Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 29 (653) Історія життя родини Дністрянських

Кожне місто зберігає у спогадах постаті видатних людей, що колись жили і працювали на його теренах. Наше місто - не виняток. Про відоме свого часу подружжя - Станіслава і Софію Дністрянських, яке кілька років життя присвятило Ужгороду, нам погодився розповісти старший науковий працівник Ужгородського краєзнавчого музею Іван Орос.

Пан Іван повідав, що Дністрянські є одними з найбільш знаних громадсько-політичних і культурних діячів Української держави і Чехословацької Республіки в першій половині ХХ століття. У 30-х роках вони проживали і працювали в Ужгороді: він - адвокатом, вона - як музикознавець; пані Софія навіть мала в Ужгороді власну музичну школу.

У 1976 р. архів родини Дністрянських випадково знайшов відомий словацький учений, академік НАН України, голова Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка й Асо-ціації україністів Словаччини Микола Мушинка. Берегинею родинної спадщини була племінниця Софії Дністрянської - Емілія Голубовська. Словацький вчений перевіз виявлені документи, разом з особистими речами та деякими меблями Дністрянських, з м. Вейпрт (Чехія) у м. Пряшів (Словаччина).

А у квітні 2007 року на святковій академії в каплиці Ужгородського замку Микола Мушинка передав документи родини Дністрянських, їхні особисті речі, світлини тощо - понад двісті унікальних експонатів - на постійне зберігання до Меморіального музею Августина Волошина, що входить як окремий відділ у структуру Закарпатського краєзнавчого музею.

Як розповів Іван Орос, Станіслав Дністрянський, професор Львівського, Віденського і Празького університетів, є автором багатьох наукових праць з цивільного, приватного, майнового та виробничого права, а також праць щодо права народів на самовизначення і юридичних засад побудови самостійної української держави. Він створив проект Конституції Західно-Української Народної Республіки. Був депутатом Австрійського парламенту. У 1907-1918 рр. він - ректор, проректор і декан факультету права Українського університету в Празі, редактор фахових журналів з юриспруденції, засновник правознавчих товариств на Галичині, академік Всеукраїнської академії наук.

Дружина ж пана Станіслава - Софія Рудницька (Дністрянська) - була визначною українською піаністкою (народилася 21 жовтня 1885 року в Тернополі). Пані Софія навчалась у приватній музичній школі Кароля Мікулого; у червні 1903 року отримала свідоцтво про закінчення Тернопільської гімназії. З-поміж учнів майбутня піаністка вирізнялася своєю наполегливістю, працелюбністю, а також великою любов’ю до музики. Згодом вона закінчила Львівську, а в 1913 році - Віденську Академію музики та мистецтв. Улітку 1934 року Станіслав і Софія Дністрянські поселилися в Ужгороді.

Саме тут пан Станіслав хотів заснувати приватну адвокатську контору, щоб допомагати своїм землякам - надавати їм юридичні консультації та при необхідності захищати їх у суді. Також Дністрянський мав намір дописати свої незавершені наукові праці, а ще прагнув провести дослідження звичаєвого права на Підкарпатській Русі. Напівжартома він казав друзям: “Хочу вмерти між своїми!”.

Спершу подружжя Дністрянських мешкало в Ужгороді у сім’ї Рихлів, на вулиці Підгірній, 6, а потім - у будинку торгівця тканинами Емануїла Грештла на вулиці Ракоці, 46 (нині вул. Волошина, 50). За час проживання в нашому місті пан Станіслав зав’язав тісні стосунки з крайовим товариством “Просвіта”, а також із місцевими юристами; невтомно працював, готуючи наукові доповіді та читаючи лекції.

Софія Дністрянська поставила перед собою завдання відкрити в Ужгороді приватну музичну школу. Одержавши на це дозвіл від Земського уряду, вона розробила статут школи, який був затверджений у Міністерстві освіти Чехословацької Республіки, і в 1935 році школа почала роботу. Діяла вона у стінах оселі Дністрянських. Пані Софія давала уроки гри на фортепіано, а також викладала історію музики. Навчальну програму вона, здебільшого, розробляла сама. Крім того, самостійно готувала матеріали, що стосувалися історії музики, читала лекції про найвідоміших композиторів світу. Серед найкращих учнів Дністрянської були Роман і Андрій Рихли, Микола Долинай, Любов Устиянович, Роман Венгринович-Саврук, Лідія Дуб, Андрій Гарастай та інші. Вчителька та її учні часто давали концерти в різних установах Ужгорода, а також виступали на багатьох святкових заходах, які відбувалися в місті.

Та того ж 1935 року доля завдала Софії важкого удару - 5 травня помер її чоловік. У той день на прохання Підкарпатської філії Союзу чехословацьких адвокатів пан Станіслав читав лекцію на тему “Ревізія цивільного права”. Виступ Дністрянського викликав неабияке захоплення у присутніх (це були правники зі всього краю, понад 70 осіб); він одержав пропозицію прочитати серію лецій з цивільного права, на що з радістю погодився. Проте вдома йому стало зле, він знепритомнів - можливо, вплинуло надмірне хвилювання, переповнення емоціями від шанобливих висловлювань на його адресу після лекції. Лікарі виявилися безсилими, констатували смерть від паралічу серця.

Поховали Станіслава Дністрянського в Ужгороді, на цвинтарі “Кальварія”. В останню путь його проводжали з усіма почестями: дорогу на кладовище долали в супроводі загону пластунів; співав об’єднаний хор Петровського й Аркаса; промови виголошували В. Бращайко, Венгринович та інші.

У листопаді 1938 року, після Віденського арбітражу, Софія Дністрянська була змушена покинути Ужгород і переїхала жити до Хуста. Згодом Прем’єр Карпатської України Августин Волошин запропонував їй посаду в Міністерстві шкільництва Карпатської України, але там вона працювала недовго.

За роки проживання в нашому краї (1930-1939 рр.) пані Софія працювала і в Перечинській та Севлюській гімназіях, викладаючи німецьку мову і музику, а також в Ужгородській жіночій учительській семінарії. Вона була одним з найкращих музичних критиків та музикознавців на теренах України, написала багато статей щодо розвитку музичного мистецтва, про відомих музикантів і композиторів, а також про постановку великих концертів.

Після окупації Карпатської України в березні 1939 року Дністрянська виїхала до Праги. Там вона влаштувалася на роботу викладачем німецької мови в Українському вільному університеті. Паралельно викладала музику в Празькому педагогічному інституті ім. Драгоманова, а також вела курси гри на фортепіано в Моджанській українській гімназії. До речі, вона вільно володіла сімома мовами, і ці знання відкривали перед нею великі можливості.

Після війни пані Софія сім років учителювала в місті Трнові (Словаччина), в музичній школі. У цьому місті вона зустріла сім’ю Рихлів, з якою мала дружні стосунки ще під час свого проживання в Ужгороді.

Викладання музики, виховання учнів було сенсом життя для Софії Дністрянської. Проте у 1952 році її звільнили з роботи, з політичних мотивів, аргументуючи це “буржуазним” походженням. Дністрянську звинувачували в тому, що вона політична емігрантка, її чоловік - посол Австрійського парламенту, а брат - шпигун, засуджений у Радянському Союзі. Це означало, що пані Софія не може виховувати молодь у дусі соціалізму. В офіційній характеристиці, яка стала формальною підставою для звільнення Дністрянської, зазначалося, що вона викладала учням буржуазну музику, нехтуючи творами радянських композиторів.

Наступного, 1953 року, сталося знецінення всіх заощаджень Дністрянської, які жінка відкладала на власний похорон (вона бажала бути похованою в Ужгороді, поряд зі своїм чоловіком). Пані Софія залишилась і майже без пенсії, бо її роботу в приватних школах та недержавних установах не зарахували до трудового стажу. Крім цього, Дністрянську виселили з орендованої нею кімнати в музичній школі. Це було останньою краплею, яка переповнила чашу страждань. Через постійне перебування в стані відчаю невдовзі вона потрапила до психіатричної лікарні в місті Середі. Звідти у 1954-ому її забрала племінниця, Емілія Голубовська. Вона повезла тітку до міста Вейпрта, біля німецького кордону. Там Софія Дністрянська й померла 9 лютого 1956 року.

До останнього дня життя пані Софія берегла в серці пам’ять про чоловіка Станіслава. Куди б вона не їздила, всюди перевозила з собою архів коханого -рукописи, книги, меморіальні речі й документи, які сьогодні, завдяки академіку Миколі Мушинці, зберігаються у стінах музею Августина Волошина.

Перепоховання останків Софії Дністрянської в Ужгороді відбулося 29 березня 2001 року на міському цвинтарі “Кальварія”. Символічно, що це був день сотої річниці весілля Софії і Станіслава Дністрянських. Тепер закохані спочивають разом…

Старший науковий співробітник краєзнавчого музею Іван Орос від імені дирекції та колективу закладу висловлює щиру подяку академіку Миколі Мушинці за передачу спадщини Дністрянських до Ужгорода. Цей цінний дар наше місто берегтиме завжди, а його гості й мешканці матимуть змогу, завітавши до краєзнавчого музею, не лише почути історію життя відомої родини, а й на власні очі побачити її великий архів.

Вікторія ЛИСЮК, студентка відділення журналістики УжНУ


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS