Газета ужгородської міської ради і виконкому

Архів за 08/09/14



№ 36 (779) «Надіємось – наші мрії здійсняться»

«Це наша Вікуся – вона вже сама навчилася їсти: дивіться, як гарно тримає ложечку в руці. А Сашко в нас дуже веселий хлопчик, такий життєлюб! Тепер він похнюпився, бо час обіду і він зголоднів. Ми його ще годуємо з ложечки. Але то нічого – згодом і він навчиться їсти самостійно!» – так розповідає про кожного зі своїх маленьких вихованців працівниця Ужгородського реабілітаційного центру «Дорога життя» Еріка Павлікова. Молода тендітна вихователька бігає поміж дітей, більшість з яких потребують посиленого догляду, бо не вміють самостійно ходити, їсти, користуватися горщиком.

Ці дітки – особливі

Вони народилися з вадами фізичного або розумового розвитку, а тому й підхід до їхнього виховання і навчання теж особливий. В Ужгороді кожен знає, що медико-соціальний реабілітаційний центр «Дорога життя» вже багато років докладає великих зусиль, аби надати всебічну підтримку родинам, у яких є дитина, підліток чи й доросла людина з особливими потребами. Вже 15 років цей центр об’єднує всіх, кому важлива така допомога. Та якщо спочатку керівники «Дороги життя» самі шукали вихованців, умовляли батьків приводити до них дітей, то тепер до них вишикувалася черга.

Роками Центр тулиться в кількох невеличких корпусах і просить у міської влади одного – переселити їх у велике приміщення, де могли би вміститись усі, кому нині потрібна допомога їхніх фахівців. Минулого тижня визріла ідея віддати для потреб «Дороги життя» частину вільних приміщень колишньої «словацької» ЗОШ № 21 на вулиці Сільвая. Це дало б можливість об’єднати всіх вихованців Центру і спеціалістів, задіяних у реабілітації дітей, під одним дахом.

«Педагоги притулилися поруч у вузькому коридорі»

«Подивіться, як тісно ми нині живемо, – показує один з корпусів центру заступник директора «Дороги життя» Ірина Рошкович. – Це крило садочка «Ялинка» в мікрорайоні «Шахта» ми орендуємо у міської ради. На першому поверсі – приміщення об’єднаної групи дошкільнят. Загалом їх повинно бути дві – по 6-7 діток у кожній. Та оскільки вільних приміщень ми не маємо, вихованці з двох груп скупчені в одній. Сюди батьки приводять 13-ох діток дошкільного віку. Тепер їх трохи менше, бо ще не всі повернулися з відпочинку. Обслуговують їх два вихователі і один соціальний працівник. Це дуже важко, бо більшість діток майже не вміють ходити, розмовляти, самостійно їсти, користуватися туалетом».

Розмову підтримує і молода вихователька об’єднаної групи. Вона намагається погодувати супом малого Сашка і його сусідку по столику. Коля їсть сам, але від супу відвертається, із задоволенням жує лише хліб. «Нам би більше приміщення – тоді би встигали як слід доглянути всіх діточок. Бо так доводиться «розриватися», – кидає на ходу. Питаю: що в її роботі найважче? Але вихователька вже засоромилася – пояснює, що не любить багато говорити, та й робота не важка, якщо звикнути.

На другому поверсі цього корпусу – ігрові та навчальні кімнати іншої групи. В ній уже діти старшого віку – від 8-ми до 18-ти. Педагоги й адміністрація притулилися поруч у вузькому коридорі, окремо відгородили куточок для медсестри і бухгалтера. Тепер тут тихо – дітей відвели на реабілітацію. Там їм роблять масажі та інші процедури, котрі дозволять їхньому тілу стати слухнянішим. Поки що продовжуємо бесіду з заступницею директора «Дороги життя» Іриною Рошкович. За її словами, нині Центр працює з понад сотнею дітей і молодих людей.

«Діти хочуть гратися, але місця для цього явно бракує»

«На вулиці Котляревського в нас є відділення раннього втручання. Там спеціалісти працюють з дітьми від народження і до трьох років. Ви ж розумієте, що чим раніше ми виявимо порушення розвитку, тим успішнішою може бути реабілітація і подальша інтеграція дитини в суспільство. Другий корпус розміщений на вулиці Оноківській – там проводиться фізична реабілітація дітей і молоді. У третьому корпусі, на вулиці Цегольнянській, працює група для дорослих 18–40 років. Їм теж потрібна наша допомога, бо вони вчаться самостійності, мають майстерні, де виготовляють свічки, вишивають, розписують скло, роблять керамічні, плетені речі. Четвертий корпус у садку «Ялинка» ви бачили, ще 18 дітей ходять до школи № 20 – там вони мають можливість навчатися за індивідуальною програмою. Це все – не рахуючи дітей і молодих людей, які отримують курси фізичної реабілітації на базі відділення медичної реабілітації Центру та обслуговуються вдома», – зауважує пані Ірина.

Тим часом із процедур до ігрової кімнати повертаються діти. Педагог Світлана Василівна шукає таблетку для дівчини, в котрої розболівся живіт. Невгамовний Віталик починає гратися м’ячем, хтось узяв книжку, а хтось сів за столик – до своїх справ. Незважаючи на відчуття, що кожна дитина тут зайнята собою, всі вони дружать, щоправда по-своєму, по-особливому. Вони вже давно стали одне для одного родиною, після довгих розлук радіють, коли зустрічаються, можуть раптово поцілувати друзів у щічку. Однак видно і те, що цим уже досить дорослим дітям мало простору. Вони хочуть гратися, але місця для цього явно бракує.

Ірина Рошкович каже: «Окремі кабінети потрібні й для фахівців (психолога, логопеда), котрі проводять з дітьми індивідуальні заняття. Та проблеми в нас не лише з обмеженими площами. От уявіть, що наші автобуси мусять щодня розвозити вихованців по різних корпусах, так само возять нам їжу, яку готують на базі 20-ї школи. Це дуже незручно. Тепер же маємо надію на те, що наші мрії здійсняться, – ми переїдемо нарешті до нового приміщення і зможемо розширятися, розвиватися й допомагати людям з особливими потребами ще більше».

Тетяна ЛІТЕРАТІ

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум)  -  08/09/14, 09:17




Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS