№ 36 (556) Михайло Сачко: “Танець - це мрія душі, він облагороджує серце людини”
Заслужений працівник культури України, хореограф Михайло Сачко добре відомий у мистецьких колах не тільки Закарпаття, а й України та закордону. Красномовно це засвідчує його творча біографія, сповнена досягненнями, вагомими творчими здобутками.
Був учасником заслуженого ансамблю танцю України “Юність Закарпаття” (1971-2001). З 1980-го керує дитячими танцювальними гуртками, а з 1982-го веде підготовчу групу в ансамблі танцю “Юність Закарпаття”. У 1986 р. організував дитячий ансамбль народного танцю “Джерельця Карпат”. У 1999-му Михайлу Сачку присвоєно звання “Заслужений працівник культури України”.
На І Всеукраїнському фестивалі-конкурсі ім. П. Вірського отримав почесну відзнаку - медаль Павла Вірського (2003 р.). Нагороджений грамотою Президії Верховної Ради УРСР, удостоєний Почесної грамоти профспілок України (2002). На Міжнародному фестивалі “Наша земля - Україна”, що проходив в “Артеку” (2003), ансамбль отримав Гран-прі, а на Всесвітньому фестивалі дитячої народної творчості “Золотая ладья” (2001) в Сочі колектив завоював 1 місце.
Володимир МИШАНИЧ, Ужгород
- Пане Михайле, гадаю, для початку було б доцільно звернутися до історії закарпатської хореографії.
- Після визволення Закарпаття від німецько-фашистських загарбників у краї розпочалося відродження національної культури, зокрема народного танцю. В Хусті діяв театр “Нова сцена”, де першими у своїх виступах брати Шерегії ставили хореографічні номери. А коли був створений Закарпатський народний хор, почалася розробка закарпатських народних танців у концертних програмах. До історії культури краю увійшли такі хореографи, як Ангаров, Рамадов, Опанасенко, що свого часу працювали в колективі головними балетмейстерами й постановниками. Вони їздили по селах і вивчали народну культуру у всіх її проявах. Це й дозволило їм створити чудові танці, що ста-ли взірцем, золотим фондом Закарпатського народного хору. Такі видатні хореографи, як Іван Попович, Клара Балог, поставили дуже багато закарпатських композицій і народних побутових танців, які підкреслюють особливості кожного району нашого краю.
- Кого вважаєте своїм учителем?
- Не можу сказати, що мав тільки одного вчителя. Але кумиром для мене завжди був Павло Вірський. Він мене не навчав, але, слухаючи розповіді про нього від людей, котрі працювали з ним як із хореографом, я вивчив його творчість досить добре. Далі Анатолій Кривохижа, видатний хореограф українського танцю, який також мав на мене сильний вплив. На Закарпатті я багато перейняв від Рамадова, Ангарова, Івана Поповича, Клари Балог, Михайла Суслікова. Спілкуючись із Олександром Опанасенком, зрозумів, що повинен створювати свої танці так, як я відчуваю. Проаналізувавши постановки всіх хореографів, бачиш, що кожна із них має свій характер, є вираженням творчої індивідуальності й самобутності автора.
- Під чиїм впливом ви стали професійним танцюристом?
- Впливу як такого не було. Коли я пішов учитися в професійно-технічне училище
№ 6, там усім бажаючим займатися в танцювальному гуртку безкоштовно видавали спортивну форму. Це було в 1970 році. Так я почав займатися танцями. Мене вчив Анатолій Свіщов, а мій перший виступ відбувся у філармонії, де ми виконували танець “Лісоруби”. Мені сподобалося бути на сцені. Я бачив у залі своїх однокурсників, знайомих, і всі вони із захопленням аплодували під час концерту. Тоді мені здавалося, що всі оплески залу для мене. Такими були мої дитячі відчуття. Там мене запримітив М. Сусліков. Адже ми займалися в тому ж залі, де і його колектив “Юність Закарпаття”. Він запропонував мені танцювати в нього. А вже через рік, у 1973-му, я у складі ансамблю поїхав у Словаччину, потім Румунію. Ви навіть не уявляєте, що це таке було для мене в той час побувати за кордоном.
- Ваші перші враження від цих поїздок?
- Було чітке усвідомлення того, що я їду не будь-куди, а за кордон. Потрібно було себе підготувати як психологічно, так і фізично, прикупити дещо з речей, приміром, нову сумку, ознайомитися з деякими нормами поведінки за кордоном, етикетом. Тоді я вперше в житті побував у ресторані, вперше почув чужу й незрозумілу мені мову. Вже в той час почав задумуватися над тим, що потрібно вчитися. Можливо, тому я досить старанно навчався й успішно закінчив училище. Потім працював на ФМК, звідки й пішов в армію. Там я потрапив в ансамбль пісні і танцю Червонопрапорного Прикарпатського військового округу. Після служби в армії повернувся в “Юність Закарпаття”.
- Коли, на ваш погляд, була золота ера закарпатської хореографії і чи була вона взагалі?
- Кінець 50-х-початок 70-х років, як на мене, був золотою ерою. Це взагалі найкращі часи для народної творчості. Тоді в Москві проводилися Декади національних культур союзних республік, зокрема й України. У той час я ще не танцював, але знаю достеменно, що держава приділяла велику увагу народній творчості, народній культурі. Але, крім уваги, були ще й кошти на розвиток та підтримку колективів. Багатьом із них було присвоєно звання “зразковий”, “заслужений”, “народний”. Принагідно зауважу, що закарпатська хореографія зберегла свою самобутність. Я сам це примітив, коли був на звіті Іршавського району в Лисичеві, на якому колектив села продемонстрував унікальні костюми, танці, мелодії. Під впливом цього виступу я створив композицію “У Лисичеві на царині”, за котру отримав нагороду - медаль імені Павла Вірського на І Всеукраїнському конкурсі народної хореографії України.
- Минулого року ви відвідали Румунію…
- Хочу сказати, що там приділяють менше уваги народній хореографії, в чому я мав можливість переконатися особисто. У грудні мене запросили на семінар у Румунію, де я проводив майстер-клас західноукраїнського танцю. Там і побачив, що проблема відсутності спеціалістів із народної хореографії досить серйозна. Нема хореографів, які б працювали з таким розмахом та ентузіазмом, як це було в минулі роки. Спеціальність нині не є престижною, зарплатня невисока, а робота з дітьми важка, вимагає самовіддачі й самопожертви. Настали не найкращі часи і для закарпатської хореографії. Боюся, що з часом у нас може не залишитися спеціалістів, які б працювали з дітьми. Це мене тривожить. А ще те, що молодь не вивчає досвід своїх попередників. Однак усе ж вірю, що ситуація покращиться.
- На яку оцінку тягне закарпатська хореографія нині?
- Якщо говорити про народну, то рівень середній. Десь на “трійку” за 5-бальною системою. Я був на багатьох фестивалях, конкурсах, що проводяться як в Україні, так і за кордоном, тож маю можливість порівняти наші колективи з тими, що представляли інші регіони. Закарпатська хореографія на їхньому фоні виглядає не виграшно. Колективи одягнуті досить бідно, кількість учасників мала, загалом досить низький професійний рівень. Луцька, Волинська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська області в цьому плані мають кращі здобутки, ніж Закарпатська. А про Кіровоградську й говорити нічого! Їхні успіхи вражають! У Вінниці, де ми були на гастролях, колектив із Кіровоградщини вийшов у складі 600 чоловік!
- Чим це можна пояснити? Чому відстаємо?
- У нас інший менталітет. Молодь не хоче важко працювати. А танець вимагає наполегливості, регулярних занять. Це дуже важливо для хореографа.
- Пане Михайле, повернемось до вашої гастрольної діяльності.
- Вважаю, що мені з цим пощастило. Адже я танцював в ансамблі “Юність Закарпаття”, який виступав у багатьох країнах світу, побував в Європі, Азії, Африці. Найважчі гастролі були в Африці, в Анголі, де ми мали концерти в столиці Луанді. Там нас охороняли солдати. На мене лягла велика відпові-дальність, бо я був старшим групи. А найкраща поїздка в моєму житті - в Сочі, де ми з “Джерельцями…” за розпорядженням Верховної Ради на Всесвітньому фестивалі представляли Україну. Там завоювали Гран-прі. А взагалі “Джерельця Карпат” мають дуже багато Гран-прі та інших нагород. Але я гордий більше тим, що наш колектив знають, він має своє обличчя, нас багато запрошують на фестивалі, конкурси та інші культурно-мистецькі заходи.
- В якій країні “Джерельця Карпат” очікував найтепліший прийом?
- Ніде нас не приймали так добре, як удома, приміром, у Вінниці, Дніпропетровську, Кіровограді. А в Краснодарі, де ми брали участь у фестивалі, нам навіть надали можливість відпочити з колективом на морі протягом тижня. Дуже добре нас прийняли і в Греції минулого року. Там мене вразило, що в організації грандіозного міжнародного фестивалю допомагали і держава, і влада, і церква та різні товариства.
- Я знаю, що ви на прохання управління культури провели майстер-клас із дітьми-українцями з різних країн світу.
- Так, коли вони відпочивали в нас на Закарпатті, в міжнародному дитячому таборі на базі санаторію “Поляна”, Юрій Глеба попросив мене, щоб “Джерельця Карпат” показали для них майстер-клас. Там були діти з Росії, Прибалтики, Бразилії, Канади та багатьох інших країн. Ми успішно провели майстер-клас, результати якого помітні донині. Після цього від головного спеціаліста відділу по зв’язках із закордоном із Міністерства культури і туризму України, яка була тоді присутня в “Поляні”, надійшла пропозиція провести майстер-клас із народної хореографії в Румунії. Я їздив туди не сам, а з художнім керівником та головним диригентом Закарпатського хору Наталією Петій-Потапчук, котра мала там майстер-класи з вокалу. Ми багато їздили по країні, працювали в різних містах, зокрема в Сігеті.
- Кому в області ви хотіли б висловити вдячність за підтримку? Хто вам допомагає?
- Не знаю, чи можна це назвати підтримкою, але, дякувати Богу, Будинок культури профспілок, де ми займаємося, ще існує. Є дуже великі внутрішні проблеми, але поки що ми їх вирішуємо. На сьогодні створено три основні класи й один нульовий. У кожному з них по 25-30 дітей. А ще нас завжди підтримувало обласне управління культури. Шкода, що начальники освіти ніколи не допомагали, жоден із них. Хоча звернення до них були. А ще хотілося би сказати: своїми успіхами я завдячую дружині та двом синам, які допомагають мені й продовжують справу мого життя. Я щасливий, що моя сім’я мене розуміє та підтримує. Життя артиста - це постійні репетиції, концерти, гастролі. Часто доводилося бути далеко від дому. Дякуючи моїй дружині, я мав можливість працювати, вдосконалюватись як митець - вона взяла на себе всі турботи про сім’ю. Взагалі моя родина завжди стимулювала мене до творчості, роботи.
- Кого із сучасних хореографів нашого краю ви хотіли б відзначити?
- Я не хочу нікого відзначати, щоб когось не образити. Хореографічне мистецтво - це не поле для конкурентної боротьби. Особливо, якщо взяти до уваги, що хореографів у нас дуже мало. Тацювальних колективів справді багато, але за жодним із них я не бачу майбутнього. Колектив повинен мати свою історію, певний творчий доробок. Багато з них не мають свого творчого обличчя. Мені здається, що їхні постановки всі однакові, міняється тільки музика. Часто в хореографічних композиціях не вистачає змісту, думки.
- Яким бачите майбутнє закарпатської хореографії?
- Майбутнє хореографії дуже залежить від позиції влади. Подивіться, які зміни відбулися тільки за останні 18 років незалежності України. Багато залежить від матеріально-технічної бази колективу. Але найголовніше, щоб був національно-патріотичний дух у керівника. Завтра може скластися така ситуація, коли є бажання і можливість учитися народної хореографії, але нема спеціалістів. Так, як це спостерігається тепер за кордоном. Вважаю, що хореограф повинен добре знати свій народ, його традиції та культуру. Танець мусить мати свій характер, в якому все відображається.