Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 2 (574) Спогади про Анатолія Писарєва

Щаслива доля звела нас із цією прекрасною людиною і педагогом у вересні 1972 року, коли ми, Олександр Передрій, Віктор Шинкар та Василь Опіярі, були направлені Міністерством освіти на роботу на кафедру політичної економії Ужгородського державного університету. Трохи раніше - 1971-го - сюди прийшов Василь Ярема. У той час кафедрою завідував доцент Антон Гончаренко, досвідчений педагог й учасник Великої Вітчизняної війни.

Тоді тут існувала добра традиція: закріпляти за молодими викладачами найбільш досвідчених та авторитетних педагогів з тим, аби допомогти їм швидше увійти в новий колектив. Нашим наставником було призначено професійного педагога і прекрасну людину - доцента Анатолія Писарєва.

Анатолій Васильович ставився до нас як до рівних, допомагав влитися в новий для нас колектив, формувати професійну майстерність. Ми часто відвідували заняття, які проводив наш наставник на високому методичному й науково-теоретичному рівні, прагнули перейняти його досвід. Він умів знаходити контакт і взаєморозуміння зі студентами, котрі не тільки глибоко поважали, а й любили Анатолія Васильовича як фахівця і добру та чуйну Людину.

Ми, молоді, дивилися на свого наставника із захопленням: за що не брався, все в нього виходило красиво, досконало, добротно. І ніби без зусиль. Спочатку приглядався, а потім, через короткий час, будь-яка робота “горіла”.

Анатолій Васильович допомагав нам і у вирішенні побутових проблем - знайти житло, облаштувати побут тощо. Часто бував у нас удома й запрошував до себе в гості. Це допомагало нам швидше влитися в колектив кафедри, зростати професійно, визначити напрями наукової роботи.

Ніхто з нас не мав тоді автомобіля: і коштів у молодих викладачів було замало, та й купити ніяк - великі черги. Анатолій Васильович як інвалід війни мав право придбати авто поза чергою. Ми добре знали його “Москвич-412″. У здібностях нашого наставника ми переконалися, спостерігаючи, як він доглядав за машиною. Спочатку допомагав йому майстер - молодий хлопець із Радванки, а вже на другий рік увесь ремонт здійснював сам.

Якщо в нього були заняття на БАМі (так ми всі називали новий корпус УжДУ), він дзвонив нам, домовлялися чекати його біля майстерні “Каблучок” (пл. Корятовича). Збирав усіх і віз на роботу. “Послуги таксі” могли дозволити собі тільки студенти, а викладачі йшли пішки, навпростець. Якщо необхідно було комусь із нас поїхати по справах у Берегово чи Мукачево, - завжди виручав без зайвих розмов.

Згодом ми довідалися, що він майстерно володів косою на луках, молотив ціпом хліб на току, міг відремонтувати паркан, двері, стільці. Не говорячи вже про замки і праски. Коли якось зайшла розмова про це його вміння, Анатолій Васильович скупо зауважив: “Біда навчить”. Пізніше виявилося, що засвоїв життєву мудрість на початку війни, в 1941-1942 роках.

Родина Писарєвих проживала на станції Авдіївка Донецької (Сталінської) області. Коли фашистські війська наближалися до Донбасу, Анатолій Васильович разом із батьком-залізничником виїхав до міста Рибінська Ярославської області. Згодом батько поїхав на фронт (усю війну водив потяги), а 16-літній Анатолій сам на сам залишився із суворою дійсністю війни: ні родичів, ні знайомих, ні постійного житла (ночував у депо, де працював кочегаром), ніякої підтримки. Не цурався жодної роботи. Ходив по селах: за глечик молока і шматок хліба працював у селянських господарствах. Жив і по стайнях, і в стодолах, а інколи доводилося спати і в копиці сіна. Так і навчився самотужки нехитрих селянських робіт. Загартувався фізично й духовно. Доводилося дбати про все самому. Та ще й думки мучили: як там, на території окупованого Донбасу, живуть мама та маленькі братики (1935 та 1939 років народження) Чи живі?.. А вони, дійсно, мало не померли з голоду…

У лютому 1943-го, приписавши собі рік (насправді було 17), Анатолій Писарєв пішов на фронт. Потрапив на 2-й Білоруський.

Липень 1944 р. був нещасливим для рядового гвардійця з Донбасу: на Віслі, під Вітебськом, був поранений і направлений у тиловий госпіталь, у Москву. У грудні комісували як інваліда 3-ї групи. Там, у московському госпіталі, зустрівся з батьком - і на війні могло статися диво! Перед від’їздом Василь Писарєв, котрий сам ще лікувався, взяв із нього слово, що не залишатиме матір і малолітніх братиків до приїзду батька, бо вони багато натерпілися за час фашистської окупації. Та чи міг син і старший брат, який сам стільки вистраждав, покинути сім’ю напризволяще?!

Зразу ж пішов працювати на залізницю до Ясинуватої. Був ревізором. І тільки в кінці вересня 1945-го, коли повернувся додому батько, зміг поїхати на навчання. Так опинився в Києві. Вступив на економічний факультет: фронтовиків приймали без екзаменів.

Талановита людина, кажуть у народі, завжди і в усьому виявляє свій талант. Спочатку Анатолій Васильович читав політекономію російською мовою, бо вся література з предмета була російською. А потім перейшов на українську (сам росіянин, але добре володів українською), бо вважав, що навчання в Україні повинне вестися національною мовою. Він поважав народ тієї республіки, в якій жив.

А ще більше здивував усіх нас, коли почав працювати над дисертацією про економічні зв’язки СРСР з Угорщиною. Понавиписував із Будапешта довідників і товстих журналів. Працював багато! Розібрався протягом року, без перекладача, завершив дисертацію та успішно захистив її. І мова не стала на перешкоді!

Сьогодні в умовах кардинальних змін в економіці й політиці нашої держави гіпотетично виникає запитання: “Як почував би себе наш наставник у новій життєвій ситуації?”. Переконані - нормально. Анатолій Васильович любив свободу думки та дій і важко сприймав “директивні” партійні вказівки. Крім того, це була неординарна особистість, яку природа наділила багатьма талантами. Не всі знали, що Анатолій Васильович - художник, і його роботи сьогодні прикрасили б кращі галереї нашої держави. Перші картини написав у 51 рік! Розпочав із копій Шишкіна, Саврасова, навіть скопіював “Леніна в Смольному” Бродського. А потім і власні написав. Шкода, що мало… не встиг! Не всі наші колеги в умовах так званого “розвинутого соціалізму” зуміли зберегти людську й моральну індивідуальність. Анатолій Васильович зміг. Серед загального “одобрямсу” спущених зверху рішень його поведінка визначалася почуттям власної гідності. Цьому сприяв і глибокий, проникнутий знанням філософії людського життя гумор нашого наставника.

Інколи між собою ми називали Анатолія Васильовича людиною із ХІХ століття. Такими, як він, уявляли ми представників російської інтелігенції того часу: розум, гідність, тактовність і вміння спілкуватися з людьми різного віку та рівня освіченості, культури. У компанії Анатолія Васильовича ніколи не було сумно. І тому до нього тягнулися люди, незалежно від віку, професії, займаної посади.

Працював на нашій кафедрі доцент Павло Надобенко - журналіст у минулому. Кожному з нас із приводу якоїсь визначної події він писав вірші. Присвятив і А. Писарєву з нагоди його 50-ліття такі поетичні рядки:

Сьогодні Вам лише піввіку…

Лише!.. Це мало, я б сказав,

Бо встигли Ви для всіх без ліку

Уже зробити добрих справ!

Ви запах пороху пізнали,

Пройшли дорогами війни

За те, щоб ми ось так із Вами

Сьогодні тут радіть могли.

25 років тому, 21 січня 1985-го, пішов із життя Анатолій Васильович. Але свого наставника ми не забуваємо, добрим словом згадуємо й нині із вдячністю за все те хороше, що він зробив для нас. Ми щиро дякуємо і його дружині Ользі Никанорівні, теж прекрасному педагогові й добрій людині, за дружнє ставлення до нас як у минулі роки, так і сьогодні.

Василь ЯРЕМА, професор, декан юридичного факультету УжНУ; Олександр ПЕРЕДРІЙ, професор УжНУ; Василь ОПІЯРІ, доцент УжНУ; Віктор ШИНКАР, доцент УжНУ; Леонід МАЛИК, ст. викладач


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS