Газета ужгородської міської ради і виконкому

Архів за Січень 2010



№ 2 (574) Закарпаття здивувало, віддавши найбільше голосів Януковичу, проте в Ужгороді з серйозним відривом перемогла Тимошенко

У першому турі президентських виборів, який відбувся 17 січня, на першому місці по Україні з 35,32 відсотка підтримки виявився лідер Партії регіонів Віктор Янукович, на другому з 25,05% - Юлія Тимошенко. Утім це був очікуваний результат: хоч і з деякими варіаціями, та прогнозований попередніми соцопитуваннями. Тим часом на Закарпатті місцеві соціологи перевагу пророкували Юлії Володимирівні, а вона тут, в єдиній області на теренах Західної України, поступилася Віктору Федоровичу. Хоча Ужгород переконливо симпатизує очільниці БЮТу.

Мирослава ГАЛАС, “Ужгород”

Перший тур: місцева статистика

Дані голосування в Закарпатській області засвідчили найнижчу явку виборців - усього 56,8% (із 949 054 чоловік, що були в списках, на дільниці прийшло 540736). По державі загалом явка становила 66,76 відсотка. Остаточні крайові результати (з урахуванням даних усіх 776 дільниць) вийшли такі:

Віктор Янукович - 29,65% (159 777 голосів)

Юлія Тимошенко - 26,23% (141 642)

Арсеній Яценюк - 10,17% (55 038)

Сергій Тігіпко - 10% (54 020)

Віктор Ющенко - 5,93% (31 996)

Володимир Литвин - 3,25% (17 577)

Сергій Ратушняк - 2,61% (13 993)

Олександр Мороз - 1,58%

Анатолій Гриценко - 1,19%

Петро Симоненко - 1,08%

Олег Тягнибок - 1,02%

Василь Противсіх - 0,31%

Юрій Костенко - 0,27%

Інна Богословська - 0,25%

Людмила Супрун - 0,17%

Михайло Бродський - 0,11%

Олександр Пабат - 0,08%

Олег Рябоконь - 0,05%.

Проти всіх на Закарпатті проголосували 2,58 відсотка тих, хто прийшов на виборчі дільниці.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада, Новини, Країна)  -  27/01/10, 15:50


№ 2 (574) Стати на ковзани ужгородцям заважають теплі зими та відсутність льодових катків

Усе більшої популярності в української молоді набуває активний відпочинок на льодовій арені: там можна, як у кінофільмах, романтично покататися за ручку з коханими, пограти з компанією в доганялки, потанцювати на льоду, навчитися азів фігурного катання або поганяти шайбу. От тільки подібна втіха нині коштує чимало, та й скористатися нею можуть лише мешканці великих українських міст.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

Наприклад, у Києві діє понад 10 льодових катків, один з яких розташований просто на майдані Незалежності. 45 хвилин позитивних емоцій коштує любителям ковзанів від 20 до 45 гривень залежно від віку клієнтів, дня (будні чи вихідні) та часу катання (найдешевшою є дообідня пора, найдорожчою - вечірні години). Поруч із катком розміщені камери схову та прокат ковзанів, а глядачів навкруги збирається стільки, що кожне “па” або невдале приземлення викликає бурю емоцій.

Ідея такого катка в центрі міста запозичена із західних країн, де подібні веселощі давно стали традиційними. До прикладу, в центрі Парижа заливають одразу кілька безкоштовних катків, у Нью-Йорку найулюбленішою зимовою розвагою є ковзанка у Центральному парку, в столиці Канади Оттаві довжелезний каток через увесь центр міста утворюється на місці каналу, а кілька років тому водою залили навіть Красну площу в Москві. На жаль, закарпатці в цьому плані не можуть похвалитися активністю. Мабуть, єдиним містом, де бодай тиждень, але тримався льодовий каток із видом на новорічну ялинку, залишається прикордонний Чоп. Минулоріч там, на радість дорослим і малечі, залили невеличку ділянку, але, слід сказати, майже ніхто так і не використав її для катання власне на ковзанах. Це, з одного боку, зрозуміло, адже ковзани тепер коштують недешево (в одному з ужгородських магазинів їх можна купити в середньому за 300-400 гривень), а прокат біля чопського катка не працював, тож діти й дорослі веселилися, ковзаючи з допомогою власних чобіт.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум)  -  27/01/10, 15:50


№ 2 (574) Перспективи розвитку інноваційної 21-ї школи обговорили на “круглому столі”

Минулого четверга предметом обговорення за “круглим столом” у міськвиконкомі за участю заступника міського голови Федора Апшая, генерального консула Словацької Республіки в м. Ужгороді Маріана Сладечека, голови культурно-освітньої організації “Матіца словенска” Йосипа Гайніша стали зініційовані міським управлінням освіти питання діяльності спеціалізованої ЗОШ № 21 з українською та словацькою мовами навчання.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

Річ у тім, що школа подібної моделі, де навчання в початковій ланці здійснюється словацькою мовою, далі - українською, а словацька викладається як предмет, є єдиною в Україні. Причому тут, відповідно до програми співробітництва між освітянськими міністерствами України та Словаччини працюють учителі зі СР: 4-ро викладають у молодших класах і 1 - навчає словацької середніх та старших школярів. Тож заклад під пильною увагою як української, так і словацької сторін. До того ж щороку на прохання Міністерства освіти сусідньої країни наші освітяни дають оцінку педагогічної діяльності колег з-за кордону, а водночас роблять запит на потрібних спеціалістів. З цього, власне, і почалася розмова за “круглим столом”.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада, Новини)  -  27/01/10, 15:49


№ 2 (574) Ужгородські освітяни визначили, хто з-поміж них учитель року

Четверговим суперфіналом завершився міський етап XV Всеукраїнського конкурсу “Учитель року-2010″, метою якого є виявлення й підтримка творчої праці вчителів, підвищення їхньої професійної майстерності та популяризація педагогічних напрацювань. А отже, стали відомі імена його переможців, котрим згодом належить підтвердити свої здобутки на обласному рівні.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

Цьогоріч за звання кращих у своїх номінаціях змагалися 14 учителів, їхню ж майстерність під час практичних турів визначало компетентне журі з найдосвідченіших педагогів міста. У підсумку правознавці Сергій Семенюк із ЗОШ № 12, Ірина Меленевич із НВК “Гармонія” та Надія Станинець із ЗОШ № 6, математики Наталія Чухрай із ЗОШ № 7 та Марина Штеліха з ліцею “Лідер”, географ Марина Палагонич з економічного ліцею, хімік Івета Цегольняй із ЗОШ № 5 та вчителі трудового навчання Ольга Іванчо із ЗОШ № 12 й Оксана Файван із ЗОШ № 16 стали лауреатами конкурсу. А переможцям Олені Горбуновій, учителю правознавства ліцею “Лідер”, Марині Петрішці, вчителю математики ЗОШ № 3, Олені Мироновій, учителю географії ЗОШ № 15, Євгенії Ганус, учителю хімії лінгвістичної гімназії, та Емілії Русин, учителю трудового навчання ЗОШ № 8, ще належало поборотися в суперфіналі.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Новини)  -  27/01/10, 15:49


№ 2 (574) Спогади про Анатолія Писарєва

Щаслива доля звела нас із цією прекрасною людиною і педагогом у вересні 1972 року, коли ми, Олександр Передрій, Віктор Шинкар та Василь Опіярі, були направлені Міністерством освіти на роботу на кафедру політичної економії Ужгородського державного університету. Трохи раніше - 1971-го - сюди прийшов Василь Ярема. У той час кафедрою завідував доцент Антон Гончаренко, досвідчений педагог й учасник Великої Вітчизняної війни.

Тоді тут існувала добра традиція: закріпляти за молодими викладачами найбільш досвідчених та авторитетних педагогів з тим, аби допомогти їм швидше увійти в новий колектив. Нашим наставником було призначено професійного педагога і прекрасну людину - доцента Анатолія Писарєва.

Анатолій Васильович ставився до нас як до рівних, допомагав влитися в новий для нас колектив, формувати професійну майстерність. Ми часто відвідували заняття, які проводив наш наставник на високому методичному й науково-теоретичному рівні, прагнули перейняти його досвід. Він умів знаходити контакт і взаєморозуміння зі студентами, котрі не тільки глибоко поважали, а й любили Анатолія Васильовича як фахівця і добру та чуйну Людину.

Ми, молоді, дивилися на свого наставника із захопленням: за що не брався, все в нього виходило красиво, досконало, добротно. І ніби без зусиль. Спочатку приглядався, а потім, через короткий час, будь-яка робота “горіла”.

Анатолій Васильович допомагав нам і у вирішенні побутових проблем - знайти житло, облаштувати побут тощо. Часто бував у нас удома й запрошував до себе в гості. Це допомагало нам швидше влитися в колектив кафедри, зростати професійно, визначити напрями наукової роботи.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Соціум)  -  27/01/10, 15:48


№ 2 (574) Перервана пісня Михайла Машкіна

У січні 1956-го ансамбль пісні і танцю “Боржава” як переможець обласного конкурсу вперше вийшов на республіканську сцену й виступив у Києві на фестивалі молоді. 54-та річниця цієї події дала привід згадати про колектив та його художнього керівника - композитора, поета, заслуженого діяча мистецтв України Михайла Машкіна. За своє життя він створив багато чудових пісень, а найвідоміша з яких - “Верховино, мати моя” - облетіла весь світ і стала своєрідним гімном Верховини.

Юрій ТУРЯНИЦЯ, Ужгород

Старше покоління закарпатців добре пам’ятає, як у 60-70-ті роки ХХ століття далеко за межами нашої області линула добра слава про самодіяльний народний ансамбль пісні і танцю “Боржава” Довжанського деревообробного комбінату. Створений у жовтні 1954 року з ініціативи тодішнього директора підприємства М. Масниця і керований ще не відомим на той час, але талановитим музикантом Михайлом Машкіним колектив пройшов багатий і водночас складний творчий шлях.

Перша зустріч із глядачами відбулася в клубі с. Імстичово. Незабаром ансамбль виступив на обласному огляді колективів художньої самодіяльності в Ужгороді, де зайняв перше місце, і йому було присвоєно звання самодіяльного ансамблю пісні і танцю “Боржава”. А вже в січні 1956 року як переможця обласного конкурсу колектив запросили на республіканську сцену - на фестиваль молоді. В ті роки ансамбль неодноразово знімався в документальних фільмах, виступав на Львівському телебаченні, чарував глядачів багатьох країн Європи. Майже кожен 7-й працівник лісозаводу стає учасником ансамблю, зростає виконавська майстерність, збагачується репертуар. До мистецтва залучаються цілі сім’ї. Сформовується танцювальний колектив, яким керували відомі балетмейстери Ю. Мошак, І. Панько. А соліст ансамблю Василь Гичка в 1985 році отримує звання заслуженого працівника культури України.

З перших днів заснування “Боржави” вокальний квартет у складі Софії Якуб, Ганни Пацкан, Йолани Панющик та Марії Фірки 13 разів демонстрував свою майстерність у Москві. Зокрема у Великому Кремлівському палаці, в Колонному залі Будинку спілок. А під час Декади української літератури і мистецтва в Москві восени 1960 року квартет з великим успіхом виконав пісню “Вечір над Боржавою”. Тоді з щільних рядів глядачів лунали вигуки: “Співайте ще! Боржаву!”. Пісню доводилося повторювати ще і ще.

Свій 10-літній ювілей ансамбль відсвяткував у жовтні 1964 року. Вже тоді до його репертуару увійшло близько 600 пісень і 50 танців. Поряд із творами радянських композиторів він виконує закарпатські, чеські й румунські народні пісні, танці Закарпаття, народів СРСР і соціалістичних країн.

“Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою, а його пісні ставали шлягерами. Їх передавали по радіо кілька разів на день. Про нього писали обласні, республіканські, союзні газети та журнали. На його творчості виросли всі відомі в області колективи”, - каже Петро Рак. “Михайло Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився”, - пише Микола Попенко.

У листопаді 1964 року в Ставрополі, де в літньому амфітеатрі зібралися тисячі людей і соліст Державного заслуженого Закарпатського народного хору, заслужений артист УРСР Борис Єрьоменко виконав пісню М. Машкіна “Верховино, мати моя”, оплески перейшли в овацію, а зал скандував, вимагаючи пісню на біс. Довелося повторити. Після повернення хору Машкін сказав: “Я створив пісню, а крила їй дав Борис Андрійович”.

Майже 20 років після його смерті ім’я Михайла Машкіна офіційно замовчувалося. Але пісні, які він створив, неможливо було знищити, адже вони стали всесвітньо відомими. А найбільшою популярністю користувалися “Верховино, мати моя” та “Вечір над Боржавою”. Багатоголоса гармонійна мелодія та логічно довершені слова піднесли їх на пісенний Олімп. Поет Василь Кузан із приводу життя і діяльності автора пише: “Історія Закарпаття не знає людини більш популярної, більш таємничої, більш відкритої, більш імпульсивної і трагічної, ніж Михайло Машкін. Туманом невідомості оповите походження композитора, роки, проведені ним у німецьких концтаборах. Майже недослідженим залишається життя Михайла Васильовича у Великому Березному… Негласне табу висить над історією смерті, останньої трагічної крапки - 13 листопада 1971 року”.

Провідний методист Іршавського РБК Оксана Сидор розповідає: “Приїхавши в 1945 році на Закарпаття, М. Машкін назавжди закохується в чарівну красу гір, полонин, і все це згодом виливається в його поезію, перетворюється на пісню - ніжну, чутливу, трепетну, іноді величну. Він щасливо поєднував у собі талант поета і композитора, письменника і різьбяра. Його твори увійшли до репертуару багатьох самодіяльних художніх колективів та заслуженого Закарпатського хору. Ще досі пам’ятають старожили, як ходив по горах, полонинах цей привітний, усміхнений чоловік з баяном у руках, сідав біля вівчарської ватри, уважно слухав, розпитував і творив пісенну красу краю, що вічно живе і вічно житиме в народі”.

“Читачам, мабуть, буде цікаво дізнатися, що характер Михайла Машкіна був надзвичайно своєрідним, - продовжує розмову сільський голова Довгого Михайло Шкелебей. - Дуже любив простих людей, годинами спілкувався з ними, а так усе жив у творчості, навіть не помічаючи сім’ї. Бувало, тижнями вдень і вночі працював безперестанку”. “А його імпульсивність, - доповнює нинішній художній керівник ансамблю “Боржава” Іван Кертис, - допомагала йому швидко переносити на папір поетично-музичне натхнення. Коли згадую його, в душі моїй бринять слова пісні “Верховино, мати моя”, і бачиться він за баяном, з прижмуреними очима й тільки йому притаманним поглядом, оповитим сумом. Адже ця пісня хоч і була своєрідним гімном краю, втім дуже важко пробивала собі дорогу до визнання”.

Народився Михайло Машкін у с. Ново-Олександрівка Дніпропетровської області 25 листопада 1926 року в селянській родині. Тут його дитинство пройшло через голодомор та лихоліття війни. А коли німці окупували край, майбутній композитор разом із батьком узявся за зброю. Його схопили… “Скільки тобі років?” - запитав Михайла слідчий Дніпропетровського СД. “Скоро шістнадцять”, - відповів Михайло. “Розказуй далі”. “Навесні 43-го наші дійшли до Синельникова. За їх завданням ми зловили семеро фашистів. Чотирьох розстріляли, а решту переправили в штаб з’єднання”… Так уперше М. Машкін познайомився з німецькою контррозвідкою (СД).

Концентраційний табір “Маутхадзен”. Тут на Михайла Машкіна чекала газова камера. Але на одній із перереєстрацій він назвався Степаном Пайдою, котрий щойно помер. Відтак почалося його табірне життя, про яке згодом розкаже в автобіографічній повісті “Вогонь у пітьмі”, що в 1968 році вийшла у видавництві “Карпати”. А вже на початку 1969-го в Довжанській середній школі було проведено читацьку конференцію за участю автора. На ній Машкін сказав: “Мені не потрібні літературні лаври, і не тому 20 років писав я цю книжку, а потім ще три роки витратив на її видання, а тому, що й досі чую голоси тих, хто залишився в пам’яті: “Ти молодий, і якщо виживеш, розкажи всьому світу, як ми жили і як помирали”. Хіба я міг не виконати цього заповіту?”

З приводу табірного життя Михайла знаходимо у книжці цікавий факт… У концтаборі йому довелося пізнати не тільки страхіття, а й силу кохання. В кінці березня 1945 року молода дівчина - австрійка Ірма, член молодіжної організації “Гітлерюгенд”, уперше побачивши Михайла, сказала: “Ти жити хочеш?” “Так, хочу”. “Вас усіх тут знищать, тому я виведу тебе”… В австрійському підпіллі, де були і його земляки, до приходу радянських військ Михайло виконував завдання щодо організації збройної допомоги тим, хто залишився в таборі. Австрійська дівчина та український юнак могли би бути щасливими, якби не стіна радянської ідеології, яка розділила їх…

Трохи про родину М. Машкіна. Його дружина Віра Сергіївна походила із сім’ї священика. Працювала завідуючою бібліотекою с. Довге. Вона зберігала й тримала в належному стані гардероб колективу. Мабуть, тому всі ласкаво називали її “мама” ансамблю.

Відомо, що двоє онуків від молодшої доньки Ганни живуть в Іршаві - це Володя та Майя. Сама ж Ганна (Магурська) нині в США. Старша донька Віра померла. Син Михайло, 1947 р. н., до виходу на пенсію працював водієм в Ужгородському райкомі компартії України (возив першого секретаря Червінського). Згодом в АТП облспоживспілки та на станції “швидкої допомоги”. Нині проживає в Ужгороді.

Помер Михайло Васильович Машкін 13 листопада 1971 року. Поховали його на сільському кладовищі Довгого. Згодом на будинку № 74, що на вул. Перемоги в с. Довгому, де жла сім’я Машкіних, місцевий художник Юрій Лелітка встановив ним же виготовлену меморіальну дошку. За словами поета В. Кузана, тут народжувалися чудові слова, прекрасні мелодії. Звідси полетіли у світ пісні “Верховина”, “Вечір над Боржавою”, “Гуцульська застільна”, “Понад плаєм, плаєм”… На жаль, нині цей будинок став ветхим, ніхто в ньому не мешкає. Але пам’ять про Михайла Машкіна живе і житиме вічно, як вічно житимуть його прекрасні пісні…

Після смерті М. Машкіна з кінця 1971-го по 1976 рік “Боржавою” керував М. Крученик, із 1977-го й до наших днів - Іван Кертес, який був учасником ансамблю з юних літ, ще за керівництва Михайла Машкіна. Нині це один із знаних художніх колективів Іршавського району, який стабільно працює, правда, вже в меншому складі, як хорова група. Збережено і звання “народний” завдяки керівникам, а особливо ентузіастам - любителям співу. Колектив завжди був і є візиткою на щорічному пісенному фестивалі ім. М. Машкіна, започаткованому в 1994 році як яскраве свято народної популярної та авторської пісні. Згодом у 2000 році рішенням Міністерства культури України фестиваль отримав статус всеукраїнського. Щорічно в ньому бере участь близько 70 вокальних ансамблів малих форм (дуетів, тріо, квартетів) та окремих виконавців не тільки нашого краю, а й зі столиці, більшості областей України та навіть Словаччини, Польщі, Угорщини. З часу його заснування в ньому виступило близько 800 колективів, понад 2500 учасників. Позитивні відгуки та високу оцінку співочому форуму дали відомі фахівці, зокрема народні артисти України Іван Попович, Степан Гіга, Марія Зубанич, Петро Матій, заслужена артистка України Надія Копча, заслужені працівники культури України професор Київського національного університету культури і мистецтва Петро Андрійчук, Іван Фенютчин з Івано-Франківська, композитор, заслужений діяч мистецтв України Віктор Теличко, голова Союзу русинів-українців Словаччини Іван Лаба, художні керівники ансамблю “Незабудка” Словацької Республіки Микола Петрашевський, фахівці з Польщі, Угорщини та багато інших.

У ході проведення цих фестивалів обласний центр народної творчості в 1995 році видав збірник творів М. Машкіна “Вся краса чудова твоя…”, а в 1997-му - збірник “Співоче серце Верховини”.

Шануючи пам’ять про Михайла Машкіна, самодіяльний композитор Ольга Сенько написала пісню “І знову зійшла зоря”, а поет Василь Кузан і композитор Тетяна Кузан - “Фестиваль, фестиваль”.

Отже, фестиваль ім. М. Машкіна, яскраве свято народного пісенного мистецтва України, багатонаціонального Закарпаття та його гостей із-за кордону, є гідним ушануванням пам’яті композитора.

P.S. Автор висловлює щиру подяку за надані матеріали до статті голові Довжанської сільради М. Шкелебею, методисту Іршавського РБК О. Сідор та керівнику “Боржави” І. Кертесу.

(опубліковано в категорії: Загальна, Соціум)  -  27/01/10, 15:48


№ 2 (574) Василь Кохан: “Жити, дотримуючись основних 10 заповідей, не дано нікому”

Першого дня Нового року відсвяткував 55-річчя Василь Кохан. Хоча, як каже, зовсім не почувається на ці роки. І це дійсно так, бо сини друзів зараз його близькі знайомі.

Василя Васильовича особливо представляти нема потреби, варто лише сказати “ударник” або ж “барабанщик Вася”. Нині він працює артистом оркестру Державного Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Є також членом творчого хард-рокового гурту “Excalibur” та “Текіла”, що грають в барі “Кактус”. Має ще один дар - вміння малювати. Чому ж віддає перевагу читачі довідаються з нашої розмови.

Любов ДЕЯК, “Ужгород”

- Зараз ти відомий як художник і музикант. Який дар дав знати про себе

першим?

- Важко сказати, бо все виявлялося ще в ранньому дитинстві й майже

одночасно. Малював я із великим захопленням і дуже інтенсивно. Тато не встигав постачати мені альбоми і купував їх по 20-40 штук одразу, а через невеликий час - знову. Продавці дивилися на нього підозріло - гадали щось не в порядку з ним. Цілий тиждень я міг від ранку до пізньої ночі розмальовувати аркуші, на яких відображав усе, що приходило в голову. Спочатку мав кольорові олівці, а вже згодом акварельні фарби. Щодо захоплення музикою, то тут уже було трохи серйозніше. Одного разу навіть ремня отримав за любов до цього виду мистецтва. А було це через те, що я, зачувши весільних музик, біг на звук аж в інший кінець села. Там знаходив зручне містечко біля виконавців і, відкривши рота, слухав їх годинами. Цікаво те, що коли чув фальш, одразу мені якось не по собі ставало, немов усередині щось зле робилося. Якщо ж вони грали добре, то і я почувався відповідно. Одного разу мене півдня шукала мама, аж поки хтось не підказав, де мене бачили. От тоді я вже отримав!

- Батьки бачили твоє захоплення і, мабуть, згодом дали вчитися?

- Навпаки, я довго зі сльозами на очах випрошував купити мені хоча б

маленьку гармошку. Так дойняв тата, що він таки придбав її для мене. Ото було радості! Я розтягував міхи, тиснув на кнопки, шукав потрібні звуки, бо ж слух мав добрий. З’ясував, де розташовані високі ноти, де низькі, згодом і до басів дійшов. Потім приходили сусіди й питали, хто зі мною займається, на що мама казала: “Сам учиться!” А в першому класі я вже сяк-так акомпанував дівчаткам, коли вони танцювали на концерті. Вчитися мене дали, коли ми вже переїхали в Чоп, і лише тому, що я дуже просився до музшколи. Вона саме тоді відкрилася, і я згодом став першим випускником із класу акордеона. В той час почала поширюватися “бітломанія”, і майже в кожній школі створювалися естрадні ансамблі. Я теж грав в одному, але на гітарі, і так само вчився самотужки.

- Зараз тебе знають як професійного “ударника”. Коли оволодів цими інструментами? В однині про барабанну установку сказати не можна.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Новини)  -  27/01/10, 15:48


№ 1 (573) Сергій Ратушняк: “Просніться, браття!! І не будьмо вже рабами на рідній землі!”

В останні дні передвиборної кампанії мер Ужгорода й кандидат у Президенти України Сергій Ратушняк спілкувався із земляками в різних куточках області. Примітно, що 10 січня на диво широке коло слухачів він зібрав у Мукачеві, зламавши міф про всемогутність родини Балог у цьому місті. Побував Сергій Миколайович і на Рахівщині, а 12 січня провів аж п’ять зустрічей із представниками місцевих громад у Міжгір’ї, Воловці, Великому Березному, Перечині, на яких були присутні близько двох тисяч людей.

Мешканці Міжгір’я прийшли на зустріч з кандидатом у Президенти України Сергієм Ратушняком, щоб почути правду й знайти вихід із ситуації, в якій опинилося Закарпаття. Край, що межує з чотирма країнами ЄС та розташований у центрі Європи, став територією із комплексом меншовартості. Закарпатець Сергій Ратушняк - перший, хто заявив на всю державу про готовність довести протилежне: Закарпаття з його попереднім досвідом життя в Європі може й буде прикладом для всієї України. “Територію Закарпаття з населенням 1 млн. 300 тис. душ подарували одній сім’ї - Балог. Таке треба припинити, і тепер цього не буде”, - заявив Сергій Ратушняк. Віддана Балогам на відкуп розграбована область деградувала, розкрадалася (32 га закарпатських полонин загарбано цим кланом), знищено пріоритетні виробничі галузі, і, як наслідок, за соціально-економічними параметрами ми програємо іншим областям. Сергій Ратушняк має намір поламати консервативне бачення Україною Закарпаття як краю покірних і безсловесних рабів, якими заправляють Балога і “Барва”. Ми зможемо розвивати економіку й соціально-гуманітарні сфери регіону, але тільки зруйнувавши злочинну вертикаль влади в області й країні.

Для розвитку й модернізації розграбованих регіону та країни потрібні кошти. Як справжній закарпатець, що знає, як заробити гроші, Сергій Ратушняк пропонує конкретну програму того, де знайти кошти і як суттєво збільшити Державний і місцеві бюджети. Нею він поділився з людьми, які прийшли на зустріч, а також назвав невідомі для них факти банківського бандитизму, суддівської корупції, розповів, як “вимиваються” наші гроші. Крім олігархів, які привласнили підприємства за вартістю одного його місячного прибутку (замість суми 5-річного прибутку), прихопивши собі і своїм сім’ям металургійні, хімічні підприємства, порти, нашу державу дожирає чиновницький апарат із мільярдними коштами на їхнє утримання: наприклад, апарат СБУ зріс до 47 тис. працівників, а штат прикордонників - охоронців кордону - до 12 тисяч та ще 32 тисячі осіб ними керують. Боротьба з бідністю матиме результат за умови запропонованих Сергієм Ратушняком рішучих кроків: переоцінки вкрадених у держави підприємств (для чого слід внести зміни до законодавства), оподаткування надлишкового майна на рівні 1 відсотка від державної власності, припинення пограбунку місцевого самоврядування, якому залишається тільки третина від заробленого, введення 20-відсоткової плати за користування надрами і транзит. (Вочевидь, Ющенко прочитав програму Ратушняка, бо почав випускати плакати з пропозицією обкласти 20-відсотковим податком літаки та яхти).

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада, Новини, Країна)  -  20/01/10, 13:31


№ 1 (573) Нотний архів Дезидерія Задора повернувся в Ужгород

Нинішній понеділок для викладачів та студентів Ужгородського державного музичного училища позначився яскравою подією - вони отримали в дар від родини Задорів нотний архів Дезидерія Євгеновича. Таким чином, услід за ім’ям через 17 років заклад здобув і безцінну спадщину свого першого директора.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

До Ужгорода син видатного закарпатця, чудовий віолончеліст, нині концерт-мейстер Дебреценського симфонічного оркестру Іштван Задор привіз близько півтисячі нотних збірок з бібліотеки батька. Тут практично вся світова класика. Причому це твори, з котрими Дезидерій Євгенович регулярно працював. Серед презентованих є унікальні екземпляри, яким близько 100 років і яких нині, звісно, майже не знайти; є ті, які Задор придбав ще студентом у Празі, як і ті, що йому дарували, як-от збірник творів Петра Чайковського для оркестру з дарчим написом Євгена Шерегія до 50-річчя митця (1962 рік). Крім того, пан Іштван передав училищу і записи ранніх творів Дезидерія Євгеновича, датовані 1930 роком. “Не знаю, як би на це відреагував батько: мені здається, ці ноти він ретельно ховав, проте я насмілився привезти їх, бо, на мою думку, було б добре, аби студенти і викладачі познайомилися і з Задором-початківцем, - сказав він. - А ще я був би радий їх колись почути”.

“До речі, кілька років тому пан Іштван знайшов цікавий рукопис твору раннього Задора “Глорія” для мішаного хору і симфонічного оркестру. Його перше виконання відбулося в рамках фестивалю “Музичне сузір’я Закарпаття”, на якому обов’язково звучать твори видатного композитора і почесним гостем якого неодноразово ставав його син, - розповів Віктор Теличко, голова Закарпатського осередку Національної спілки композиторів України. - А нині - такий безцінний подарунок, котрий, безумовно, стане нам усім у пригоді. Гадаю, ця подія надихне і викладачів, і студентів на подальшу творчу роботу”.

Проте не лише ноти “оселяться” в бібліотеці Ужгородського музучилища. Музей першого директора, яким по праву пишається заклад, поповниться унікальними документами: оригіналом атестату зрілості Д. Задора, виданим йому гімназією Другетів, довідкою 20-х років минулого століття про те, що Євген та Жозефіна Задори, батьки композитора, були активними учасниками хору “Боян” і своєю виконавською майстерністю збагатили рівень хору, та репертуарною збіркою 1926 року, якою користувався Євген Задор. “Крім того, ми з сестрами вирішили передати і другий екземпляр збірки “Народних пісень Закарпаття” з помітками Бартока”, - додав Іштван Задор. У свою чергу, Світлана Стегней, директор УжДМУ, принагідно повідомила, що нещодавно натрапила на документ 1945 року про призначення Дезидерія Задора керівником училища, і він теж додасться до музейної експозиції. На першого директора тут рівняються, його ім’я асоціюється із професіоналізмом, каже Світлана Іванівна, а свідченням того, що започаткована ним справа має гідне продовження, є те, що щороку викладачі та колективи закладу, а також його випускники стають лауреатами обласної премії у галузі музичного та виконавського мистецтва імені Дезидерія Задора.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Новини, Країна)  -  20/01/10, 13:31


№ 1 (573) Кардіореанімаційне відділення УЦМКЛ оновлено

Напередодні Різдва міський голова Ужгорода Сергій Ратушняк символічно відкрив реконструйоване кардіореанімаційне відділення Ужгородської центральної міської клінічної лікарні. На ремонт було виділено 900 тис. гривень, ці кошти дозволили обладнати кардіореанімацію новітньою технікою та зробити так, аби лікарі працювали в євроумовах, а пацієнти мали змогу почуватися в лікарні комфортно.

Як зауважив головний лікар УЦМКЛ Іван Курах, відтепер хворим на серцево-судинні недуги не потрібно буде виїжджати на лікування за кордон, адже вони і в рідному місті зможуть отримати кваліфіковану медичну допомогу. А ще подякував Сергієві Ратушняку за те, що з його допомогою відкрито вже 3 осучаснені відділення - пульмонологічне, загальної та кардіореанімації.

Сергій Ратушняк, у свою чергу, привітав медиків з Новим роком та Різдвом Христовим і пообіцяв, що піклуватиметься про лікарні й надалі. Зокрема наступним кроком стане заміна бойлерної системи вартістю у 100-150 тисяч гривень, адже для нормального функціонування лікарні тепло є вкрай важливим фактором.

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада, Новини)  -  20/01/10, 13:30




Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS