Газета ужгородської міської ради і виконкому

Архів за 13/10/14



№ 41 (784) Ужгородка Тетяна Дюрдь: «Я готова вмерти за Україну, але не за тих її громадян, хто тепер продає за 200 гривень свій голос»

За цей рік для 19-річної ужгородки Тетяна Дюрдь усе змінилося так кардинально, що нині вона вже не уявляє себе у спокійному ритмі життя. Вона мерзла на Євромайдані, втікала від тітушок у Маріїнському парку, бачила смерті й катування на війні на Сході, возила під обстрілами допомогу для своїх братів з «Айдару».

«Друзям почала писати прощальні «смс» – була впевнена, що ми всі зараз помремо»

– Таню, ви з грудня минулого року по липень теперішнього фактично прожили на майдані Незалежності. Як ви взагалі туди потрапили?

– До подій на Майдані я політикою не цікавилася зовсім. Та й на Майдан їхала не за Євросоюз, а лише тому, що там побили студентів – фактично моїх однолітків. До Києва мені запропонував поїхати Віктор Щадей. На той час ми були знайомі лише заочно, зі соцмереж. Він поїхав перший, а потім написав мені: «Приїжджай, тут все набагато цікавіше». Навіть від мами мене відпросив, бо вона не хотіла пускати. Переконав її, сказавши, що бере мене під свою відповідальність. Я приїхала до Києва 6 грудня, поселилася в нашому закарпатському наметі й зразу з головою поринула в революцію. Нині дуже сумую за тими часами, бо жили ми всі дуже дружно, можна сказати, їли з однієї тарілки, спали так тісно, як килька в банці. Такої єдності та дружби я ніколи до цього не відчувала! Досі ми всі підтримуємо тісні стосунки. Той-таки Віктор часто телефонує і каже: «Тримайся!». Це додає сил навіть у найскладнішій ситуації.

– Що належало до ваших обов’язків на Майдані, поки той ще був мирним?

– Спочатку – кухня в наметі, бо я була єдиною дівчиною з Закарпаття, котра там постійно проживала. З 11-ї до 3-ї ночі чергувала також на нашій польовій кухні біля стели. Потім, коли вже почалися бойові дії, я лізла наперед, допомагала хлопцям на барикадах. Хоч вони і не дуже пускали, я їх дурила. Так само без дозволу пішла 19 лютого на акцію в Маріїнський парк. Того жаху, мабуть, не зможу забути ніколи. Я стояла перед щільним кордоном солдатів внутрішніх військ, аж раптом один з них підняв балаклаву і тихенько сказав: «Тікай!». Я відійшла – аж тут кордон військ розступився, а з-за їхніх спин вибігли якісь люди! Майданівці почали тікати, а вони величезним натовпом бігли за нами. Не хочу казати, що вони робили з тими, кого наздоганяли. Ця картинка досі стоїть в мене перед очима. Я встигла добігти до Майдану. Наче якась сила мене охороняла, бо лише раз хтось мене битою по нозі вдарив – більше поранень не було.

– У той день згоріли ще й усі ваші речі…

– Добре, що того дня я сама не згоріла. Після подій у Маріїнському я зібрала всі свої речі, віднесла їх до Будинку профспілок. Поки бігала, з-за барикад нас усіх поливали з водомету бензином. Куртки всі смерділи, ми були впевнені, що зараз нас усіх спалять. Я сховалася за сценою, подзвонила мамі – сказала, що їду на квартиру. Друзям вже почала писати прощальні «смс», бо була на 100% впевнена, що ми всі зараз помремо. Того ж дня разом з Будинком профспілок згоріли всі мої речі. Пам’ятаю, що дивилася на цю пожежу і плакала, коли підійшов Віталій Кличко і пообіцяв, що не покине нас тут і буде поруч. Тоді вже я заспокоїлася, почала розносити хлопцям на барикади їжу й молоко.

– Де ночували в ту ніч?

– Я не спала після цього 6 діб. Спочатку не хотіла, а потім, тільки-но намагалася заснути, одразу бачила перед очима картинку з Маріїнського парку. Я просто боялася спати, тому сиділа на енергетичних напоях кілька днів. Припинила лише, як погано стало. До речі, Маріїнський мені досі сниться, раз на тиждень – точно. Плюс додалися ще жахіття про АТО.

Від сльозогінного газу нежить зник

– Що найважче вам було пережити на Майдані?

– Спочатку дуже допікав мороз – було просто неймовірно холодно! Ми всі в нашому закарпатському наметі були застуджені, висока температура трималася постійно. З усіх мешканців нашого намету хворіли найбільше Віктор Щадей і я. А знаєте, що нас вилікувало? Сльозогінний газ на Грушевського! Ми як його нанюхалися, одразу нежить зник! Адреналін не давав нам розклеїтися, не давав навіть спокійно заснути. Ми спали буквально по кілька годин на день – більше не хотілося. До того ж я завжди намагалася мати гарний вигляд: робила собі в наметі зачіски, одягала гарне вбрання, часто навіть по льоду в сукні й на підборах ходила.

– На Майдані ви жили до літа. Як поставилися до того, що намети звідти таки прибрали?

– Добре. Я взагалі там жила тільки для того, щоб контролювати ситуацію. Бо те, що там творилося, вже не вкладалося в жодні рамки. Мало кого з мешканців Майдану останніх днів я пам’ятаю з зимових подій. Це були якісь інші люди, я їх називала Алкосотнею.

«Вже розстріляний зумів убити двох ватажків сепаратистів»

– Як ви стали волонтером «Айдару»?

– Там же всі хлопці, з якими я Майдан пройшла! Спершу збирала їм допомогу в Києві, але сама її не возила. А потім у зону АТО поїхали наші закарпатські хлопці – мої друзі. Тоді я зібрала за тиждень три великі машини допомоги й вирішила привезти все це сама. Деякий час жила з хлопцями на їхній базі, бачила, і як мертвих приносили, і як друзям після бою важко. Вони йшли у бій, як правило, на дві доби. А я весь цей час молилася і чекала їх. Одного разу закарпатець Олег з іншими хлопцями пропали на 11 днів. Ми всі вже думали, що вони загинули, місця собі не знаходили. А потім вони повернулися – цілі в болоті, з пораненнями. Розповіли, що не могли вийти з-під обстрілу, хоча неподалік розміщувалися наші ж земляки зі 128-го батальйону – ті відмовилися йти їм на поміч, бо «не мали команди».

– Що найбільше не вистачає «Айдару» на передовій?

– Всього не вистачає. Вони спершу взагалі без нічого в бій ходили: з автоматами проти танків. Тепер зі спорядженням вже трохи краще, але потрібна елементарна увага. Хлопці часто приходять після бою на базу й починають мені все розповідати, душу відкривати. А іноді просять, аби я біля них посиділа, поки не заснуть. Бо для них усе це дуже важко. Важко бачити, як їхніх друзів на шматки розриває. Так нещодавно ми поховали свого друга Вовчика. Він загинув героїчно: вже розстріляний зумів убити двох ватажків сепаратистів, котрі задумували з Харкова зробити другий Слов’янськ. Вовчик завжди нам казав: «Помреш тоді, коли тобі доля вмерти». Я тепер про це часто думаю.

– Через те й не боїтеся возити волонтерську допомогу аж на передову?

– Я думаю, що вже нічого не боюся. Мене навіть тягне туди, до своїх друзів. Тут в Ужгороді є хлопець Пашка, який мене возить на базу «Айдара», – з ним мені не страшно. Одного разу ми мало до сепаратистів не потрапили, бо одна тітонька на дорозі нам сказала: «Їдьте туди – ваші там». Добре, що ми своїх зустріли, бо виявилося, що тітонька нас прямо на «сєпарський» блокпост скерувала. Не раз нас і обстрілювали по дорозі. Але Пашка – сміливець: тисне на газ і летить вперед. Найбільше нам не хочеться в полон, бо «айдарівців» дуже мучать. Знаєте, я готова вмерти за Україну, але не за тих її громадян, хто тепер продає за 200 гривень свій голос.

– Як думаєте, що вас оберігає тепер і оберігало тоді, на Майдані?

– Мабуть, мамина молитва. Вона завжди за мене переживає і просить Бога, аби мене оберігав.

Тетяна ЛІТЕРАТІ

(опубліковано в категорії: Загальна, Соціум)  -  13/10/14, 09:39




Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS