Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 15 (428) Суботні зустрічі. Василь Комарницький: “Особливості української преси в тому,

Василя Комарницького важко назвати гостем наших “Суботніх зустрічей” — він свій, корінний “ужгородець”, котрий стояв біля витоків “Ужгорода” і був першим його головним редактором. Утім, не тільки першим, бо ризикнув двічі увійти в одну річку і, покерувавши управлінням преси та інформації ОДА, знову очолив газету. Отож із семи з гаком років свого існування понад чотири наше видання виходило у світ за підписом Василя Мироновича. Потім раптом він вирішив реалізувати себе на новій ниві — в податковій адміністрації. Чому — так і не зізнається. Мабуть, період виборів був не найкращим для роботи. Так чи інакше, але Василь Комарницький залишився у когорті знаних журналістів краю, і з ним цікаво поспілкуватися на будь-які теми. Тим більше, що є гарний привід: днями наш колишній головний редактор відзначив 50-річчя.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

— Що мало такого трапитися, аби фаховий журналіст із багаторічним досвідом раптом кардинально змінив рід діяльності?

— У цей процес втрутилися обставини, а вони, в переважній більшості випадків, є найвпливовішим чинником.

— На новій ниві вже освоїлися?

— У податковій адміністрації я займаюся зв’язками із засобами масової інформації, тому для мене ця робота не є чимось абсолютно новим. Зараз мені став у пригоді й попередній досвід керівної роботи в редакції газети й управлінні преси та інформації облдержадміністрації. А головне, на мій погляд — людський фактор, адже особисто знаю майже всіх керівників засобів масової інформації області, та й представників центральних газет, телебачення, радіо. Чисто людські контакти тут відіграють не останню роль.

— Ви були свого часу начальником управління преси та інформації ОДА, отже, як ніхто інший, поінформовані щодо особливостей закарпатських ЗМІ. Якими вони є?

— Швидше потрібно говорити про особливості української преси, оскільки тенденції одні і ті ж. “Коментарі вільні, але факти священні”, — писалося на видавництві “Манчестер Гардіан”. На сьогодні ж ми маємо ситуацію, коли коментарі “вільні”, але… від фактів. А якщо вже йдеться про конкретний випадок, то за логотипом газети можна наперед сказати, як його буде інтерпретовано. На жаль, часто преса виконує не інформаційні завдання, а ідеологічні чи корпоративні. Ще гірше, коли вона перетворюється на засіб розправи з конкурентом. Це ненормальна ситуація, оскільки журналістика, як сказав Оскар Уайльд, перетворюється на організоване “злослів’я”.

— Вам знайома журналістика як радянських часів, так і новітня — незалежної України. Що спільного та відмінного між ними?

— Пригадую, я працював у відділі листів “Закарпатської правди”, і щодня ми отримували до сотні дописів від закарпатців. Люди зверталися до газети як до останньої інстанції і вірили, що вона їм допоможе. Журналісти виїжджали за листами читачів “відновлювати справедливість”. І в багатьох випадках їм це вдавалося. Виступів преси боялися. Деколи газетна стаття сприймалася як вирок. Не випадково у ті часи серед журналістів ходив анекдот, що газетою можна вбити муху і … секретаря парткому. Тепер до газет майже ніхто не пише.

У журналістиці тих часів було багато обмежень, у нинішній — відсутність відповідальності. Хоча розумію, що це закономірний наслідок дитячої хвороби початку демократичного розвитку суспільства, коли ще правова культура низька, і плата за ту свободу, яку отримали, в тому числі і засоби масової інформації.

— Як можна виправити ситуацію?

— На мій погляд, потрібно зробити так, щоб засоби масової інформації отримали економічну свободу, тобто створити такі умови, щоб вони могли самі на себе заробляти. Це по-перше. По-друге, удосконалити законодавство щодо діяльності ЗМІ. По-третє, потрібен жорсткий контроль за його виконанням. Тобто слід наближатися до європейської культури, в тому числі правової.

— Радянська журналістика, хто б що не казав, мала хорошу школу. Але й ляпи траплялися неабиякі…

— У моїй практиці також таке було. Найбільше запам’ятався перший випадок, коли я серйозно “вляпався”. Під час мого чергування по російському дубляжу газети у заголовку передовиці “Партийные собрания должны вскрыть недостатки в работе” у слові “вскрыть” пропала буква “в”. І це пішло великими літерами на першій сторінці…

— На Закарпатті зареєстровано декілька сотень видань, понад півсотні із них виходять. Це нормальна ситуація для такої маленької області, як наша?

— Думаю, пройде ще трохи часу, і природний відбір визначить ті засоби масової інформації, які матимуть право на життя. На мільйонний Канзас-сіті у Сполучених Штатах, де я з колегами був на стажуванні, одна загальнополітична газета і декілька рекламних, які розповсюджуються безкоштовно. Американці не могли мене зрозуміти, коли запитував, наскільки засновник втручається в творчу діяльність газети. За їхніми словами, редакційний колектив бачить його двічі на рік, коли підбиваються підсумки господарської діяльності. Має газета читача, зацікавлений у ній рекламодавець — вона існує.

— До створення деяких видань, зокрема “Срібної Землі”, “Фесту”, “Ужгорода” ви особисто мали безпосередній стосунок. Що служило поштовхом до цього?

— Країна переходила на інший етап розвитку і, на моє та колег переконання, потрібні були ЗМІ зовсім з іншою системою організації праці, спрямування. “Новини Закарпаття” в ідеологічному плані були газетою вільнішою, ніж “Закарпатська правда”, однак вони залишалися органом влади, і тому, як правило, на їхніх сторінках відображалася позиція влади. Я підготував для “Новин” декілька серйозних інтерв’ю з представниками тодішньої опозиції — В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Славою Стецько — і вони побачили світ. Але такі публікації, швидше, були винятком, ніж правилом.

— Ви були однодумцем тих людей, про яких щойно говорили?

— Я був журналістом і хотів, щоб люди знали, що існує така позиція, знали тих, хто її відстоює.

— Газета “Срібна Земля”, наскільки я пам’ятаю, була надзвичайно гострою, навіть деколи безжальною до тих, про кого писала. Наскільки була виправданою така позиція?

— Газетні матеріали роблять окремі журналісти. І кожен із них визначає для себе, яку форму спілкування з читачем обирати.

— А роздержавлення комунальних ЗМІ, на вашу думку — хороша ідея?

— Мета роздержавлення — позбавити монопольного права на інформацію тих, хто виступає засновником преси такого типу. Для багатьох комунальних газет роздержавлення на даному етапі рівнозначне закриттю. Що робити районному виданню при нинішніх цінах на друк, папір, якщо в районі не існує потенційних рекламодавців, а влада не укладає з ним угоди на висвітлення діяльності? Тому найменш болісним є еволюційний шлях, який би дозволив редакційним колективам перебудувати свою структуру, з одного боку, а з іншого — влада має зробити максимум, щоб цим колективам залишилося все необхідне для їхнього повноцінного існування і розвитку.

— Ви були автором не одного критичного матеріалу. Як часто судилися з вами “герої” цих публікацій?

— Таких випадків у моїй журналістській практиці трапилося два або три. Жодного суду я не програв. Мої опоненти були надто непереконливі під час розгляду справ, оскільки не чекали, що, окрім викладених на сторінках газети фактів, у мене в блокноті є й інші дуже переконливі “запаси”. Збираючи критичний матеріал, я не відкидав і такого розвитку подій, тому намагався бути готовим до цього.

— Що для вас є неприйнятним у журналістиці?

— Брехня і менторський тон. Про перше і говорити не хочеться, бо це аморально. Не сприймаю і повчання. На мою думку, журналіст повинен порушувати проблему, а як її вирішити — мають говорити спеціалісти.

— Ваш шлях у журналістику розпочався із “Закарпатської правди”. Що для себе як фахівця взяли у колективі?

— “Закарпатська правда” на той час була однією з найкращих обласних газет в Україні. З погляду сьогоднішнього дня можу судити, що зробили її такою не звіти з партконференцій, а матеріали Миколи Рішка, Люби Часто, Олександра Підгорного, Івана Тегзи, Віри Копейко та багатьох інших, які писали про проблеми людей, і нерідко, зачіпаючи інтереси тодішньої партійної еліти, мали через це неприємності. Еталоном закарпатської журналістики, та і людської порядності, став для мене нині покійний Михайло Бабидорич. Він був надзвичайно строгою та вимогливою людиною, не терпів підлабузництва і ніколи не шкодував своєї думки для інших. Я радий, що, будучи начальником управління у справах преси та інформації облдержадміністрації, причетний до встановлення обласної премії у галузі журналістики імені Михайла Бабидорича, якою обласна рада та облдержадміністрація щорічно відзначають кращого журналіста краю.

— Як людина, яка тривалий час керувала засобами масової інформації, з чого б ви не радили молодим редакторам починати кар’єру?

— З найлегшого — зміни логотипу, верстки, запроваджених попередником. По-перше, це відволікає від основного, що потрібно газеті, — якісного її наповнення, по-друге, люди звикають до зовнішнього оформлення видання. Для чого їм створювати маленькі незручності?

— Ви були організатором та двічі головним редактором газети “Ужгород”. Що вважаєте тут своїм найбільшим доробком?

— І при мені, і при інших її керівниках газета виконувала ту мету, яка була закладена при її започаткуванні. Вона несла і несе позитивну енергію. У масі того негативу, який ми на сьогодні маємо, хороше слово про людину, мені здається, дуже багато варте. Протягом свого існування газета опублікувала понад 400 інтерв’ю тільки під рубрикою “Суботні зустрічі”. Крім цього, вона підняла на своїх шпальтах великий пласт історії міста. По вирізках із газети вчителі проводили уроки з історії краю. І ще одне: тут розпочали свою кар’єру багато журналістів, які сьогодні успішно працюють у різних засобах масової інформації області та України.

— Із історико-етимологічного словника Павла Чучки “Прізвища закарпатських українців” відомо, що Комарницькі були шляхтичами і досить впливовими людьми на Закарпатті…

— Я народився на Львівщині. Село називається Комарники. Декілька років тому мені передали папери, які були знайдені в архівах Відня. У них сповіщається, що Павликович-Комарницький із Комарників “завдяки старовинному дворянському походженню отримав титул графа Королівської спадщини Галичини та Володимирії у Відні 1803 року”. Передали мені і зображення герба Комарницьких, а ось документи на спадщину — ні.

— Ви навчалися на факультеті журналістики Московського університету. Чи підтримуєте зв’язки зі своїми однокурсниками, котрі, як я розумію, тепер розкидані по світу?

— Тільки з тими, з якими мав товариські стосунки. Цього року в декого з однокурсників наближаються круглі дати, тому зв’язок став інтенсивнішим. Днями, приміром, телефонував у республіку Комі, що в Російській Федерації, вітав товариша з 50-річчям. Дзвонить з Лондона Юра Кушко — він головний редактор Української редакції “ВВС”. Підтримую зв’язки із Зіновієм Фрізом із радіо “Свобода”, Олександром Ємельяненковим — із “Нової російської газети”.

— Чим розслабляєтеся після важких буднів?

— Пивом.

— Наскільки я знаю, раніше у вас було інше хобі — великий теніс.

— Це було тоді, коли мої дочки грали в теніс. Тепер вони знайшли інше заняття.

— Обидві дочки пішли по ваших стопах…

— Так. Аліна ще навчається на журналістському відділенні Ужгородського університету, але вже пише, намагається друкуватися. Бачу, їй це непогано вдається. Олеся ж працює на ІСТV у Києві.

P.S. Редакція газети “Ужгород” сердечно вітає Василя Мироновича з ювілеєм. Міцного вам здоров’я, прихильності долі, родинного благополуччя та всіляких гараздів. А ще — кар’єрного зростання й успіхів на новій ниві діяльності.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS