Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 32 (604) Еміл Ландовський: “Як мер перехідного періоду, в першу чергу мусив займатися політикою, а вже потім - комунальними питаннями”

Еміл Ландовський, котрому випало нелегке завдання бути міським головою Ужгорода в переломний період 1990 - 1994-го, цього тижня відсвяткував 70-літній ювілей. Безперечно, ми скористалися приводом, щоб запросити його до наших “Суботніх зустрічей”. А згадувати Емілу Федоровичу є про що. Причому як фаховий історик він не уникав неприємних запитань та спогадів: раз факти мали місце - “із пісні слів не викинеш”. Власне, в такому ж ключі написана і його 535-сторінкова книжка “Ужгород на зламі епох”, тож дивуватися нічого.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

- Еміле Федоровичу, ви свого часу викладали на кафедрі історії КПРС в університеті, а потім кинули виклик комуністичному режиму. Тяжко давалася зміна світогляду?

- Тяжко, тим більше, що припала вона вже на зрілий вік. До 1990 року я дійсно був тісно пов’язаний із комуністичною ідеологією. Але з початком перебудови ми стали отримувати так багато закритої доти інформації, яка дискредитувала комуністичну систему! Не кажу, що в радянському суспільстві все виявилося поганим, але перекосів вистачало, тож воно вичерпалося, саме на собі поставило хрест. Знаючи більше, люди коригували свої погляди, і я не став винятком. У відповідь на подібне до вашого запитання один поважний політик загальноукраїнського масштабу сказав мені: “Не міняються тільки дурні”. Тож у демократичному таборі я опинився зовсім не з кон’юнктурних міркувань. Кандидатом у мери мене висунула демократично налаштована депутатська група “Позиція”. Звичайно, не раз поставало питання про те, що Ландовський - комуніст. Але чи можна було в ті часи робити хоч якусь наукову кар’єру без прив’язки, принаймні формальної, до партії? Особливо загострилася ситуація, коли йшлося про демонтаж пам’ятника Леніну. Дехто дорікав: ти освіту отримав завдяки радянській владі, а монумент вождю дозволяєш знімати! Хоча, думаю, за нашу з братом вищу освіту сплачено з верхом - усі землі й худобу, куплені на зароблені дідом в Америці й батьком за Чехословаччини гроші, забрали в колгосп.

- На посаді мера з якими найгострішими проблемами довелося зіштовхнутися?

- У глобальному плані ми будували нову державу, а це завжди важко. Партія втрачала керівну роль, проте здавати позиції не хотіла… Утім найболючішим першочерговим питанням, яке довелося вирішувати майже 2 роки, було конфесійне. КПРС легалізувала раніше загнану в підпілля греко-католицьку церкву, і вона захотіла повернути своє майно. А православні, котрі його перебрали, віддавати не збиралися. Назрівала мало не громадянська війна: брат в одній конфесії, сестра - в іншій, почалися чвари, про любов до ближнього забули не лише парафіяни, а й священики. Доходило до бійок у церкві, голодувань, намети тут місяцями стояли. І сміх і гріх. Якось увірвавшись до кабінету, розлючені вірники розірвали на мені піджак (довелося вилізти на стіл, щоб не задавили), а заступника хотіли викинути з вікна 3-го поверху. Щоб примирити сторони, ми разів 12 збирали їх за “круглими столами”, молилися разом із ними. Але тільки вийшли на вулицю - знову сварки й бійки. Зрештою завдяки толерантності уже покійних єпископів Єфімія та Семедія дійшли консенсусу. Кафедральний собор повернули греко-католикам, а православним узамін віддали церкви на Православній набережній та цегольнянську. Остання історично належала греко-католикам, але на той час була геть зруйнована, тож за 3 роки її відбудували коштом міста. На додачу православним виділили ділянку під нинішній собор на пл. Кирила і Мефодія (для чого довелося відселяти людей і давати їм квартири), тож потроху конфлікт вичерпався, а я залишився в нормальних стосунках із представниками обох конфесій. Словом, меру перехідного періоду в першу чергу доводилося займатися політикою, а вже потім - комунальними питаннями.

Хоча з останніми завжди проблем вистачало: неефективна тепломережа, старі водогони… Або взяти речовий ринок. Пішов бурхливий розвиток човникової торгівлі, підприємництва, тож необхідність у ньому була. Але де розмістити? На Радванці люди на нього стали скаржитися - перенесли в Комсомольський парк. Облаштували інфраструктуру, та не врахували, що до торговців потягнеться криміналітет. Рекетирам, злодіям там було де ховатися, тож міліція лише руками розводила. Зрештою базар “поселили” на стадіоні. Безперечно, варіант не ідеальний, але на той час кращих не мали. До речі, сесія міськради вирішила всі гроші, отримані від діяльності ринку, спрямовувати на розвиток спорту. Вхід для покупців був платним, плюс збори з торговців, тож на рахунок надходили чималі кошти. Таким чином нам удавалося утримувати ФК “Закарпаття”, від якого область відмовилася, фінансувати різноманітні спортивні секції, дитячий олімпійський рух.

- Але ж тоді лютувала криза, навіть жорсткіша за нинішню.

- Так, часи були важкі. Полиці магазинів стояли порожні, “стратегічні” продукти видавали за талонами, за всім шикувалися черги, але коштів Ужгород мав більше, ніж зараз, і розпоряджався ними вільніше. Річ у тім, що тоді діяла зовсім інша система: податки та збори йшли на рахунок міськради, з них певну визначену суму ми відщеплювали державі й області, а решта залишалася нам. Місто було зацікавлене заробляти. А зараз більше заробиш - більше вилучають, та ще кожна дрібниця йде через казначейство. У нас же існувало й поняття позабюджетних надходжень, які часом становили більше, ніж сам бюджет. Тому незважаючи на кризу й труднощі перехідного періоду Ужгород, на відміну від інших населених пунктів краю, міг собі дозволити фінансувати спортивні й культурні об’єкти, підтримувати різні товариства, більше того, вести будівництво! Після розпаду СРСР чехи й словаки, які зводили у нас чимало споруд в обмін на російський газ, “заморозили” їх, бо Київ відмовив у фінансуванні. Тоді Ужгородська міська рада за допомогою зарубіжних партнерів вийшла на Віктора Черномирдіна і домовилася про продовження робіт із частковим погашенням їх вартості містом. Так за рахунок доброї волі Москви ми ще перерізали червоні стрічки при відкритті гімназії, пологового будинку, 20-ї школи, 4-х садків, здали 600 квартир. Крім того, місто фінансувало розвиток газової мережі, технічне вдосконалення Минайського водозабору і т. д. Вода у нас колись була без графіка, це потім її стало не вистачати.

- …Бо місто стрімко розвивалося й інфраструктура просто не встигала за цим процесом. Тут варто згадати про тодішнє скандальне рішення щодо обмеження механічного приросту населення.

- Давайте зробимо екскурс в історію. Люди з ностальгією згадують охайний і зелений Ужгород 60-х років. Але забувають, що тоді місто мало всього 50 тис. мешканців. Потім пішов стрімкий розвиток промисловості, сюди звідусіль потягнувся робітничий клас. З одного боку, працювати комусь потрібно, а з другого - накопичувалися проблеми, пов’язані з неконтрольованим механічним приростом. Коли я прийшов до влади, Ужгород щорічно збільшувався на 4 тис. чоловік, сягнувши 125 тисяч населення. Не вистачало землі, квартир, погіршилася екологія, виникала напруга з електро- і водопостачанням тощо. Корінні мешканці десятиліттями стояли в черзі на квартири, а практично все, що будувалося, йшло офіцерам радянської армії, які після завершення служби мали право вибирати місце проживання (здебільшого зупинялися на Закарпатті чи в Криму), та золотошукачам із Сибіру. До того ж до нас переселяли потерпілих із зон стихійного лиха й міжнаціональних конфліктів. Пускати все на самоплив стало небезпечно, і з’явилося рішення міськради “Про обмеження механічного приросту в місті”. Ми усвідомлювали, що юридично воно незаконне. На нього був протест прокурора, мені погрожували, але довелося обирати менше з двох лих. І в 1994-му до Ужгорода вже прибувало утричі менше людей, ніж вибувало.

Так само де-юре суперечило закону ще одне рішення - про тимчасове закриття кордону. Човникова торгівля процвітала, черга до кордону в Ужгороді шикувалася аж до Шахти, по 10 тисяч чоловік збиралося. У нас і так не вистачало продуктів та промислових товарів, а тут іще перекупники все змітали. Та головне, що при такому скупченні народу за відсутності елементарної інфраструктури, навіть туалетів, можна було чекати спалаху епідемій хоч холери, хоч черевного тифу. Тому ми пішли на радикальний крок: виставили на Шахті міліцейський заслон і нікому не дозволили більше займати чергу. Пропускали тільки службовий транспорт та туристичні автобуси. Потім облаштували там усе, навели порядок і знову відновили роботу кордону. Зарубіжна преса нас у цьому підтримала, хоча свої “клювали”.

- До речі, за кордон ви й самі частенько їздили. Розвивали рух міст-побратимів?

- Це якось стихійно вийшло. Міста-побратими в Ужгорода були і в радянські часи, але мало й суто за партійною “рознарядкою”. А тут упала “залізна завіса”, інтерес до нас значно зріс: почали приїздити туристи, бізнесмени з різних країн світу. Практично щодня в мерії відбувалися зустрічі з іноземцями, за 4 роки в мене зібралося з тисячу закордонних візиток. Ми хотіли запозичити досвід демократичного керівництва та нових форм господарювання, вони шукали нових культурних, соціальних, наукових і бізнесових зв’язків, тож за взаємною згодою стали укладати договори про побратимство - з угорськими Ніредьгазою, Сомботгеєм, Бийкийшчобою, словацьким Кошице, німецьким Дармштадтом, американським Корваллісом тощо. Мене часто критикували за такі вояжі, однак від дружніх зв’язків Ужгород мав велику практичну користь: зарубіжні партнери допомагали технікою, медичним обладнанням, гуманітаркою.

- Курйози під час поїздок “за бугор” траплялися? Усе-таки зовсім інший спосіб життя…

- Всяке бувало. Якось у США наша делегація ночувала в готелі аеропорту. Там номери відкривалися не ключами, а картками. Я її покрутив у руках і засунув, як знав. А сигналізація як завиє! В коридорі відразу з’явився поліцейський. Довелося на мигах пояснювати, в чому річ. Він допоміг мені (а потім і колегам) упоратися з замком, а я, підперши двері черевиком, щоб не зачинялися, заходився вивчати, як же ця штука працює.

Взагалі на побутовому ґрунті виникало багато курйозів - з сантехнікою, наприклад, котра там працює за зовсім іншим принципом. Але краще розповім про кумедний випадок, пов’язаний із ментальними розбіжностями. Ректор Орегонського університету влаштував вечірку на нашу честь, де зібралося чоловік 30. У них прийнято проголосити всього 1 тост - за здоров’я господарів, а далі кожен їсть-п’є, скільки вважає за потрібне. Я ж запропонував провести зустріч за закарпатським звичаєм: щоб кожен по черзі виголошував тост і пили до дна. Ідею підхопили, справа пішла весело, от тільки після енної чарки більшість американців уже “дійшла до кондиції”. Ночувати, звісно, всім довелося у ректора - у них за кермо в такому стані не сідають. А з приводу наших звичаїв господар потім зауважив: “Вони у вас чудові, проте випитого протягом вечора за інших умов гостям вистачило б на рік”.

Або інша історія, теж у США трапилася. Нас повели на зустріч у великий університет, показують суперсучасний комп’ютерний зал і пропонують електронною поштою відправити додому повідомлення, мовляв, через кілька хвилин воно дійде. Я віднікувався, адже у нас на всю міськраду був один старий комп’ютер, а про такий вид зв’язку навіть не мріяли. Господарі переконували, що це не проблема - відправлять через Москву, Київ, усе одно швидко. Ну, думаю, добре, надсилайте, подивимося, що з того вийде. І забув. Проходить місяць. Ми вже 2 тижні як повернулися з Америки, йде сесія, і тут приносять урядову телеграму зі столиці. Коли я її прочитав, не втримався від сміху - нарешті прийшло наше ж “миттєве” повідомлення зі США. Тамтешні комп’ютерники явно не врахували нашого рівня розвитку високих технологій. Депутати теж реготали від душі.

- На продовження теми поїздок. У той час одна з газет жартома писала, що громадськість має заборонити Ландовському відлучатися з міста навіть у Невицьке, бо як тільки його нема - відразу стається якась НП.

- Це Петро Скунць писав. За збігом обставин, я був за кордоном під час ГКЧП, великого снігопаду, повені. Щодо ГКЧП, то я якраз мав відпустку і за 2 дні до тих подій поїхав до Угорщини - 18 серпня “Лісбанк” відкривав у Будапешті міжнародний банк, а на 19-те нас із дружиною у складі делегації запросили в місто-побратим Сомботгей на зустріч із Папою Римським. Про ГКЧП дізналися вранці в готелі: у холі перед телевізором зібралася маса людей, дивилися, як по Москві їздять танки. Ми вирішили дочекатися зустрічі з Іоанном-Павлом ІІ, яка відбулася за містом. Зібралося до мільйона людей, святійший молився за здоров’я Горбачова. До Ужгорода додзвонитися ми спершу не могли. Про те, що Ужгородська міська рада першою засудила ГКЧП, дізналися з радіо “Свобода”. Я коментував події угорським журналістам, але вони висвітлювали це питання дуже стримано. Щоправда, Угорщина висловила готовність дати політичний притулок усій Ужгородській міськраді, котра тоді налічувала 124 депутатів, з яких на історичну сесію зібралося 68, а за сміливу заяву проголосувало 59. До кордону їхали з думкою, що нас там же заарештують. Але дома все було більш-менш спокійно. Відразу побіг у міськраду, депутати розповіли про всі останні події і пристрасті, які навколо них вирували. Це було 20 число, увечері з Горбачова зняли домашній арешт, стало очевидно, що путчисти програли. Після цього ми вийшли з партії, депутати опечатували кабінети обкому Компартії України, почалися мітинги…

Ну а коли в листопаді 1992-го була повінь, мене разом із побратимами з Міхаловців запросили до Австрії, де у Відні планувалася зустріч у парламенті. Звістка про НП в Ужгороді застала мене в Братіславі, і я відразу повернувся додому. Місяців 2 днював і ночував разом із потерпілими, ліквідовували наслідки повені. Ми відкрили рахунок, на який підприємства і прості городяни перераховували величезні кошти. Допомога йшла і матеріалами, і технікою, і житлом, особливо відзначилися тоді “Турбогаз”, фурнітурний завод. У підсумку потерпілим, котрі залишилися без даху над головою, дали квартири, замість глиняних розвалюх побудували добротні хати. Неоціниму допомогу надали й міста-побратими. Навіть американський астронавт Чарльз Дюк гуманітарку прислав.

- А він звідки знав про Ужгород?

- Чарльз побував у нас в 1990-му. Майже випадково. Після повернення з Космосу він став проповідником і, відвідавши Москву та Київ, мав зустрітися з одновірцями з Іршавщини. Але тим керівництво району відмовилося надавати стадіон для зустрічі, тож вони спробували щастя в демократичному Ужгороді. Ми з радістю погодилися вітати таку людину. До речі, цікава деталь: в місті 2 дні поспіль лив дощ, тож вирішили перенести зустріч із “Авангарда” в закриту “Юність”. Коли повідомили про це астронавтові, той заспокоїв: “Ми помолилися, і на момент зустрічі дощу не буде”. Я не дуже-то повірив, але за годину до початку …дощ ущух і виглянуло сонце! Переповнений стадіон із захопленням слухав розповідь про політ “Аполлона” на Місяць, про те, як колишній жартівник-гуляка, себто Дюк, полетів у Космос атеїстом, а повернувся глибоко віруючою людиною. До цього спонукали дві пригоди під час експедиції. Спершу корабель утратив зв’язок із центром керування польотом і астронавти на мить відчули подих смерті. Та якась надприродна сила допомогла їм опанувати себе і благополучно висадитися на Місяці. Тут халепа трапилася вже з самим Чарльзом. На радощах він підстрибнув, забувши, що звичної земної сили тяжіння нема, і ним стало носити у безповітряному просторі. І раптом ніби чиїсь сильні руки вхопили його за ноги й потягли до твердині, врятувавши життя…

Взагалі, за час моєї каденції було багато цікавих зустрічей - із Леонідом Кравчуком, В’ячеславом Чорноволом, президентом Угорщини Арпадом Гьонцом, котрий приїздив на відкриття пам’ятника Шандору Петефі, з президентом України в екзилі (себто діаспорівським) Миколою Плав’юком, донькою першого закарпатського губернатора Жатковича, яка мешкає у США. Про них та інших можна б розповідати й розповідати.

- А чому ви навіть не намагалися висувати свою кандидатуру в мери на другий термін?

- Місяців за 5 я заявив депутатам з “Позиції”, що не балотуватимуся в мери. На те були об’єктивні й суб’єктивні причини. З одного боку, криза підірвала рейтинг, з іншого - надто багато колишніх соратників мене покинули. Це вічна проблема демократів, котрі об’єднуються лише перед лицем якоїсь серйозної небезпеки. Зате я тоді поборовся за пост губернатора і без жодних піар-затрат, тільки завдяки зустрічам із колективами, досяг непоганих результатів. Та загалом я знав, що у світлі чотирирічного протистояння з обласною владою для мене настануть тяжкі часи. І дійсно, довго навіть на роботу не міг влаштуватися. Не хочеться про це згадувати.

- Ви досі не вибачили ворогам і зрадникам?

- Та ну, що ви. Пізніше навіть допомагав тим, хто відвернувся від мене. Думаю, це моя слабинка: я занадто багато вибачаю. Не вмію тримати зла.

P.S. Редакція “Ужгорода” сердечно вітає Еміла Ландовського з ювілеєм і бажає в доброму здоров’ї та хорошому настрої ще багато років брати активну участь у політичному й суспільному житті міста та краю.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS