Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 39 (683) Адольф Добрянський в Ужгороді

Ім’я цього вченого, просвітителя, громадсько-політичного і культурного діяча золотими літерами вписане в історію нашого краю. Пам’ять його увічнена в численних працях істориків, його ім’ям названо одну з вулиць Ужгорода. У 1928 році на замовлення крайового товариства ім. О. Духновича скульптор Олена Мондич-Шиналі створила бюст Адольфа Добрянського, який був установлений і відкритий в Ужгороді у 1929 році і до 1939 року стояв на території сучасного альпінарію, поблизу площі Поштової. Був демонтований угорською хортистською владою. Нині цей бюст зберігається у фондах Закарпатського краєзнавчого музею.

Адольф Добрянський народився 19 грудня 1817 року в селі Рудльова на Словаччині в сім’ї місцевого священика Івана Добрянського та Шарлотти Сепешгазі, доньки заможного міщанина з Левочі (Словаччина). Мати Адольфа була ерудованою жінкою і володіла німецькою, словацькою, угорською, французькою та русинською мовами. Батько його, на думку одного з дослідників життя та діяльності А. Добрянського професора УжНУ Дмитра Данилюка, мав російське походження, один час був священиком у селі Завадка Березького комітату (нині Воловецький район).

По закінченні церковно-приходської школи в рідному селі Адольф Добрянський вчився в гімназіях у Левочі, Рожняві (Словаччина), Мішкольці (Угорщина). Філософію і право опанував у Кошице (Словаччина) й Егері (Угорщина). У 1840 році він закінчив Гірничо-лісову академію у Банській Щавниці (Словаччина) і був направлений як інженер на роботу в тутешню шахту. Тут, у Банській Щавниці, Адольф знайшов своє сімейне щастя, одружившись зі словачкою Елеонорою Мілвоусовою. В їхній сім’ї народилося десятеро дітей - 5 синів і 5 доньок.

Працюючи у Банській Щавниці, Добрянський налагодив контакти з громадсько-політичними і культурними діячами словацького відродження, засновниками “Матіци Словенської”. У 1847 році він був направлений на інженерну роботу в Чехію та Сілезію, де познайомився з істориком Франтішеком Палацьким (1798-1856), політиком Франтішеком Ріегром (1818-1903), ученим-славістом Вацлавом Ганкою (1791-1861), засновником чеської славістики поетом Карелом Гавлічеком-Бороським (1821-1856), з якими обговорювалися заходи щодо проведення Слов`янського з`їзду у Празі в 1848 році. Та в березні 1848 року розпочалася Визвольна війна угорського народу проти Габсбурзької Австрійської монархії. Разом з іншими членами національного руху був заарештований у Пряшеві і Добрянський, хоч був невизнаним владою депутатом угорського парламенту - національних зборів Угорщини від Банської Щавниці. Добрянський не знайшов порозуміння з кошутовими революціонерами, але встиг передати підготовлені ним вимоги підкарпатських русинів про їх визнання й отримання політичних, громадянських та культурно-освітніх прав. Ці вимоги були зачитані словацьким будителем Йожефом Гурабоном. Щоб уникнути переслідування, Добрянський був змушений перебратися до Східної Словаччини, а відтак - до Галичини. Тут він зав`язав тісні контакти з галицькими русофілами Михайлом Малиновським (1812-1894), Денисом Зубрицьким (1777-1862), Антоном Петрушевичем (1821-1913), розробляючи проект створення Руської губернії у складі Австрійської імперії. Зверненню політичних поглядів Добрянського на Австрію сприяло прийняття у 1849 р. австрійським урядом конституції держави, яка давала рівноправність слов`янським народам імперії, правда, тільки на папері. Австрійський уряд призначив Добрянського комісаром при російських військах, які допомагали австрійцям придушувати повстання угорців, зокрема у Ваці, Дебрецені. Відповідно, Добрянський був удостоєний високих російських нагород - орденів Св. Анни і Св. Володимира.

У 1849 році, після поразки Угорської революції, Адольф Добрянський на чолі делегації у складі Віктора Добрянського, Вікентія Алексовича, Михайла Вісяника, Йосифа Шолтиса, Олександра Яницького прибув до Відня - з петицією до австрійського уряду, яка складалася з 12 пунктів про врегулювання адміністративних і культурно-освітніх прав підкарпатських русинів. Вимога про створення Руської губернії, до якої входили б Карпатська Русь і Галичина, була австрійським урядом відкинута. Австрія провела реорганізацію Угорського королівства, створивши адміністративний дистрикт із центром в Ужгороді. Добрянський був призначений референтом і директором канцелярії Ужгородського жупанату. Принагідно зауважимо, що Адольф Добрянський від імені делегації вручив самому імператору Австрії Йозефу І Меморандум. Правда, цей самоврядний національно-адміністративний русинський округ, який складався з чотирьох комітатів - Ужанського, Березького, Угочанського і Марамороського, проіснував лише до березня 1850 року. Та навіть за такий короткий період було досягнуто деяких привілеїв для русинів краю. В Ужгородській гімназії та місцевих школах було введено русинську мову, на місцях органи управління здебільшого очолили русини, у містах краю з’явилися написи назв вулиць по-русинськи.

Пізніше Адольф Добрянський переїздить у Кошице, тоді - у Будин, а далі - у Великий Варадин. За сім років перебування у Великому Варадині (нині Румунія) він завоював повагу в угорців та румунів, сприяючи покращенням у регіоні, - домігся побудови тут залізниці та шосейної дороги, судноплавства на ріці Марош, проведення меліоративних робіт на заболочених землях. У 1860 р. Адольф Добрянський був призначений міністерським радником міністерства Угорщини, а в 1861 році він стає депутатом угорського парламенту від комітату Шаріш (Словаччина), де виступав за інтереси русинів і словаків. У 1864 році цісарський уряд Австрії запропонував йому нову високу посаду, але він від неї відмовився. Це була посада радника-доповідача угорської придворної канцелярії у Відні, яка відповідала посаді міністра уряду. Протягом 1862-1876 років Добрянський був головою Пряшівського товариства Св. Іоанна Хрестителя, почесним головою Підкарпатського літературного товариства Св. Василія Великого, активно підтримував газети “Світ”, “Новий Світ”, “Сова”, які виходили в Ужгороді.

З 1869-го по 1881 р. Адольф Добрянський проживав у с. Чертежному на Пряшівщині. Тут він підготував і видав низку своїх праць: “Проект політичної програми для Русі Австрійської” (1872), “Патріотичні листи” (1873), “Про західні межі Підкарпатської Русі” (1880), “Відповідь угро-руського духовенства Пряшівської єпархії своєму єпископу” (1881), “Апеляція до папи від імені угро-руського духовенства Пряшівської єпархії з питання ношення уніатськими священиками бороди” (1881).

У 1881 р. Добрянський перебирається до Львова, де на нього і його доньку чекали неприємності. Прем’єр-міністром Угорщини К. Тісо був поданий донос і організований судовий процес зі звинуваченням у державній зраді і зв’язках з Росією. Процес був провалений, бо не було вагомих доказів проти Добрянського. Покинувши Львів, Адольф Добрянський у 1882-1887 рр. проживав у Відні. За цей період він опублікував свої праці: “Апеляція І. Г. Наумовича” (1889), “Про сучасний релігійно-політичний стан австро-угорської Русі” (1885), “Найменування австро-угорських руських” (1885), “Матеріали для пам’ятної записки галицьких руських” (1885), Програма для проведення національної автономії в Австрії” (1885), “В день празника св. великомученика Димитрія” (1886), “Роз’яснення до істини” (1887). У 1887 році Добрянський оселився в Тиролі, в місті Інсбруку, де написав такі праці, як “Погляд Добрянського на питання про загальнолюдську мову” (1888), “По істині” (1888), Партійне життя слов’ян у Чехії” (1889), “Календарне питання в Росії і на Заході” (1894), “Плоди учення Л. М. Толстого” (1896), “Куди ми дійшли” (1898), “Де вихід” (1901) та інші.

Помер Адольф Добрянський 19 березня 1901 року в Інсбруку. Згідно з його заповітом тлінні останки цього великого мужа слов’ян і патріота були перепоховані в селі Чертежному. З десяти його дітей найбільш успішною була донька Ольга - дружина Еммануїла Івановича Грабаря. Їхній син, Ігор Еммануїлович Грабар, став у Росії відомим художником і академіком. У Закарпатському художньому музеї зберігаються 26 художніх робіт Ігоря Грабаря, подарованих ним музею, та ще 24 роботи, які музей отримав згодом.

Досліджуючи у свій час біографію Адольфа Івановича Добрянського, в одному з видань я виявив портрет з підписом художника Теофіла Глібовицького, написаний у 1885 році. Яким же було моє здивування, коли у 1997 році, досліджуючи історію села Кваси Рахівського району, перед дерев’яною церквою села побачив залізний литий хрест на місці поховання цього художника з написом: “Теофілу Глібовицькому, маляру і фотографу. 15.03.1846 - 19.08.1890″. Можливо, це був галицький русофіл, близький до Адольфа Добрянського в часи його перебування у Львові? На жаль, мені не вдалося знайти відомості про цього художника й фотографа і про те, як він опинився у селі Кваси. Мабуть, переховувався від австрійських властей. Він міг розписати попередній іконостас місцевої церкви. Старожили села вже його не пам’ятали. Але так чи інакше він мав бути знайомим з Адольфом Добрянським.

Адольф Добрянський - неординарна постать у нашій історії. Сучасне і прийдешні покоління мали би знати про нього, але і він, і багато наших земляків не потрапили до шкільних підручників. Мав би бути в Ужгороді відновлений невеликий пам’ятник будителю Адольфу Івановичу Добрянському.

На завершення хочеться підкреслити значимість Адольфа Івановича Добрянського словами з лекції Павла Федора, прочитаної 19 березня 1926 року: “Його дух кличе нас до подальшої праці, його дух шукає синів, народних діячів, подібних йому!”.

Людвіг ФІЛІП, краєзнавець


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS