Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 44 (688) Михайло Мегеш: “Лінгвістична гімназія Ужгорода тримає марку”

Із 60-ти років життя - сорок в освітній сфері. Саме таким є здобуток людини, котра між роботою й особистим життям ставить зовсім непомітні межі. Для нього робота є життям, а життя - роботою. Це людина, яку варто брати за приклад. Нею є директор Ужгородської лінгвістичної гімназії, депутат Ужгородської міської ради Михайло Мегеш. “Ужгород” завів з ним розмову віч-на-віч.

До школи привели вчителі

- Михайле Михайловичу, розкажіть про своє життя.

- Я корінний ужгородець, народився тут у 1952-му. Батько на той час працював у обласному відділі освіти, а мама була бухгалтером у школі. У 1959 році вступив на навчання в середню школу № 1 ім. Т. Г. Шевченка. Мушу сказати, що потяг до гуманітарних наук я відчував у собі з ранніх років: любив писати твори й оповідання, до того ж вдавалося це мені на “відмінно”. Чого не можу сказати про точні науки - математика, на жаль, йшла не дуже. Мабуть, тому після закінчення 10 класу я і вступив на англійське відділення факультету романо-германської філології Ужгородського державного університету. Треба відмітити, що велику роль у виборі відіграли мої вчителі - вони заохочували вивчати і любити предмет, який викладали. Коли в нашій школі ввели поглиблене вивчення англійської мови, я був у другому класі. А в сьомому ми почали вчити історію англійською мовою. Вивчали й англійську літературу, яку я полюбив найбільше. Улюбленими вчителями були Катерина Ердевді, Софія Абрашкевич, Лідія Ткачова. Ці люди просто змушували, в доброму розумінні цього слова, любити предмети і відчувати їх так, як відчували вони. На той час наш заклад був єдиним спеціалізованим закладом, де іспити складалися іноземною мовою, і, чесно кажучи, мені подобалася така система вивчення предметів. Через це я, мабуть, і вирішив обрати факультет романо-германської філології. Коли був студентом, то потрапив сюди, до рідної школи, на практику. Тут тривалий час був лаборантом, а вже згодом мене перевели на роботу до Малодобронської восьмирічної школи, де я працював учителем англійської мови близько двох років. Потім були товариство “Знання” і райком партії, де завідував питаннями освіти. Та все ж, змінивши кілька місць роботи, я завжди розмірковував над тим, аби повернутися сюди, до своєї школи. Хотів працювати на її благо. І ось у 1980 році моя мрія втілилася в життя - я знову потрапив сюди. У 1987 році трудовим колективом був обраний директором, з-поміж п’яти претендентів на цю посаду.

- Яке місце роботи вам запам’яталося найбільше?

- Ви знаєте, кожна займана мною посада мала свої переваги і недоліки водночас. На роботі в Малодобронській восьмирічній школі, де я працював у кілька змін - першу, другу і вечірню, - для мене як для хлопця з міста була цікавою швидкоплинність часу - вона не присутня або ж не помітна в місті. Коли я лягав спати після повного робочого дня, селяни ще працювали; коли вранці піднімався з ліжка, - вони вже працювали. Також згадуються тодішні трудові десанти, під час яких ми ходили збирати картоплю, моркву, виноград тощо. Та робота була для мене цікавою, незважаючи на певні труднощі. Хороші часи були і в комсомолі. Досі згадую роботу з молоддю, з піонервожатими, зі школярами. Ми влаштовували Дні молоді в Невицькому замку, на стадіоні в Чопі. Той період свого життя згадую з посмішкою на обличчі. Я не соромлюся, що працював у комсомолі при комуністах. Все це мало свої чудові моменти, котрі навіки закарбувалися в пам’яті. Що ж до Лінгвістичної гімназії, то можу сказати, що саме ця школа є для мене рідною домівкою: тут я вчився, ставав на ноги, знайомився й налагоджував зв’язки з новими колегами і тими, котрі раніше були моїми вчителями, а сьогодні стали колегами.

Ліберальний демократ

- Чи не важко вам було звикати до того, що люди, котрі вчили вас, стали певним чином вашими підлеглими? Маю на увазі часи, коли вас уже обрали керівником закладу…

- Звісно, що важкенько було. Спершу я навіть гадки не мав, як це - керувати тими, завдяки кому ти фактично й здобув свої перші знання, на чиїх очах ти ріс і виростав, хто давав тобі поради, як правильно знаходити спільну мову з людьми, - словом, завдяки чиїм зусиллям ти й посів це місце. Але за натурою я вважаю себе ліберальним демократом. Я не наділений диктаторськими якостями і в усьому звик знаходити компроміси. Звичайно, велика заслуга в тому, що я, ставши директором цього закладу, швидко знайшов підхід до колективу, - і моїх колишніх вчителів, і тих, хто працює зі мною сьогодні. Приємним для мене є і те, що працювати в нашій школі, з одного боку, надто важко, тому що вимоги є високими, а з другого - легко, оскільки ми дотримуємося традиції сімейності. Маю на увазі, що сьогодні у нас вчаться вже правнуки тих, хто є випускниками цієї школи. Близько 40% учителів є вихідцями з цього закладу. Тому мені й працюється легко, і всіма своїми заслугами я завдячую колективу школи, який завжди підтримує мене в усіх починаннях. Одним з таких є введення обов’язкової другої іноземної мови - німецької. Коли ж ми побачили, що й батьки, й учні не проти вивчати інші мови, нами було прийняте рішення реорганізуватися у лінгвістичну гімназію. І, слава Богу, це показало свій результат. Щоправда, багато хто і досі зве заклад “першою” школою, та все ж сподіваємося, що згодом і назва “лінгвістична гімназія” приживеться. Наші учні є переможцями різноманітних всеукраїнських олімпіад. Лінгвістична гімназія Ужгорода тримає марку і рухається далі, дотримуючись традицій, закладених ще за часів СШ № 1.

“Сім’я для мене - тил і фундамент”

- То мабуть, любов до предметів і передувала вашому вибору фаху? Чи були якісь інші причини?

- Професія вчителя дісталася мені у спадок. Мій прадід по маминій лінії був першим церковно-приходським учителем у Колочаві, де він і похований. І дід, і брат діда теж були вчителями. Тож, можливо, і ці гени відіграли свою роль у формуванні мене як вчителя.

- Наскільки чіткою для вас є межа між особистим життям і професією?

- Знаєте, в моєму житті ці дві речі пов’язані. Навіть зі своєю дружиною я познайомився у школі. Тоді вона була ученицею дев’ятого класу ЗОШ № 10 і погодилася взяти участь у створеному нами - хлопцями - вокально-інструментальному ансамблі. На музичних інструментах грали ми, а співати не було кому, тож і вирішили запросити дівчат, аби ті допомогли нам. Так, завдяки зустрічам під час репетицій, і зав’язалися наші з дружиною серйозні стосунки, і вже згодом ми одружилися. Сьогодні ж вона впевнено йде шляхом медицини і є кваліфікованим лікарем. І навіть після 41 року спільного життя ми, як і раніше, прийшовши додому, ділимося думками, я часто запитую в неї поради, а вона радиться зі мною. Сім’я для мене - це тил і фундамент, з якого все починається і без якого в жодному разі нічого не вийде. Я радію її успіхам, а вона розділяє зі мною мої радощі й переживання, як у плані роботи, так і в сімейному плані. Якщо ж говорити на тему, чому ми віддаємо перевагу, то звичайно, перш за все це сім’я, потім - робота. Я радий і горджуся тим, що маю двох мужніх синів, двох вродливих внучок - одна учениця восьмого класу, а друга нещодавно пішла в перший; і маю внука, який є шостим у роді Михайлом Михайловичем. Він, продовжуючи традиції сім’ї, теж розмовляє двома мовами: з бабусею говорить угорською мовою, а з мамою - українською. Тепер він розпочав вивчення і англійської мови.

“Сьогоднішні тинейджери мають багато того, про що тодішні учні навіть мріяти і думати не могли”

- Чим відрізняються учні початку вашої вчительської кар’єри і сьогоднішні?

- Ви знаєте, мені здається, що коли я починав викладати в школі, діти були дещо слухнянішими і добрішими. Теперішнє покоління підлітків набагато розвиненіше. Сьогоднішні тинейджери мають багато того, про що тодішні учні навіть мріяти і думати не могли. Вони легше пристосовуються до подій, які відбуваються навколо. Дитина ще не вміє рахувати, а мобільний телефон чи нетбук уже вмикає без будь-яких труднощів. Та варто сказати, що раніше і батьки мали більше часу, який могли приділити вихованню і спілкуванню зі своїми дітлахами. Навіть враховуючи навантаження на роботі, вони, прийшовши додому, завжди знаходили хвилину, аби вислухати, що турбує сина чи дочку. Вони вкладали в дітей моральні якості, чемність, чесність, духовність. Тепер же дітям доступні Інтернет і телебачення, де просто засилля всілякого бруду, що дуже негативно впливає на виховання і світосприйняття. Правда, не виключено, що свої корективи вносить і економічний, тобто матеріальний стан родини. У пошуках кращого життя для своїх нащадків багато хто присвячує себе цілком і повністю зароблянню грошей - молоді люди їдуть за кордон на заробітки чи цілодобово пропадають на роботі, не спостерігаючи за життям свого “чада”, що, повірте, не є позитивним у плані виховання. Ми не маємо права - що б там не трапилося - забувати про те, що вдома на нас чекають люди, котрим байдуже, скільки грошей ти приніс додому, - вони потребують елементарної уваги й піклування. Я завжди наголошую педагогам, що з чужими дітьми потрібно поводитися набагато краще, ніж із власними, оскільки про багатьох ми не знаємо, якою є ситуація в їхніх сім’ях. Підтримка батьків є дуже важливою для дитини в житті. До прикладу, великою проблемою для теперішніх випускників є вибір ними майбутньої професії. Батьки ж, маючи за плечима вже певний життєвий досвід, наштовхують обрати професію, котра забезпечить певний фундамент на життєвому шляху, дають поради і деякою мірою формують майбутніх міліціонерів, медиків, бізнесменів, юристів. Система ж нашої української освіти, яка раніше вважалася однією з найкращих, має великий недолік - вона є тільки теоретичною, а сьогодні ми повинні вчити дітей жити і пристосовуватися до повсякденного життя з усіма його труднощами. Я радий, що наші випускники вважають школу своїм другим домом навіть по завершенні навчання. Вони приходять сюди, діляться своїми намірами, сподіваннями, розповідають про досягнення. І звісно ж, мене дуже тішить, що вони задоволені і вдячні за влучні поради, підказки, які давав під час їхнього навчання у школі.

Іннеса МАНЗУЛИЧ


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS