Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 2 (574) Перервана пісня Михайла Машкіна

У січні 1956-го ансамбль пісні і танцю “Боржава” як переможець обласного конкурсу вперше вийшов на республіканську сцену й виступив у Києві на фестивалі молоді. 54-та річниця цієї події дала привід згадати про колектив та його художнього керівника - композитора, поета, заслуженого діяча мистецтв України Михайла Машкіна. За своє життя він створив багато чудових пісень, а найвідоміша з яких - “Верховино, мати моя” - облетіла весь світ і стала своєрідним гімном Верховини.

Юрій ТУРЯНИЦЯ, Ужгород

Старше покоління закарпатців добре пам’ятає, як у 60-70-ті роки ХХ століття далеко за межами нашої області линула добра слава про самодіяльний народний ансамбль пісні і танцю “Боржава” Довжанського деревообробного комбінату. Створений у жовтні 1954 року з ініціативи тодішнього директора підприємства М. Масниця і керований ще не відомим на той час, але талановитим музикантом Михайлом Машкіним колектив пройшов багатий і водночас складний творчий шлях.

Перша зустріч із глядачами відбулася в клубі с. Імстичово. Незабаром ансамбль виступив на обласному огляді колективів художньої самодіяльності в Ужгороді, де зайняв перше місце, і йому було присвоєно звання самодіяльного ансамблю пісні і танцю “Боржава”. А вже в січні 1956 року як переможця обласного конкурсу колектив запросили на республіканську сцену - на фестиваль молоді. В ті роки ансамбль неодноразово знімався в документальних фільмах, виступав на Львівському телебаченні, чарував глядачів багатьох країн Європи. Майже кожен 7-й працівник лісозаводу стає учасником ансамблю, зростає виконавська майстерність, збагачується репертуар. До мистецтва залучаються цілі сім’ї. Сформовується танцювальний колектив, яким керували відомі балетмейстери Ю. Мошак, І. Панько. А соліст ансамблю Василь Гичка в 1985 році отримує звання заслуженого працівника культури України.

З перших днів заснування “Боржави” вокальний квартет у складі Софії Якуб, Ганни Пацкан, Йолани Панющик та Марії Фірки 13 разів демонстрував свою майстерність у Москві. Зокрема у Великому Кремлівському палаці, в Колонному залі Будинку спілок. А під час Декади української літератури і мистецтва в Москві восени 1960 року квартет з великим успіхом виконав пісню “Вечір над Боржавою”. Тоді з щільних рядів глядачів лунали вигуки: “Співайте ще! Боржаву!”. Пісню доводилося повторювати ще і ще.

Свій 10-літній ювілей ансамбль відсвяткував у жовтні 1964 року. Вже тоді до його репертуару увійшло близько 600 пісень і 50 танців. Поряд із творами радянських композиторів він виконує закарпатські, чеські й румунські народні пісні, танці Закарпаття, народів СРСР і соціалістичних країн.

“Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою, а його пісні ставали шлягерами. Їх передавали по радіо кілька разів на день. Про нього писали обласні, республіканські, союзні газети та журнали. На його творчості виросли всі відомі в області колективи”, - каже Петро Рак. “Михайло Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився”, - пише Микола Попенко.

У листопаді 1964 року в Ставрополі, де в літньому амфітеатрі зібралися тисячі людей і соліст Державного заслуженого Закарпатського народного хору, заслужений артист УРСР Борис Єрьоменко виконав пісню М. Машкіна “Верховино, мати моя”, оплески перейшли в овацію, а зал скандував, вимагаючи пісню на біс. Довелося повторити. Після повернення хору Машкін сказав: “Я створив пісню, а крила їй дав Борис Андрійович”.

Майже 20 років після його смерті ім’я Михайла Машкіна офіційно замовчувалося. Але пісні, які він створив, неможливо було знищити, адже вони стали всесвітньо відомими. А найбільшою популярністю користувалися “Верховино, мати моя” та “Вечір над Боржавою”. Багатоголоса гармонійна мелодія та логічно довершені слова піднесли їх на пісенний Олімп. Поет Василь Кузан із приводу життя і діяльності автора пише: “Історія Закарпаття не знає людини більш популярної, більш таємничої, більш відкритої, більш імпульсивної і трагічної, ніж Михайло Машкін. Туманом невідомості оповите походження композитора, роки, проведені ним у німецьких концтаборах. Майже недослідженим залишається життя Михайла Васильовича у Великому Березному… Негласне табу висить над історією смерті, останньої трагічної крапки - 13 листопада 1971 року”.

Провідний методист Іршавського РБК Оксана Сидор розповідає: “Приїхавши в 1945 році на Закарпаття, М. Машкін назавжди закохується в чарівну красу гір, полонин, і все це згодом виливається в його поезію, перетворюється на пісню - ніжну, чутливу, трепетну, іноді величну. Він щасливо поєднував у собі талант поета і композитора, письменника і різьбяра. Його твори увійшли до репертуару багатьох самодіяльних художніх колективів та заслуженого Закарпатського хору. Ще досі пам’ятають старожили, як ходив по горах, полонинах цей привітний, усміхнений чоловік з баяном у руках, сідав біля вівчарської ватри, уважно слухав, розпитував і творив пісенну красу краю, що вічно живе і вічно житиме в народі”.

“Читачам, мабуть, буде цікаво дізнатися, що характер Михайла Машкіна був надзвичайно своєрідним, - продовжує розмову сільський голова Довгого Михайло Шкелебей. - Дуже любив простих людей, годинами спілкувався з ними, а так усе жив у творчості, навіть не помічаючи сім’ї. Бувало, тижнями вдень і вночі працював безперестанку”. “А його імпульсивність, - доповнює нинішній художній керівник ансамблю “Боржава” Іван Кертис, - допомагала йому швидко переносити на папір поетично-музичне натхнення. Коли згадую його, в душі моїй бринять слова пісні “Верховино, мати моя”, і бачиться він за баяном, з прижмуреними очима й тільки йому притаманним поглядом, оповитим сумом. Адже ця пісня хоч і була своєрідним гімном краю, втім дуже важко пробивала собі дорогу до визнання”.

Народився Михайло Машкін у с. Ново-Олександрівка Дніпропетровської області 25 листопада 1926 року в селянській родині. Тут його дитинство пройшло через голодомор та лихоліття війни. А коли німці окупували край, майбутній композитор разом із батьком узявся за зброю. Його схопили… “Скільки тобі років?” - запитав Михайла слідчий Дніпропетровського СД. “Скоро шістнадцять”, - відповів Михайло. “Розказуй далі”. “Навесні 43-го наші дійшли до Синельникова. За їх завданням ми зловили семеро фашистів. Чотирьох розстріляли, а решту переправили в штаб з’єднання”… Так уперше М. Машкін познайомився з німецькою контррозвідкою (СД).

Концентраційний табір “Маутхадзен”. Тут на Михайла Машкіна чекала газова камера. Але на одній із перереєстрацій він назвався Степаном Пайдою, котрий щойно помер. Відтак почалося його табірне життя, про яке згодом розкаже в автобіографічній повісті “Вогонь у пітьмі”, що в 1968 році вийшла у видавництві “Карпати”. А вже на початку 1969-го в Довжанській середній школі було проведено читацьку конференцію за участю автора. На ній Машкін сказав: “Мені не потрібні літературні лаври, і не тому 20 років писав я цю книжку, а потім ще три роки витратив на її видання, а тому, що й досі чую голоси тих, хто залишився в пам’яті: “Ти молодий, і якщо виживеш, розкажи всьому світу, як ми жили і як помирали”. Хіба я міг не виконати цього заповіту?”

З приводу табірного життя Михайла знаходимо у книжці цікавий факт… У концтаборі йому довелося пізнати не тільки страхіття, а й силу кохання. В кінці березня 1945 року молода дівчина - австрійка Ірма, член молодіжної організації “Гітлерюгенд”, уперше побачивши Михайла, сказала: “Ти жити хочеш?” “Так, хочу”. “Вас усіх тут знищать, тому я виведу тебе”… В австрійському підпіллі, де були і його земляки, до приходу радянських військ Михайло виконував завдання щодо організації збройної допомоги тим, хто залишився в таборі. Австрійська дівчина та український юнак могли би бути щасливими, якби не стіна радянської ідеології, яка розділила їх…

Трохи про родину М. Машкіна. Його дружина Віра Сергіївна походила із сім’ї священика. Працювала завідуючою бібліотекою с. Довге. Вона зберігала й тримала в належному стані гардероб колективу. Мабуть, тому всі ласкаво називали її “мама” ансамблю.

Відомо, що двоє онуків від молодшої доньки Ганни живуть в Іршаві - це Володя та Майя. Сама ж Ганна (Магурська) нині в США. Старша донька Віра померла. Син Михайло, 1947 р. н., до виходу на пенсію працював водієм в Ужгородському райкомі компартії України (возив першого секретаря Червінського). Згодом в АТП облспоживспілки та на станції “швидкої допомоги”. Нині проживає в Ужгороді.

Помер Михайло Васильович Машкін 13 листопада 1971 року. Поховали його на сільському кладовищі Довгого. Згодом на будинку № 74, що на вул. Перемоги в с. Довгому, де жла сім’я Машкіних, місцевий художник Юрій Лелітка встановив ним же виготовлену меморіальну дошку. За словами поета В. Кузана, тут народжувалися чудові слова, прекрасні мелодії. Звідси полетіли у світ пісні “Верховина”, “Вечір над Боржавою”, “Гуцульська застільна”, “Понад плаєм, плаєм”… На жаль, нині цей будинок став ветхим, ніхто в ньому не мешкає. Але пам’ять про Михайла Машкіна живе і житиме вічно, як вічно житимуть його прекрасні пісні…

Після смерті М. Машкіна з кінця 1971-го по 1976 рік “Боржавою” керував М. Крученик, із 1977-го й до наших днів - Іван Кертес, який був учасником ансамблю з юних літ, ще за керівництва Михайла Машкіна. Нині це один із знаних художніх колективів Іршавського району, який стабільно працює, правда, вже в меншому складі, як хорова група. Збережено і звання “народний” завдяки керівникам, а особливо ентузіастам - любителям співу. Колектив завжди був і є візиткою на щорічному пісенному фестивалі ім. М. Машкіна, започаткованому в 1994 році як яскраве свято народної популярної та авторської пісні. Згодом у 2000 році рішенням Міністерства культури України фестиваль отримав статус всеукраїнського. Щорічно в ньому бере участь близько 70 вокальних ансамблів малих форм (дуетів, тріо, квартетів) та окремих виконавців не тільки нашого краю, а й зі столиці, більшості областей України та навіть Словаччини, Польщі, Угорщини. З часу його заснування в ньому виступило близько 800 колективів, понад 2500 учасників. Позитивні відгуки та високу оцінку співочому форуму дали відомі фахівці, зокрема народні артисти України Іван Попович, Степан Гіга, Марія Зубанич, Петро Матій, заслужена артистка України Надія Копча, заслужені працівники культури України професор Київського національного університету культури і мистецтва Петро Андрійчук, Іван Фенютчин з Івано-Франківська, композитор, заслужений діяч мистецтв України Віктор Теличко, голова Союзу русинів-українців Словаччини Іван Лаба, художні керівники ансамблю “Незабудка” Словацької Республіки Микола Петрашевський, фахівці з Польщі, Угорщини та багато інших.

У ході проведення цих фестивалів обласний центр народної творчості в 1995 році видав збірник творів М. Машкіна “Вся краса чудова твоя…”, а в 1997-му - збірник “Співоче серце Верховини”.

Шануючи пам’ять про Михайла Машкіна, самодіяльний композитор Ольга Сенько написала пісню “І знову зійшла зоря”, а поет Василь Кузан і композитор Тетяна Кузан - “Фестиваль, фестиваль”.

Отже, фестиваль ім. М. Машкіна, яскраве свято народного пісенного мистецтва України, багатонаціонального Закарпаття та його гостей із-за кордону, є гідним ушануванням пам’яті композитора.

P.S. Автор висловлює щиру подяку за надані матеріали до статті голові Довжанської сільради М. Шкелебею, методисту Іршавського РБК О. Сідор та керівнику “Боржави” І. Кертесу.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS