна свято береже для нащадків. Продовжуючи ідеї свого батька, вона досі мріє про музей Ужгорода, але все, чого вдалося добитися від влади, — це встановлення пам’ятної дошки на будинку, де останні 40 років свого життя прожив перший мер нашого міста.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS