Газета ужгородської міської ради і виконкому

№ 38 (558) Ігнат Найбауер: “БАТЬКА, ДІДУСЯ І МАЛЕНЬКУ СЕСТРИЧКУ ВБИЛИ В ГАЗОВІЙ КАМЕРІ ПЕРШОЇ Ж НОЧІ НАШОГО ПЕРЕБУВАННЯ В ОСВЕНЦИМІ”

Ігнат Адольфович Найбауер є одним із тих небагатьох ужгородців-євреїв, котрим вдалося повернутися живими з концтабору Освенцим. З цим усміхненим 85-літнім дідусем ми познайомилися на відкритті пам’ятника жертвам Голокосту. Єврейська община міста шанує Ігната Адольфовича як чесну й щиру людину, котра багато років була головою їхньої громади, а старші ужгородці обов’язково впізнають у ньому кравця, котрий у радянські часи шив чудові чоловічі костюми. Нині гість наших традиційних “Суботніх зустрічей” Ігнат Найбауер розповідає про своє життя та випробування, які випали на його нелегку долю.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

- Ігнате Адольфовичу, ви корінний ужгородець?

- Ні, народився в селі Нодь Копош, або Великих Капушанах, недалеко звідси, у Словаччині, 1924 року. Мої батьки не були звідтіля родом, а лише працювали на тамтешньому підприємстві. Коли його ліквідували, сім’я переїхала в рідне село моєї мами Малу Добронь - там ми жили до війни. У нас була дуже велика і дружна родина: дідусь, мама з батьком і 6 дітей, я з-поміж них був найстаршим. Прийнято вважати, що всі євреї в нашому краї були дуже багатими. Це неправда. Ось ми, наприклад, жили досить бідно: батько мав недугу, через яку не міг ходити, тому я не знав безтурботного дитинства і вже з 11 років вимушений був працювати. Заробляти навчив мене батько: спочатку він зі мною, а потім я сам обходив сусідні села, купував у господарів яйця, курей, гусей, городину, фрукти, возив їх в Ужгород, де продавав багатим панам, які соромилися ходити на ринок. Поступово в мене з’явилося кілька постійних клієнтів із заможних ужгородських родин, котрі щодня замовляли певний список товарів і харчів, - так я почав забезпечувати всю нашу велику родину.

- Пам’ятаєте, яким був довоєнний Ужгород?

- Звичайно, пам’ятаю. Дуже красивим, чистим, із вихованими людьми. Тоді навіть двірники, котрі підмітали вулиці, ходили у краватках. Я знав тут багатьох інтелігентних панів, усі єврейські родини, котрі мешкали на вулиці Мукачівській. Цікаво, що потім, коли ми опинилися в гетто, я жив поруч із тими багачами, на яких раніше працював. Тоді гроші їх не врятували, солдати відібрали все, що в них було.

- Коли ви відчули на собі подих війни?

- Слід сказати, що до 1944 року ми жили більш-менш спокійно. На початку війни хлопців, котрим було 18, відправили до робочого батальйону, а тих, хто був із 1924 року, і молодших зібрали, видали військові білети з жирним надписом “жид” і відпустили додому. Навесні ж 1944-го до нашого села прийшли солдати, наказали всім євреям зібрати речі та їхати до Ужгорода. Тут нас оселили в гетто, на яке перетворили цегельний завод братів Мошковичів, сказали, що це тимчасово, невдовзі ми поїдемо на роботи й скоро повернемося додому. Тоді в Ужгороді було кілька гетто: на вулиці Мукачівській та початку Радванки тримали міських євреїв, на завод же в основному привезли тих, хто був із району. Статистика твердить, що в нашому гетто перебувало 14 тисяч євреїв, але я впевнений: нас було більше 16 тисяч. У гетто я пробув з першого до останнього дня його існування. Багато хто помирав там, але загалом, якщо порівняти з Освенцимом та іншими концтаборами, жилося не дуже важко. Місцеві жителі багато допомагали, передавали продукти через паркан, а ті євреї, котрих щодня відправляли на роботи, мали змогу принести їжу з міста. Мені тоді було 20 років, тож я також мусив працювати, але не скаржився, бо саме завдяки цьому мої рідні в гетто не голодували.

- Що то була за робота?

- Спочатку нас привели до єврейських будинків на вулиці Мукачівській і наказали зібрати всі коштовні речі, одяг, посуд, навіть невеликі меблі, а потім перенести це все до приміщень центральної синагоги (тепер філармонії) та хасидської на набережній (тепер телеграф). Коли всі єврейські багатства були вивезені в невідомому напрямку, нас відправили до лісу біля словацького кордону, де ми розвантажували машини з німецькою зброєю. Потім із молодих людей сформували бригаду, яка мала слідкувати за порядком у гетто. Потрапив у неї і я. Нам видали пов’язки і навіть палиці: люди вже багато часу провели в гетто, були стомлені, знервовані й голодні, а тому все частіше траплялися бійки, крадіжки та сварки.

- А ви ніколи не думали над тим, щоб утекти з гетто?

- Ми, звичайно, могли спробувати втекти й до того, як приїхали в гетто, і під час перебування в ньому, але не знаю, що би з цього вийшло. У рідному селі на наше господарство вже давно гострили зуби староста, жандарми та їхні наближені. Ми якраз перед тим почали успішно розводити дуже ніжну, але дорогу породу ангорських кроликів, за 1 кг шерсті яких можна було купити корову, тож багато хто хотів швидше позбутися нас та інших 30 єврейських родин, аби забрати собі наші будинки, господарство й решту дорогих нам речей. Звісно, у селі нас не змогли б ховати, а втікати зі стареньким дідусем, батьком, котрий не може ходити, мамою і 5-ма дітьми - річ безглузда. Пропонували мені втекти і потім. У гетто зібралася група з 10 людей, які тримали зв’язок із “руськими” партизанами і збиралися тікати. Кликали й мене, але моя мама, дізнавшись про те, так плакала і вмовляла не кидати родину, що я не наважився полишити їх. Що сталося з тими хлопцями та дівчатами, котрі таки втекли, не знаю, чув лише про одну дівчину, яка нібито залишилася жива й вийшла заміж десь у Чехії.

- Ви знали, куди вас повезуть із гетто?

- Нам сказали, що ми ненадовго поїдемо на роботи. Людей із гетто поступово вивозили, наша родина була в числі тих, хто покинув Ужгород останнім ешелоном. Пам’ятаю, перед від’їздом у нас відібрали геть усі речі й погнали пішки через поле до залізничного вокзалу. Всю дорогу я ніс батька на спині, а на станції солдати почали сортувати людей по вагонах. Маму зі мною та 4 старшими дітьми направили в один вагон, дідуся, хворого батька та найменшу 10-річну сестричку - в інший. Я дуже просився в один вагон із батьком, бо знав, що він не зможе самостійно пересуватися, але мене не пустили. Тоді я навіть не здогадувався, що цей вагон із дітьми, старими та хворими одразу після приїзду в Аушвіц (Ігнат Адольфович на німецький лад називає так Освенцим - ред.) розвантажать, людей роздягнуть, дадуть їм у руки шматок мила, скажуть, що вони йдуть митися, заведуть до камери й пустять смертоносний газ…

- То на вокзалі ви бачили свого батька востаннє?

- Так. Маму з нами, дітьми, закрили в товарному вагоні й повезли через Словаччину в Польщу. Дорога була важка, на 70 людей у вагоні нам видали всього

5-літрову пляшку з чаєм. Коли прибули в Аушвіц (а точніше, в його частину, яка має назву Біркенау) і почали виходити з вагонів, зрозуміли, що тут нам буде набагато важче, ніж у гетто. Навкруг стояли шум і гам, усі штовхалися, кричали, солдати направляли людський потік і постійно когось били. Мама мені крикнула, щоб я міцно схопив своїх 3-х братів, аби не загубилися, а сама взяла за руку нашу сестру, котрій тоді було всього 13 років. Найменшого 15-річного Менделя від мене таки вирвали, а коли я хотів знову потягнути його до себе, німець так мене вдарив, що я втратив свідомість. Більше ми нашого братика не бачили, але після того ще дужче намагалися триматися разом. У таборі нас спершу розділили за статтю, потім роздягли, поголили з ніг до голови, а в поголених місцях намазали страшенно пекучою речовиною, біль від якої не можу забути досі. Коли вийшли після цих процедур, лисі й одягнені в смугасту форму, навіть рідні не впізнавали одне одного. Пізніше нам усім зробили татуювання з номерами: мені дістався А 8466, у братів були відповідно А 8467 та А 8468. Коли я в 1992 році приїхав до музею Освенцим, то записав у спеціальному реєстрі навпроти цих номерів наші імена й отримав документ, який засвідчував перебування в цьому концтаборі.

- Умови в Освенцимі й справді були нелюдськими?

- Такими, що навіть згадувати страшно. Коли ми вперше побачили тамтешню їжу, то відмовилися їсти, така вона була смердюча й гидка. Брат нашої мами, котрий жив разом із нами, вмовляв нас: “Їжте, їжте, вам потрібні сили”, але й сам не міг примусити себе проковтнути хоча б трохи тієї прогірклої водички. Надзвичайно важкими були й умови праці, а дисципліна підтримувалася так суворо, що за найменшу провину нещадно били, а іноді вбивали, аби інші бачили, як робити не слід. Особливо це вражало на початку, потім уже до всякого звикли. Пам’ятаю, в робочому таборі нами командував справжній злочинець - його засудили до такої роботи за те, що він убив власних батьків. На наших очах він відрубав хлопцеві голову, бо бідолаха засміявся в рядах. Спершу ми ще трималися, адже мали надію й запасені вдома сили, але з часом стало фізично й морально так важко, що я не раз сам просив собі смерті.

- На яких роботах доводилося працювати?

- Спершу нас відправили вантажити вагони, а потім у кабельну команду. Уявіть собі: 500 чоловіків узимку мусили копати замерзлу землю, прокладати електричний кабель, штовхаючи перед собою величезну котушку, і знову закопувати ями. Потім ще багато різного робив, але це, мабуть, було найважче.

- З братами, сестрою і мамою ви бачилися?

- З братами так, хоч ми й не працювали разом постійно і навіть у бараках різних жили. А з мамою та сестрою не бачились аж до кінця війни. Їх потім перевели з Аушвіца до Чехії, там вони працювали на текстильній фабриці й жили досить непогано, бо мамі пощастило потрапити на роботу до кухні. Вона згадувала, що коли радянські солдати визволяли їх, то поводилися, як тварини, ґвалтуючи жінок на кожному кроці, - їй тоді чудом удалося врятувати нашу сестричку. Після війни вони повернулися в Малу Добронь, але нашого будинку не знайшли, бо радянська армія тримала в ньому коней. Оселилися в пустому домі іншої єврейської родини і стали чекати нас.

- Ви зустріли Перемогу в Аушвіці?

- Ні, 18 січня, коли фронт почав наближатися до Кракова, робочий табір стали вивозити до Німеччини. Спочатку ми пішки пройшли 80 км до Глайвіца. Там наш молодший брат вирішив пошукати їжу й пропав, а нас із другим братом посадили у вагони і повезли далі. Ми вже не вірили, що зустрінемо братика знову, але й самі були близько до смерті, бо їхали у відкритих вагонах при страшенній холоднечі, без їжі та води. Коли хотіли пити, то просто відкривали рота й ловили сніжинки, якщо хтось у вагоні помирав, його труп просто викидали з вагона. На одній зі станцій нам наказали вийти, і там під час перегону я загубив ще одного брата. Пізніше нас повезли до концтабору Дора в Німеччині, де тримали німців-комуністів. Там я зустрів молодшого брата, котрий ще на початку цієї подорожі відійшов шукати їжу, тільки тепер він не міг говорити й виявився страшенно побитий. Мене разом із ним відправили до лікарні, але було пізно: брат через день помер. Власне, я і сам був у такому стані, що мене визнали непридатним для роботи і перевели до барака, в якому тримали хворих та слабких. Годували там порівняно з Аушвіцем чудово, давали на день аж 2 картоплини в мундирі й 100 г чаю, але люди були вже такими знесиленими, що все одно мерли як мухи. 2 березня, на мій день народження, я вийшов працювати. Нам знову почали розповідати, що відправляють нас на легку роботу, де будуть дуже добре годувати. Ми вже нічому не вірили, але й справді нам одразу роздали по шматочку маргарину, сказали, щоб поки не їли, бо зараз принесуть хліба.

Звісно, ми його не дочекалися, а одразу проковтнули увесь маргарин, а півхлібини, які роздали пізніше, приберегли для переїзду. Потім мене з іншими перевезли до іншого маленького табору, біля якого ми мусили будувати залізну дорогу. Працювали там місяць, поки до нас не почали залітати американські літаки, - тоді робітників знову посадили у вагони й повезли далі. Зупинилися на якійсь станції, десь 1200 євреїв висадили і погнали пішки в ліс. А там есесівці замкнули нас у коло й почали розстрілювати. Мені зачепило лише ногу (показує шрам - ред.), коли ж опритомнів, то побачив, що, крім мене, залишився в живих лише один старший чоловік, поляк, - він ходив поміж трупів і шукав тих, хто вижив.

- Як же ви змогли врятуватися?

- Не знаю, мабуть, просто пощастило. Ми з тим поляком ховалися в лісі ще 5 днів, а потім вийшли до спустошеного села і спустилися в підвал якогось будинку. Знаєте, я тоді був такий знесилений, так хотів їсти, що вже не міг сидіти просто так в підвалі й вийшов пошукати їжі. А на вулиці побачив американських солдатів, котрі розповіли нам, що ми знаходимося за 150 км від Берліна, а ще дали нам їжі та сигарет. Після того, як американці привезли нас до своєї комендатури, я надовго потрапив до лікарні, кілька днів був непритомний, а важив у 21 рік лише 32 кг! Приходив у себе в таборі, де, окрім кількох хлопців, жили 2 тисячі дівчат, звільнених із концтабору, уявляєте? Годували нас чудово, навіть шоколад регулярно давали. Тоді ж американці запропонували усім звільненим з концтаборів летіти на проживання до США, обіцяли компенсацію в розмірі 10 тис. доларів та чудові перспективи. Я дуже хотів поїхати до цієї країни, адже думав, що всі мої рідні загинули й удома мене ніхто не чекає. Але вийшло так, що того дня, коли за нами приїхали, ми з товаришем та кількома дівчатами пішли в місто й прогавили останній транспорт з емігрантами. Я був дуже засмучений, бо через кілька днів нас передали солдатам радянської армії, котрі мали повернути мене додому. Тоді я думав, що повернуся на територію Чехословаччини, тому назвав себе чехом. Мене й відправили в Чехію. Але звідти я поїхав до Будапешта, вирішив, що буду жити в Угорщині. Мабуть, я б там і залишився дотепер, якби одного дня не зустрів жінку зі свого села, котра розповіла, що на мене вдома чекає мама. Тоді я все кинув і повернувся спершу в Добронь, а потім в Ужгород, де нам пізніше дали квартиру.

- До нового життя звикли швидко?

- Так, після всього пережитого побутові проблеми здавалися дрібничками. Швидко визначився з тим, в якій галузі хочу працювати. Річ у тім, що брат моєї мами шив на дому костюми, і я пішов до нього вчитися. Скоро став шити набагато краще, ніж дядько, і подався у вільне плавання. Працював на кількох людей, а потім відкрив власну майстерню. Не хочу хвалитися, але моїми клієнтами в радянські часи було чи не все начальство міста.

- А як влаштували сімейне життя?

- О, холостякував довго, до 32 років, а тоді одружився з Любов’ю Мойсеївною. Це була чудова вродлива жінка родом з Одеси, котра все свідоме життя працювала вчителькою в ужгородській ЗОШ № 11. У нас народилося двоє дітей: донька Марина і син Олександр. Тепер маю і 2-х чудових онуків.

- На початку 90-х ви були головою єврейської громади міста. А зараз берете активну участь в її житті?

- На жаль, ні. Мені вже 85 років, маю хворе серце, тому до синагоги ходжу лише у великі свята. Колись батько і дідусь змушували нас говорити в родині по-єврейськи, ми ж із дружиною зовсім не вчили наших дітей ані мови, ані традицій. Що ж робити, такі були часи… Тепер бачу: до синагоги стали ходити молоді люди. Молодці! Приємно, що мене й досі шанують у громаді, часто просять розповісти про те, як було в Освенцимі, навіть американці приїздили, збирали інформацію для фільму “Список Шиндлера”. Я вважаю: люди повинні знати всю правду, аби таке більше ніколи не повторилося. Тому й розповідаю вам про цю сумну сторінку свого життя.


Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS