Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 3 (696) “Образ Татка ніколи не потьмяніє”. 80-річчю з дня народження Василя Попа присвячується

Мій Татко… Безліч разів я відчувала потребу викласти на папері почуття, спогади про не просто рідну мені людину, а про того, хто став для мене взірцем ідеального чоловіка, батька, друга, наставника; та кожного разу не наважувалася - напевно, побоювалася, що забракне вміння висловити все те, чим наповнене серце та думки.

…Він мав за життя багато друзів, однодумців, але тільки одиниці були поруч до останнього подиху, тільки найвідданіші дарували йому підтримку в найважчі хвилини, коли вогник його життя почав згасати - в період його важкої і сповненої мук хвороби. Ніколи не забуду радість, яка з’являлася в його очах, коли на поріг кімнати ступав Юрій Туряниця, вже покійний Василь Логойда - його вірні товариші з часів юності, брати Михайло, Павло і Дмитро Федики. З якою душевністю проходили їхні розмови! Прикутому до ліжка, батькові було надзвичайно важко, але підтримка друзів і сім’ї була для нього наче ковтком повітря. В той період я відчула, як навіть телефонний дзвінок близької по духу людини може дати силу боротися з недугою.

Батько був для всієї нашої сім’ї уособленням щирості, доброти, щедрості, чесності і справедливості. Якщо виникали якісь суперечки чи непорозуміння, він завжди міг дати мудру пораду чи знайти справедливе рішення, до якого ми завжди прислухалися. Крім своїх творінь у галузі літературної критики, які були його дітищем, батькові, разом з мамою, вдалося виростити-викохати нас, двох дочок - Лесю та Іванку, дочекатися трьох улюблених внуків - Євгенію, Ростислава та найменшенького Станіслава, які були для нього джерелом енергії, радості і яким він віддав частинку душі й серця.

Змалечку нас оточувала аура творчості, адже батько ніколи, навіть на відпочинку, не полишав своєї письменницької та наукової праці. Пригадую, як на відпочинок у санаторій “Верховина”, що на Міжгірщині, куди ми їздили щороку, батько кожного разу брав зі собою важчезний портфель, набитий рукописами, над якими він зосереджено працював, не відриваючись; інколи він садовив мене до себе на коліна, розповідав про те, над чим працює, про зустрічі з друзями - письменниками, вченими (М. Бажаном, О. Гончаром, А. Малишком, М. Стельмахом, Д. Павличком, М. Жулинським, Б. Буряком та іншими), про місця, які йому довелося відвідати.

Особливо запам’яталися його розповіді-спогади про дитинство, про його велику родину, про те, з якими складнощами він, маленьким хлопчиком, добирався до Хустської гімназії. До речі, тоді всі предмети там викладалися угорською, тож він був змушений за короткий термін опанувати цю не знайому для нього мову. Любив він згадувати те, як пас корів і допомагав батькам поратися по господарству, адже був старшим сином в родині, де було восьмеро дітей. Та згодом з маленького, можливо, часом незграбного гімназиста виріс зрілий мудрий учений, письменник і найкращий Тато у світі!

З особливим трепетом Татко оповідав про стару хату на Керегеді, де минули найяскравіші та найщасливіші роки його дитинства: “Ось бачиш, Іванко, на місці, де тепер та яблуня, ми з сусідськими хлопцями ліпили снігову бабу, а он там ковзалися на санчатах…”. Розповідав Батько і про сумні моменти: про свого братика Іванка, який помер малим; і про свою сестру Катерину, яка впала в колодязь, через що серйозно занедужала; і про те, яких зусиль доклали його батьки, щоб поставити дітей на ноги.

Все життя Батько - як міг, так підтримував свою родину, піклувався про всіх і переживав за кожного. Бабусю Вільму я не дуже пам’ятаю, бо була ще маленькою, коли її не стало; а от дідусь Степан, хвала Богу, прожив довгі дев’яносто років і залишив глибокий відбиток у пам’яті. Був він чоловіком суворим, побожним і працьовитим, з добрим щирим серцем та високими моральними принципами. Дід Степан сварив тата за те, що той садив мене собі на коліна за столом, - казав, що не можна так пестити дітей, бо виростуть “пещені”. Він дуже любив, коли вся родина збиралася разом, любив своїх онуків. Любив він тримати худобу, доглядати сад… “Няньку, сядьте, спочиньте собі”, - не раз просили його тато, тітка чи стрийко Гриць, але все було марно - дідусь не уявляв життя без праці.

Тато щиро любив своїх сестер і братів, візит кожного був для нього святом. Пам’ятаю, як тітка Марія (вже покійна) зі своїм чоловіком майже щонеділі приїздили зі села з гостинцями - привозили свіже молоко, сметану, домашній сир та іншу смакоту, яку так любив тато. Через постійну заклопотаність роботою йому не вдавалося відвідувати рідних так часто, як хотілося, тож ці зустрічі були чимось особливим - тим, що хоч на деякий час переносило його в рідні краї, батьківську хату. Радів він, як дитина, також приїздам тіток Анни та Катерини, які опікувалися ним і пишалися, шанували його і любили. З тіткою Вілею та стрийком Степаном вдавалося зустрічатися частіше, адже жили в одному місті, хоч і не завжди виходило - кожен був заклопотаним своїми справами.

Стрийко Гриць теж, по-можливості, навідувався з далекого Києва. Пригадую, з яким ентузіазмом вони обговорювали новини в науковому світі, свої здобутки, плани, просили поради один в одного; інколи сперечалися, дискутували, але були близькими по духу і завжди підтримували один одного, незважаючи на буденні клопоти кожного. Попри далеку відстань, власні проблеми, тітка Наталка з синами намагалася якнайчастіше навідатись у рідний край, пригорнутись до “братика Василька”, в якому душі не чула. Її тепло, ласка підбадьорювали батька і зігрівали його серце. Навіть її дзвінки з неблизької Росії сповнювали його радістю.

Думки про своїх братів і сестер, переживання за них не полишали Батька ні на мить. Він відчував відповідальність, адже був старшим братом, намагався бути справедливим до кожного, опорою, міцним плечем, на яке можна було спертися.

Почуття гордості за Татка викликають в мене і спогади тих, хто працював з ним, його колег, колишніх студентів, аспірантів чи просто людей, яким довелося зустрічати його на життєвому шляху. Всі вони згадують його як людину з високими моральними принципами, дуже чуйну, щиру, доброзичливу, надзвичайно розумну і мудру, людину позитивну. Неодноразово мені доводилось пересікатися з тими, для кого Батько зумів стати професійним, творчим наставником, науковим керівником чи людиною, що відкрила їм дорогу в світ письменництва. Приємно знати, що він закарбувався не тільки в їхній пам’яті, а й у їхніх серцях.

Важливе місце в Батьковому серці і житті в цілому посіла його “друга половинка” - дружина Йолана, наша Мама. яка була для нього опорою, відрадою. Рідко трапляється таке відчайдушне, віддане, щире кохання. Мама жила всім тим, чим жив Батько, вона була найближчим другом, соратником, супутницею в горі й радості. З упевненістю можу стверджувати, що він був сенсом її життя. Мама, як ніхто інший, допомагала Батькові боротися за видужання, надія в її серці жевріла до самого кінця. Сум в її очах, що поглинув її після важкої втрати, не полишає її ні на мить. З Мамою Татко ділився найсокровеннішим, з нею розділяв свій біль, свої тривоги, свої щасливі, радісні миті; обговорював творчі задуми, радився. Батько високо цінував Мамину думку, вона була також і його критиком, адже їй першій він ввіряв свої творчі і наукові праці, вона перша давала свою оцінку, зауваження, схвалення. Бути дружиною творчої людини нелегко - потрібно володіти неймовірною терплячістю, вміти переступити через свої амбіції. У них було чимало спільного, адже мама, у свій час навчаючись в УжДУ на філологічному факультеті, була батьковою студенткою. Там життя і звело їхні долі.

Хоча батькам довелося пройти через багато перипетій, вони не полишали одне одного, навіть у найважчі часи, бо по-справжньому щиро кохали. Було в них і своє особливе, сокровенне місце, де вони почувалися вільними від буденності, по-справжньому щасливими, - затишна місцина високо в горах, у покинутому десятки років тому селі на Міжгірщині, під назвою Кужбії. Багато розповідей велося в нашій сім’ї про красу і чарівність тих місць. Тато любив розповідати і про їхні пригоди: нічну зустріч з риссю; про диких кабанів, що траплялися на шляху в лісі; про те, як одного разу тільки випадкова зустріч з вівчарями вберегла Батьків від нападу ведмедя, що нерідко трапляється в тих краях. Також згадували про доброту і щирість людей, які зустрічалися; про сестер, що досі не покинули відірване від цивілізації спорожніле село, чарівністю і таємничістю якого Батько так захоплювався.

Як і в кожній сім’ї, в нашій є спогади, які ми дбайливо бережемо в пам’яті, наче у книзі. Так і спогади про Батька завжди будуть зігрівати наші серця і душі. Образ Татка ніколи не потьмяніє, а навпаки - буде ще яскравішати з роками. Адже він продовжує жити в нас - дітях, онуках, у його добрих вчинках і в його літературних творіннях. У кожного з нас є свій Ангел-охоронець, який оберігає нас кожної миті, супроводжує… Неодноразово переконувалася, що таким Ангелом для мене є Батько, який щоразу допомагає мені вийти зі складної ситуації, знайти правильне рішення в потрібну мить, як це було і за його життя.

Біографічна довідка

Василь Степанович Поп народився 27 січня 1933 року в с. Рокосові Хустського району. Одержавши диплом філолога, пов’язав свою долю з колективом Ужгородського державного університету - від аспіранта кафедри української літератури, доцента й завідувача кафедри до професора кафедри. Підготував і захистив у Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР кандидатську дисертацію про життєвий шлях і творчість Юрія Гойди. Читав лекційні курси з української нової літератури І половини ХІХ ст., 70-90-х років ХІХ ст., новітнього періоду української літератури, вступу до літературознавства, спецкурси і спецсемінари з літератури Закарпаття. Керував університетською літературною студією ім. Юрія Гойди, очолював Закарпатську письменницьку організацію. Автор книжок “Струмки великої ріки”, “Юрій Гойда”, “Реальний і віртуальний світ Дмитра Кешелі” та літературно-критичних праць про творчість Ю. Гойди, М. Томчанія, Л. Дем’яна, Д. Вакарова, Ф. Потушняка, О. Маркуша, Д. Поповича та ін. Лауреат обласних премій імені Д. Вакарова і Ф. Потушняка.

Іванна ПОП


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS