Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 11 (583) Віктор Мигович: “Місця під сонцем мистецтва вистачить усім, тому не треба боятися конкуренції. Вона - каталізатор розвитку”

Про Віктора Миговича сам Бог велів писати навесні. З одного боку, художник народився у березні, а з іншого - на його картинах пишно буяють зелень і квіти. Якраз те, чого всім серцем прагнемо після довгої затяжної зими. Втім митець працює не тільки в жанрі натюрморту, а й пейзажу, портрета, модерну, втілює власні ідеї в графіці, кераміці. До того ж десь глибоко в душі він, напевно, ще й поет, бо інакше хіба розповідав би так натхненно: “Зазираючи в отвір керамічної печі, люблю спостерігати, як огортаються кольором вулканічної лави мої творіння…”.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

- Я так розумію, Вікторе, що ваш шлях у мистецтво був наперед визначений атмосферою, в якій зростали. Розкажіть трохи про своє дитинство.

- Сім’я у нас дійсно була творча. Мама, Анна Мигович (Попсабов), займалася керамікою, декоративними диньками: продовжувала Манайла, проте мала багато власних оригінальних розробок, досягнень. У 80-ті роки вона входила до товариства “Україна”, котре тримало культурні зв’язки з діаспорою. А оскільки в ті часи подібна діяльність, м’яко кажучи, не заохочувалася, дорога до Спілки художників та виставок для неї, фактично, закривалася, доки не почалася політична відлига. Маму більше знали на Заході, ніж у нас, там про неї активно писала преса. До речі, тата - цікавого художника, майстра по дереву - це теж автоматично зачіпало, він так само був не в пошані в радянської влади. У 1980 - 1982-му сім’я кілька разів мала нагоду виїхати до Америки, та мама не наважувалася, боячись за своїх батьків, котрі мусили б залишатися на Батьківщині.

Зате до нас часто приїздили різні делегації з Європи, США, Прибалтики, і я постійно крутився між іменитими митцями. Щоправда, через таких гостей за родиною наглядав КДБ: перекладачі - тільки від них, часом навіть ставили провокаційні питання (справи ж “шити” якось треба!), все обов’язково записували. А оскільки магнітофони тоді були дуже громіздкими, велика сумка, яку перекладачка всюди тягала за собою, слугувала попередженням. Словом, я як особистість формувався в такому колоритному середовищі.

Великий вплив на мене мав Золтан Баконій, до якого бігав займатися ще в старий Палац піонерів. Він брав мене з собою куди тільки міг: малювати на природі, у літні табори юних художників тощо. Причому селив обов’язково поблизу своєї кімнати. Унікальний чоловік! Часто бував у нас дома, міг годинами розповідати різні цікаві історії з життя художників. Регулярно гостювала у нас і дружина Гаврила Глюка, в майстерню якого кілька разів пощастило потрапити й мені. Йому дуже подобалися мамині роботи, і ще за життя він казав Раїсі Філіпівні: “Тебе надо подружиться с Анечкой!”. Вони й подружилися згодом. На кожну суботу-неділю мали однакову програму: спочатку на кладовище до Глюка, потім обід у нас - і по музеях. Мама, котру дружина відомого художника називала донькою, знала, що нічого іншого на вихідні планувати не може.

- На вас залишався час за такого розкладу?

- Якось так виходило, що я більше часу проводив у Магдушки Ерделі. Ми жили по сусідству, і коли батькам доводилося кудись іти, мене, малого, залишали на неї. В оточенні полотен великого митця я слухав надзвичайно цікаві розповіді про основоположника закарпатської школи живопису. Вдова художника любила мене, як рідного, і завжди намагалася пригостити чимось смачненьким. На спомин від неї маю триногу Адальберта Ерделі, на якій часто малюю. До речі, Раїса Глюк теж щедро ділилася спогадами про життя митців, тож я - щось на зразок ходячої міні-енциклопедії про крайових знаменитостей. Маю й відеоролик з нині покійним Ернестом Контратовичем. Він розказував багато речей, про які в пресі ніколи й не згадувалося. Наприклад, що Кашшай міг ніч не спати, якщо хтось представив на виставці кращу картину, ніж він. Або як Ерделі, помітивши, що під час відкриття експозиції молодий Контратович став далеко від своїх картин, повчав його не соромитися власних робіт. Узагалі, його слухати - не переслухати. Ернест Рудольфович захоплювався Ван Гогом і підтримував його погляди про те, що справжній художник не повинен мати ні сім’ї, ні дітей, аби сповна віддаватися мистецтву. Хоча я з цим не згоден. Для кого ж тоді творити?

- Кого вважаєте своїми вчителями?

- Хоча любов до мистецтва прищепили батьки, малюванням або чимось іншим вони зі мною не займалися. Мій художній світогляд формували вже згаданий Золтан Баконій, Василь Вовчок, Павло Балла, Антон Ковач. У юності любив спілкуватися з таким новатором, як Ференц Семан (Ичі). Я закінчив Ужгородський коледж мистецтв. На захисті моєї дипломної роботи був присутній нинішній президент Академії мистецтв, котрий запрошував учитися до Києва, але якось не вийшло. Спочатку я захопився відкриттям першої галереї мистецтв Закарпатського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, став її завідуючим. А потім у 2000 році в нашій сім’ї трапилася трагедія: через місяць після того, як я одружився, мама, сестра й ще одна жінка розбилися в автомобільній аварії на об’їзній дорозі. Це страшенно вибило з колії. Я зрозумів, що в моєму житті не стало чогось дуже важливого. Минуло стільки часу, а мені досі їх не вистачає…

Якщо чесно, зараз жалкую про ті 10 років, які витратив на бізнес, розвиток інших людей, роботу на телебаченні. Останнє, звичайно, мене дуже вабило, і коли отримав запрошення стати телеоператором, вирішив спробувати. Колектив підібрався чудовий, почали запускати нові програми. Я теж вносив свою лепту в творчий процес: умів виставляти світло так, щоб людина мала якнайкращий вигляд. Бо поганим освітленням запросто з молодого можна зробити літнього чоловіка. 2-3 роки попрацював, доки не зрозумів, що ніякої творчості там бути не може. Це, підкреслюю, не вина рядових членів колективу. З багатьма з них досі підтримую теплі стосунки.

- Отже, останні 2 роки ви займаєтеся виключно творчістю. З чого починали і до чого дійшли?

- Ну, починав я задовго до цього. Першу персональну виставку в Києві, що складалася з 25 робіт, мав у 14 років. У дев’яностих став переможцем міжнародних конкурсів “Експресія” у Греції та фітодизайну “Землі таврійської краса” у Сімферополі. А взагалі від реалістичного стилю перейшов через сучасне абстрактне мистецтво, зараз же, як почнеться розквіт природи, знову повернуся до реалізму. В мене якось посезонно це все відбувається: взимку переважає модерн, і мені здається, що знаходжуся за штурвалом корабля під назвою “Експресивний експеримент”, який пливе в бурхливому морі енергії і фантазії. От нещодавно на еротику потягнуло, причому зашифровану. Мені не подобається нова тенденція, яка спостерігається, до речі, і в Пінчук Арт-Центрі, зображати на картинах чисту порнографію. Ту саму жінку можна намалювати гарно, з мистецької точки зору. У свої полотна намагаюся вкладати багато філософії, стараюся, щоб не з’являлося випадкових ліній, елементів. В роботі мають бути глибокий зміст і фантазія. Саме це повинно вирізняти хорошого художника. А ще потрібно постійно працювати над собою, шукати щось нове. До власних робіт ставлюся критично, проте бачу прогрес, і це приємно.

- А конкуренції не боїтеся?

- Вважаю, що місця під сонцем мистецтва вистачить усім, тож боятися конкуренції не треба. Навпаки, її наявність змушує розвиватися, а це життєво важливо для художника, ім’я котрому творять усе-таки не диплом і не посвідчення члена Спілки художників, а його роботи. Я, наприклад, не з тих, хто тримає все в секреті, мовляв, не дай Бог подивитися на картину до її завершення. Як колись, займаючись галереєю, щиро ділився ідеями, міг накидати кілька ліній на папері, аби майстер знав, що робити і на що є попит, так і зараз двері моєї майстерні відкриті. До мене приходить багато людей, іноді з дітьми, щоб ті вчилися. І я не остерігаюся, що вирощую майбутніх конкурентів.

Переконаний: нашим художникам потрібно якомога частіше виходити на столичні й навіть європейські виставки. Не треба боятися показувати свої роботи, інакше варитимемося у власному соку. Слід і себе показати, і на інших подивитися, а відтак розвиватися.

- Тепер поговоримо про ваші захоплення. Одне з них - квіти. Тими, що ростуть навколо будинку, займаєтеся ви чи дружина?

- До квітів стосунок маю тільки я, це моя стихія. Зараз уже зацвіли підсніжники, крокуси, і аж до глибокої осені постійно щось тішитиме око. Маю багато ірисів, тюльпанів, китайських троянд, подуболисту магонію. Коли спалахує все це різнобарв’я - перед очима постає жива картина, яка спонукає якомога скоріше грунтувати холсти, щоб устигати зафіксувати на полотні таку красу. Бо, на жаль, вік деяких квітів надто короткий, розслаблятися ніколи.

- А як же інший ваш улюбленець - 40-літній “Москвич”?

- Наразі, як не прикро, він “на прив’язі”. Тижнів 2 тому хтось зламав мій гараж “за компанію” з двома сусідськими, і з “Москвича” поцупили акумулятор та деякі найцінніші деталі. Шкодую, що не звернувся відразу до міліції, та що вже зробиш? Намагатимуся якось полагодити, бо автомобіль якраз зараз дуже потрібен: весна, чи за місто, чи в гори малювати можна б поїхати…

- А взагалі він часто ламався?

- В тому-то й справа, що ні. Це унікальна машина, одна з перших моделей 426-го “Москвича”. Радянський Союз хотів утерти носа Заходу й зробив, як на той час, супермашину з передачами на кермі. Такий собі невеличкий важіль прямо перед носом, дуже зручно. В цей пікап я міг навантажити холстів, у горах запросто міг у ньому заночувати: сидіння складаються так, що утворюються 2 ліжко-місця. Ще донедавна їздив на ньому зі швидкістю до 120 км/год. Хоч і гудів, як танк, зате ніколи не підводив. Я до речі, мав сучасну американську машину, котра значно вигравала у комфортабельності, проте часто ламалася.

- Планами на майбутнє поділитеся?

- Маю бажання вступити до Спілки художників, поки мене хочуть там бачити (Сміється - авт.). Хоча насправді давно тісно спілкуюся з членами цієї організації, разом із ними беру участь у виставках. Частіше виходити для початку на столичний виставковий рівень - наступне завдання, яке ставлю перед собою. Ось зараз планую спробувати себе у міжнародному конкурсі, який проводитиметься в Пінчук Арт-Центрі. Взагалі, наче й немало зроблено, тільки за минулий рік близько 140 робіт у різних техніках (у тому числі й “швидких”, акварельних) виконав, але коли оглядаєшся на пройдене, думаєш: “Боже, мені вже 32, а ще нічого не встиг!” Від цього такі перепади настрою трапляються! Тому й дні народження свої не люблю: кожен прожитий рік уже не повернеш, а скільки людині відведено - ніхто не знає…

- Щось вас на мінор потягнуло. Розкажіть краще, скільки можете стояти за мольбертом чи працювати з глиною.

- Іноді й 10 годин поспіль малюю, а здається, що пройшла одна. Я обов’язково підбираю собі музику в тему роботи. Переважно люблю класику. Від Вівальді трохи відійшов зараз, захопився Бахом, Моцартом, класичним хоровим співом у виконанні кращих французьких колективів. Коли малюю щось на тему смерті (у філософському плані, з реінкарнацією), включаю “Реквієм”, а коли зображаю квіти, зрозуміло, краще послухаю спів пташок. Якщо є гармонія картини, настрою і музики, ідеї народжуються одна за одною, ланцюжком: закінчую одну роботу, в ній зачіпляюся за якусь деталь, штрих, і з цього розвивається нова тема. Тому час летить непомітно.

- Про час. Для сина його знаходите більше, ніж колись творчі батьки для вас?

- От ви спитали, і я задумався. Насправді 6-річному синові приділяю досить мало часу, ним більше займається дружина. Вона в мене економіст і хімік (має дві освіти), працює в ректораті УжНУ. Дуже люблю своїх рідних, проте художник мусить чимось жертвувати. Коли малюю - повністю поринаю в творчий процес, і мене не цікавлять ні погода, ні події в державі. Така особливість професії. Сподіваюся, те, що зараз менше уваги приділяю сім’ї, з часом компенсується.

- А син малювати любить?

- Він дуже цікаво малює, але я йому завжди говорю: “Ти не будеш художником!” А він мені: “Буду!”

- Невже справді не хочете, щоб пішов по стопах батька?

- Дружина не хоче. Вважає, що може дати йому кращу освіту. Хоча, як на мене, що може бути ліпшим за мистецтво?


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS