Газета ужгородської міської ради і виконкому

Архів за 18/06/14



№ 23 (766) Доля. «Мрію, щоб діти не повторили мій шлях»

Ужгородець Руслан був бродяжкою і нюхав клей, але зумів розпочати друге життя

Зустрівши на вулиці цього усміхненого 23-річного юнака, ви нізащо у світі не здогадаєтесь, яку школу життя він пройшов. Утікши з дому, на електричках об’їздив цілу Україну, жив у підвалах і під мостом, жебракував і крав… Та у 20 років таки взявся за розум і зміг змінити своє життя на краще.

«Діти йшли до їдальні, а я ні – бо не мав грошей»

«Я народився в Ужгороді, жив з мамою і трьома сестрами – батько-алкоголік пішов з дому, коли мені був усього рік, – починає розповідь про свою нелегку долю Руслан. – Мама ніколи не приділяла мені уваги – не могла налагодити своє життя. Тому в школі я соромився, що не маю всього, що є в інших. Діти йшли до їдальні, а я не йшов – бо не мав грошей. Все це відштовхувало від школи, я не хотів туди ходити.

Прогулювати уроки почав ще у третьому класі. У п’ятому класі я провчився всього два місяці, а в шостий клас прийшов лише першого вересня, на «лінійку». Весь вільний час ми з хлопцями гуляли, бродили по місту, просили гроші. Додому вертатися не хотів, хоча мама спочатку шукала, сварила, била. Почалося з однієї ночі, потім був тиждень відсутній, а потім на півроку зник – поїхав електричками до Києва».

Ще в Ужгороді малий Руслан привчився до життя на вулиці. Спав у під’їздах, сухих каналізаційних колекторах, біля теплотрас. Каже, що його до сліз ображало, коли люди, замість того щоб допомогти, намагалися вигнати бродяжок на вулицю. У Києві хлопець теж жив де доведеться: під мостами, у покинутих чи згорілих будинках, підвалах багатоповерхівок. Зв’язався з компанією наркоманів, у 14 років почав нюхати клей.

«І в Ужгороді били, і в Києві»

«Курити сигарети я почав ще раніше – в одинадцять, – веде мову далі Руслан. – Тоді десь уперше скуштував і пиво, а потім ми з хлопцями вже пили все, що горить. Багато тих, із ким я починав бродяжити, вже на тому світі. Одного вбили за дивних обставин, іншого, з яким ми разом наркотики вживали, зарізали його ж друзі. Я розумію, що теж був не застрахований від такого кінця. Одного разу в Києві мене так само мало не зарізали. Я був ще малий, десь 14-річний. Узяв собі на вечір дозу клею, знайшов у дворі якусь покинуту старезну машину, заліз у неї – хотів переночувати. Коли це підбіг чоловік, почав кричати, що це його машина, витягнув ніж і порізав мене. Приїхала міліція, забрали мене у відділок, побили. То був не перший раз, коли мене били міліціонери. І в Ужгороді били, і в Києві. Я завжди терпів, бо якби почав проситися, то вони би побачили, що на мене можна начепити якісь нерозкриті справи, як це часто робиться. Тюрми я боявся – не міг собі уявити, що мене закриють у чотирьох стінах. Навіть коли відправляли у притулок для неповнолітніх, я там довго не витримував – тікав геть.

Клей нюхав безперервно півтора року. Це був найдешевший спосіб забутися. А забутися хотілося, щоб відірватися від проблем, від постійних переживань і думок про те, де переночувати і де взяти їжу. Від клею були «галюни», іноді дуже страшні. Якось, пам’ятаю, я нанюхався, і здалося, що їду на ескалаторі в метро й мені відірвало ногу – кров юшить, я кричу. Прийшов до тями – а я під мостом лежу і справді кричу, аж голос зірвав. Від постійного нюхання клею в мене почалися страшні болі в шлунку. Я від болю по землі качався!

Іноді доводилося красти, бо не мав грошей, але найчастіше крав через дурощі, під впливом наркотиків. Одного разу так забрав у підлітка велосипед – хотів покататися і віддати. Але він написав заяву до міліції. Мене затримали, суддя дав умовний термін».

Русланові завжди доводилося шукати можливість поїсти. Коли був малий, то жебракував; коли ж виріс і люди перестали давати гроші, – намагався знайти роботу чи харчувався у їдальнях для безпритульних та бідних. Перша робота Руслана була на ринку на вулиці Краснодонців – він, дев’ятирічний, заробляв тим, що носив продавцям воду, виконував дрібні доручення. Найпростіше, каже, було жити в Криму – там продавав квитки на атракціони і жив у наметі біля моря. Коли став старшим, працював переважно на будівництві.

«Вже три роки я «чистий»

«Змінити своє життя я хотів давно, але не виходило, бо не міг відмовитися від тих розваг, якими жив, – зізнається хлопець. – Реальні зміни почалися, коли вкотре повернувся до Ужгорода. Я ходив їсти у їдальню благодійного фонду «Ранкова зірка». Там не тільки годували безпритульних, а ще й намагалися залучити до церкви, до читання Біблії. Я приходив, слухав і думав: що я роблю? Друзі почали сміятися з мене, казали, що ходжу з таким обличчям, наче зараз заплачу. А я відповідав, що вже не хочу так жити. У задній кімнаті маминого будинку я багато молився, плакав, бо мені було соромно за те, як я жив. Але ще довгий час не міг себе примусити покинути курити, вживати спиртне.

Тепер це в минулому – вже три роки я «чистий». З деякими старими друзями спілкуюся, з деякими – ні. Відвідую євангельську церкву, живу в пастора у Сторожниці; працюю в пекарні – випікаю дуже смачний хліб. З мамою іноді бачимося, я їй пробачив, стараюся допомагати, чим можу. Віруючі друзі посприяли, щоб я мав документи, щоб закінчив екстерном школу.

Досі в мене було складне життя, але те, що пережив, допомагає зрозуміти таких самих людей, як я. Думаю, якщо перестану молитися, – старі звички знову зваблять мене. Тому на свої сили не сподіваюся – лише на Бога. Мрію, що колись у мене буде здорова міцна сім’я, в якій діти будуть любимими і не повторять мій шлях».

Тетяна ЛІТЕРАТІ

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум)  -  18/06/14, 11:10




Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS