Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 15 (428) З перших уст. Ужгород буде й надалі маленьким Парижем, якщо цього прагнутимуть усі

Цього тижня в Україні відзначали День пам’яток історії та культури. Це і стало приводом для зустрічі з Володимиром Цехом, головним спеціалістом інспекції держархбудконтролю, та Юрієм Джумуратом, головним спеціалістом відділу у справах забудови міського управління архітектури й містобудування, котрим за родом діяльності доводиться займатися ужгородськими пам’ятками.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

Як розповів Володимир Цех, куль-турну спадщину Ужгорода скла-дають 8 пам’яток національного значення: замок-фортеця, кафедральний собор, резиденція єпископа, ратуша, шпихлір (комора) і винний льох на Ракоці, 2, садибний будинок у Радванці, Горянська ротонда, Шелестівська Михайлівська церква; 24 — місцевого і 14 пам’яток історії, внесених до Єдиного державного реєстру пам’яток історії та культури. А ще кладовища, могили видатних ужгородців, меморіальні дошки й пам’ятники. Їхнє збереження регламентується Законом про охорону культурної спадщини. Який, проте, через відсутність спеціальних органів (нині цими питаннями займаються спеціалісти, причетні до архітектури і культури) виконувати проблематично.

З національними пам’ятками, які перебувають у віданні місцевої громади, в цьому плані дещо простіше. Роботи на них чітко регламентовані, а на їх проведення треба брати дозвіл у Міністерстві культури. Однак ці пам’ятки в тяжкому стані, а коштів, що виділяються на них, украй недостатньо. Їх вистачає лише на те, аби усунути аварійність, додає Юрій Джумурат. На відновлення ж архітектурного обличчя, котре і становить цінність, — не залишається вже нічого. І так по колу. Перманентне приведення фасадів у більш-менш пристойний стан не є реставрацією об’єкта. Без державної підтримки чи інвестицій тут не обійтися.

На цей час триває ремонт Ужгородського замку, на що виділено гроші з Держбюджету; вирішується питання і з Художнім музеєм Резиденція єпископа ремонтується на кошти церкви.

— Те, що вже там зроблено, виконано дуже якісно, з дотриманням усіх вимог, — розповідає Юрій Едуардович. — Видно, що стараються і для себе, й для інших. Будівля ж потребує серйозного втручання, можливо, окремі її аварійні частини доведеться перебудовувати. Греко-католицька єпархія має цікаві проекти щодо відновлення резиденції, от тільки б вирішилося питання з перенесенням бібліотеки УжНУ. До речі, колись єпископська резиденція була домінантою Ужгорода. Всі високоповажні гості, котрі приїздили до міста, зупинялися саме тут. І якби свого часу не відбулося хаотичної забудови єпископських садів, на мою думку, ця пам’ятка посіла б центральне місце, випередивши замок і музеї своєю вагомістю. Та навіть зараз її ще можна піднести. Зрозуміло, потрібні бажання і кошти.

Свого часу були пропозиції по синагозі (теперішня філармонія), пам’ятці місцевого значення. Представники єврейської громади пропонували відремонтувати її за власний кошт (а вона теж потребує капітального втручання: з боку річки через усю стіну будівлі пролягла тріщина), а натомість хотіли взяти у свою власність. Причому змінювати нинішнє призначення не збиралися. Домовленості не було досягнуто. Тож нам залишається лише підтримувати будівлю філармонії “на плаву”.

Коли ж вести мову про стан будівель охоронної зони (це історичний центр міста), то тут усе набагато складніше. Здебільшого вони перебувають у приватній власності, і за їх стан відповідають господарі. Беручись до перебудови таких об’єктів, власник в обласному управлінні культури повинен отримати висновок щодо можливості реконструкції. Потім виготовляється паспорт фасаду, узгоджуються всі деталі, і лише після цього видаємо дозвіл на початок робіт, зазначає Володимир Петрович. Та нерідко буває таке (і це стало майже за правило), що під час реконструкції будівельники відходять від погоджених проектів. Так, зокрема використовують кольори для фасадів які тільки хочуть, не беручи до уваги, що вони зовсім не відповідають архітектурному стилю будинку, духу епохи, коли він був зведений, і це кардинально змінює його сприйняття. (Прикметною в цьому плані є площа Петефі, коли на одному будинку “наляпано” кілька кольорів, бо власнику магазину на 1-му поверсі подобається, наприклад, радикальний голубий, тоді як увесь дім приглушеного сірого — авт.).

— Але ж власники з вами узгоджують кольори… — дивуюся.

— Вони-то узгоджують — більше того, в нас є готові схеми колористики центральних вулиць, прив’язані до архітектури, тож не треба винаходити колесо… А потім роблять як їм більше подобається чи дешевше. Та й не тільки з кольором. Ліплять плитку там, де мала бути штукатурка, додають на власний смак якісь елементи, — відповідає Юрій Джумурат.

— У чому ж тоді ваша роль? Що від вас залежить?

— Ми контролюємо будівельні роботи. І якщо виявляємо порушення, складаємо припис, зобов’язуємо виправляти. Проте це малоефективно. Бо за невиконання нашого припису простіше сплатити штраф 85 гривень і залишити все як є.

До слова, заміна вікон в історичній частині теж має погоджуватися в міській архітектурі. Щодо вікон існує вимога зберегти форму і колір рами (якби робити таку заміну, приміром, у Будапешті, то довелося б ставити ідентичне, що повністю, один до одного, повторювало б старе), а її недотримання карається штрафом теж у 85 грн.

Лад із порушниками мож-на буде навести лише тоді, коли з’явиться жорсткий, дієвий механізм контролю і покарання, переконані мої співбесідники. Закон хоч і є, але в ньому чітко не визначено, хто має здійснювати такий контроль, як і не окреслено міру відповідальності за кожне з порушень. “У документі йде посилання на органи охорони культурної спадщини, а їх у нас нема. Є інспекція держархбудконтролю, яка з’ясовує несанкціоновані роботи, а не естетику, що при цьому втрачається”, — каже Володимир Петрович.

А ще будівельними роботами з реконструкції в історичній зоні повинні керувати професіонали. І в такому разі теж можна буде зарадити диким змінам. Бо дуже багато залежить від архітектора, його здатності переконати замовника зробити все грамотно, як належить. Саме він мав би диктувати правила, від яких треба відштовхуватися, каже Юрій Джумурат, а не працювати на догоду тому, хто його найняв.

І третя “складова успіху” — патріотизм. Як би пафосно це не звучало, саме цим почуттям повинен керуватися кожен, хто береться щось змінювати в історичній частині, і не лише тут (навіть коли при цьому ущемлюються чиїсь фінансові інтереси). Якщо всі гуртом прагнутимемо не нашкодити, а зробити місто кращим, то й не виникатиме запитань, чому наш Ужгород стає дедалі менше схожим на маленький Париж.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS