Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 32 (656) Ужгородські депутати були єдиними на увесь Радянський Союз, хто відкрито висловився проти ГКЧП

Події 20-річної давнини бачаться нині українцям, а особливо молодому поколінню,
лише в рожевому і героїчному світлі.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

Насправді ж тим, хто стояв біля витоків українського державотворення, було не до героїзму. Дехто зізнається, що бачити, як в один день гине така велика держава, - це справді страшно, адже крім ейфорії й очікувань кращого життя, були й сумніви у тому, чи здійсняться всі сподівання.

Ужгородець Володимир Ломоносов був одним із тих, хто опинився в центрі місцевих подій, пов’язаних із самопроголошенням Державного комітету з надзвичайного стану (російська абревіатура - ГКЧП). У той час Володимир Іванович був міським депутатом, очолював одну з комісій і працював у комісії з заміни старих зразків 50- і 100-рублевих купюр на нові. Така додаткова робота дала йому можливість мати у приміщенні міськвиконкому власний кабінет, куди з самого ранку 19 серпня 1991 року і стали збиратися міські депутати.

“Всі приходили з одним і тим же запитанням: що відбувається? - згадує Володимир Ломоносов. - Те, що в країні відбуваються якісь незрозумілі речі, було ясно всім (у першу чергу нас насторожило “Лебедине озеро”, яке замінило програми на вітчизняних телеканалах), але отримати достовірну інформацію було просто нізвідки. Дзвінок до облвиконкому нічого не прояснив, нам чітко дали зрозуміти, що варто заспокоїтись і утриматись від будь-яких дій. Натомість молоді депутати, котрі прийшли до мене (Ю. Ключевський, Ю. Ажнюк, Ю. Галамба, О. Диба, О. Самойленко), зайняли дуже активну позицію і швидко організували таку собі нараду з обговоренням можливих дій депутатів міської ради. Стояти осторонь процесів, які відбувалися в країні, ми не хотіли, тим більше, що до нас почали надходити перші відомості про спробу державного перевороту в Москві. Коли ж по радіо передали, що для запобігання розпаду СРСР владу взяв до рук Державний комітет з надзвичайних ситуацій і всім порадили зберігати спокій, ужгородські депутати вирішили, що мусять висловитися з цього приводу”.

Барикади чи звернення?

Можна собі тільки уявити, як ризикували депутати, висловлюючись проти дій комітету, адже КДБ в ті часи мав величезний вплив і міг фактично будь-якої миті припинити усі спроби депутатів виступити проти путчу. Володимир Ломоносов стверджує, що дії ГКЧП виявилися для нього та його колег цілковитою несподіванкою, мовляв, ніщо в країні не віщувало радикальних змін. Саме тому переворот, затіяний ГКЧП, здався депутатам чимось дуже негативним. “Дійсно, я не можу собі навіть уявити, якою могла би стати країна, якби політики і населення справді зберігали спокій і дозволили комітету провадити подальшу політику Радянського Союзу, - згадує Володимир Ломоносов. - Мабуть, спрогнозувати це не здатен жоден фахівець. Звісно, ніхто не може зі стовідсотковою впевненістю сказати, що цей крок став би катастрофою для Союзу, але на той момент (цієї думки я дотримуюся до сих пір) я не бачив іншого виходу, як твердо виступити проти путчу і його організаторів. Чому? Все дуже просто. Путч був, по суті, революцією, державним переворотом, а в цивілізованих країнах таке просто не робиться. Ніхто не питав людей, чи згідні вони з цим кроком - просто якась купка політиків за допомогою танків вирішила дорватися до влади. На моє глибоке переконання, такі кроки в сучасній політиці не є правильними, революція ніколи не доводить до добра”.

Міські депутати бачили кілька варіантів вираження протесту. Вони могли вийти на імпровізований мітинг або ж організувати позачергову сесію, прийняти і відправити в центральні органи влади звернення, у якому висловлювалися проти дій ГКЧП. Ідею мітингу народні обранці відкинули і почали терміново збирати підписи депутатів для скликання позачергового засідання сесії. Володимир Ломоносов пригадує: “Річ у тім, що саме в той день мер Ужгорода Еміл Ландовський зі своїм заступником Д. Кевером були у закордонному відрядженні в Угорщині, де в той час перебував з візитом Папа Римський, тому для скликання позачергового засідання сесії нам потрібно було зібрати не менше 25 підписів міських депутатів. Наша ініціативна група розділилася: одні сіли за телефони і стали шукати депутатів, пояснюючи їм причини, через які потрібно зібратися; інші намагалися додзвонитись у Київ, у приймальні Леоніда Кравчука або Івана Плюща. Київські телефони мовчали, натомість ужгородські депутати одразу відізвалися і стали підтягуватися до будівлі міської ради. Станом на 10 годину ранку в нас уже було 18 підписів, телефоном дали згоду підписати заяву ще 9 депутатів. Поки чекали їхнього приходу перший заступник голови виконкому готував розпорядження про скликання сесії, початок проведення якої запланували на 15.00″.

“ПОДУМАЙТЕ ДОБРЕ, ЦЕ ВЕЛИКИЙ РИЗИК”

О 15.15 сесія міськради розпочала роботу. Депутати спершу заслухали в запису виступ Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука з приводу подій у Москві, але з нього так і не було до кінця зрозуміло, що коїться в країні і чого прагнуть путчисти. Проводив сесію перший заступник голови виконкому Василь Прокопець. Звісно, потрапити на сесію змогли далеко не всі 125 депутатів: когось не було у місті, а хтось не прийшов принципово. Володимир Ломоносов розповідає: “Перед початком сесії в кулуарах кілька депутатів намагалися нас навернути проти засудження путчу, казали: “Подумайте добре, це великий ризик”. Ми й самі розуміли, що в разі перемоги ГКЧП нас, скоріше за все, за таку ініціативу не похвалять, але тоді просто махнули на таких “радників” рукою - мовляв, голосуйте, як вважаєте за потрібне”. Чи думали тоді депутати про можливість виведення України зі складу Радянського Союзу? Володимир Ломоносов за всіх депутатів сказати не може, але гадає, що про незалежність України тоді не йшлося, принаймні ніхто з присутніх на сесії депутатів не говорив про путч як про можливість поборотися за державний суверенітет України. “Кожному, хто хотів висловитися з приводу подій у Москві, Василь Прокопець надав слово. Охочих виступити було близько 30. Їхні виступи були досить лаконічні (ніхто ж не встиг підготуватися), але суть їхня була одна: те, що відбувається в Москві, - протизаконне, і ми мусимо написати звернення, у якому виступимо проти свавілля ГКЧП. Тут же проголосували за створення комісії з підготовки тексту звернення, і поки члени комісії писали звернення, інші депутати продовжували виступати з коротким баченням ситуації, що склалася у країні. Коли текст документа був завершений, почалося голосування. “За” проголосувало 58 депутатів, “проти” - 2, утрималось - 2 і не голосували зовсім 3 депутати”, - згадує Володимир Іванович.

Донести ДО ЛЮДЕЙ

Однак ухвалити звернення було лише частиною справи - потрібно було якось цей документ відправити в центральні органи влади. Яким чином це зробити, достеменно не знав ніхто, адже всі засоби зв’язку були взяті під контроль ГКЧП. Ужгородським депутатам допомогли особисті зв’язки, завдяки яким вдалося таємно відправити телеграми в Москву (особисто Єльцину і до Верховної Ради Союзу) і в Київ (до Верховної Ради України). Не менш важливим завданням було донести позицію депутатів до мешканців міста. Для цього текст звернення був розмножений, і депутати, розійшовшись по місту, власноруч обклеїли зверненнями всі дошки оголошень. Друга група депутатів пішла на регіональний радіоканал “Ужгород-контакт”, де їм надали 2 години ефіру, протягом яких народні обранці розповіли ужгородцям про все, що того дня сталося у стінах міськради. А депутат В. Фленько, котрий сьогодні працює в команді міського голови Віктора Погорєлова, відзначився тим, що просто в перерві між таймами футбольного матчу, який того дня проходив на стадіоні “Авангард”, зачитав перед уболівальниками текст ухваленого депутатами звернення. На думку Володимира Ломоносова, неможливо однозначно охарактеризувати зворотну реакцію ужгородців: люди були дезорієнтовані, не знали, яку позицію зайняти, а тому просто перечікували цей переломний момент історії.

“Як потім виявилося, - веде далі Володимир Іванович, - ми були єдиними з-поміж міських рад усіх союзних республік, котрі офіційно виступили проти дій ГКЧП. Який це принесло результат, сказати важко. Звісно, було б хибним думати, що саме наше звернення повернуло хід історії так, як вона склалася. Але, безперечно, це була та крапля, яка підточила камінь ГКЧП. Події наступних днів відомі нині всім. Ті, хто був при владі в СРСР, раптом надзвичайно швидко “перефарбувалися” і посіли керівні посади вже в новій державі. Закарпаття не стало винятком, адже ми всі бачили той спротив, який чинили обласні чиновники нашим діям - а вже за кілька днів усі вони стали прибічниками ідеї незалежної України. Та це нічого, головне, що у нас перед людьми совість чиста”.

Прибічники комунізму країни не захистили

Чому ж так інертно на тлі подій серпня 1991 року поводили себе комуністи, чому не стали на захист СРСР прості громадяни? Невже вони так зневірилися в ідеях партії, що навіть не намагалися виступити проти спроб розвалити СРСР? На всі ці запитання дадуть відповідь історики. Ужгородські ж депутати продовжили справу, розпочату висловленням протесту проти ГКЧП, і активно брали участь у встановленні першого синьо-жовтого прапора над будівлею обласної ради (щоправда, це був синьо-золотистий прапор Ужгорода, але тоді різниці ніхто не помітив), а також у знесенні пам’ятника Леніну. Перші роки незалежності стали для міської влади і депутатів дуже важкими, але була віра у зміни на краще, незважаючи на відсутність чіткої державотворчої лінії центральної влади. “Головною проблемою того часу, - згадує Володимир Ломоносов, - на мою думку, було те, що країна не мала сильного лідера. Кравчук був, звісно, дуже розумним і досвідченим керівником держави, але не мав задатків лідера, здатного повести людей за собою, скерувати їх у потрібному напрямку і чітко йти в напрямі виведенню країни з кризи. Я був скептиком і реалістом, а тому не так болісно, як тодішні ідеалісти, сприймав невдачі наших політиків та економістів. Але якщо ви спитаєте мене, чи виступив би я зараз, повернувшись назад у часі, проти ГКЧП і за формування суверенітету України, я б однозначно повторив усе знову. Ця сторінка нашої історії ще не дописана, у нас працюють розумні і наполегливі люди, тому, гадаю, з часом ми зможемо виправити всі помилки і продемонструвати, що ми не гірші за той же, приміром, Китай, який нині показує приклад грамотного переходу від комунізму до розвиненого капіталізму”.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS