Газета ужгородської міської ради і виконкому

Архів за Листопад 2008



№ 48 (514) Як зробити наше повітря чистішим — вирішуватимуть на громадських слуханнях

Ми вже писали про загрозливу ситуацію із забрудненням повітря формальдегідом в Ужгороді (№ 32 від 26 липня 2008 р.). І ось 25 листопада о 14.00 з ініціативи міської ради та громадської організації «Всеукраїнська екологічна ліга» у великому залі міськвиконкому відбудеться громадське слухання, що має допомогти знайти вихід із цієї ситуації. Справа дуже серйозна, бо формальдегід — яскраво виражений канцероген: велика кількість ракових захворювань верхніх дихальних шляхів — саме його «заслуга».

Мирослава ГАЛАС, «Ужгород»

Нагадаємо, що основним джерелом формальдегіду в умовах нашого далеко не промислового міста є транспорт, що їздить на метані. У сусідніх Угорщині, Польщі під час техоглядів таких автівок обов’язково звертають увагу на справність каталізатора, яким доукомплектовується двигун і котрий доспалює шкідливу сполуку. На жаль, в Україні такої практики нема (не звертають уваги навіть на повну відсутність цього пристрою), але її обов’язково слід ввести. А поки що концентрація формальдегіду в Ужгороді у 5 разів перевищує гранично допустимі норми — невтішну цифру нам дає лабораторія спостережень за забрудненням атмосферного повітря, котра щодня у 2-х стаціонарних точках бере необхідні аналізи.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада, Країна)  -  17/11/08, 11:42


№ 48 (514) ШАНОВНІ ЖИТЕЛІ УЖГОРОДА!

З відкритим листом звертаються до вас керівники освітніх установ міста, голови батьківських комітетів, голови профкомів. Надворі глибока осінь, давно спливли терміни початку опалювального сезону, однак школи та дошкільні установи і до сьогодні приймають вихованців та учнів у холодних приміщеннях.

Ми, керівники освітніх установ, за вашою активною допомогою впродовж літніх канікул зробили все необхідне для створення комфортних умов навчання й виховання ваших дітей та онуків. У навчальних закладах здійснено часткову заміну старих вікон на теплозберігаючі склопакети, проведено ремонт та заміну внутрішніх теплосистем. Усі навчальні заклади готові прийняти тепло, однак ваші діти й онуки замерзають у холодних приміщеннях через те, що значна частина ужгородців не сплачує за спожите тепло.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада, Новини, Країна)  -  17/11/08, 11:41


№ 48 (514) Грипуватимемо в січні—лютому, проте ГРВІ дошкуляють уже зараз

Незмінною ознакою кожної осені є зростання рівня захворюваності на ГРВІ водночас із різким похолоданням. Не є винятком і рік нинішній, причому кількість недужих проти попередніх років зросла в 1,15 раза. Так, якщо за 10 місяців 2006 року їх було 11434, минулого — 13651, то цього — 15566. А протягом першого тижня листопада цього року по місту зафіксовано 475 випадків ГРВІ проти 470 — у 2007-му й 326 — у 2006-му, і це становить 89% від епідпорогу.

Олена МАКАРА, «Ужгород»

А на грип слід очікувати наприкінці січня — на початку лютого 2009 року, каже Лариса Зарембо, лікар-епідеміолог міської СЕС. Це буде епідемія середньої інтенсивності, спричинена вірусом А/Брізбен/10/07 (H3N2). Циркулюватимуть і віруси А/Брізбен/59/07 (H1N1) та В/Флоріда/4/06. Перші два для українців є новими, а отже, імунітету до них вони не мають. Убезпечитися ж від захворювання можна насамперед за допомогою щеплень, причому треба встигнути зробити їх за 2—4 тижні до початку епідемії, аби організм устиг вибудувати захист.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Соціум)  -  17/11/08, 11:41


№ 48 (514) З ніг на голову. Мукачівська газета намагається виважену фінансову політику ужгородської влади видати за кримінал

Після прочитання статті «Плакали наші грошики?», опублікованої минулого тижня в «Старому замку «Пала-нок», так і напро-шується аналогія з не зовсім газетним анекдотом про Абрамовича, котрий кричав на вулиці, що у рабина доньки повії. Коли ж один із перехожих зауважив, що в того є тільки сини, відповів: «Хай тепер розповідає про це на кожному розі!».

Пересмикування фактів як метод боротьби

Власне, цю технологію автор вищеназваного матеріалу, котрий обачно сховався за псевдонімом, і використав, перевернувши з ніг на голову своїми довільними тлумаченнями фінансову політику Ужгородської міської ради. Мовляв, крутять чиновники з грошима, на депозити їх кладуть: на місяць, потім на другий, а для чого? Краще б витрачали їх на ремонти вулиць, садків, встановлення індивідуального опалення неімущим. Словом, такий собі Степан Мар’янович грає на почуттях людей, «забуваючи» пояснити, що бюджетні кошти — це не готівка у власному гаманці, котру на що захотів, на те й витратив. Там є чітко регламентовані правила, за якими із загального фонду можуть фінансуватися тільки захищені статті, із транспортного — тільки ремонт доріг і т. д. А розміщення тимчасово вільних, але запланованих на якісь конкретні роботи коштів, — це єдино можливий спосіб уберегти їх від інфляції на час, скажімо, кількамісячного проходження тендерних процедур чи очікування державної субвенції, для якої обов’язковим є місцеве співфінансування. Розставити всі крапки над «і» в цьому питанні ми попросили начальника фінуправління Ужгородської міської ради Тетяну Метеньканич, котра страшенно обурилася публікацією у «Старому замку».

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада)  -  17/11/08, 11:40


№ 48 (514) Замкнуте коло: «маршрутки—пенсіонери—студенти»

До редакції надійшов лист від мешканки Ужгорода, пенсіонерки Ганни Ковач про випадок, який днями трапився із нею на 8-му автобусному маршруті. Подаємо його у трохи скороченому варіанті:

«Мені, як і багатьом людям мого віку, часто доводиться добиратися в міську клінічну лікарню, яка знаходиться далеко від мого будинку. Тому добре вивчила всі «транспортні» умови й можливості. Завжди їздила в лікарню автобусами 8-го маршруту, оскільки невелика пенсія не дозволяє «розкошувати» на маршрутках…

Та минулої середи, 5 листо-пада, і це «розкошування», здається, дісталося краю. Вранці о 8.30 до зупинки, що на вул. Грушевського, під’їхав звичайний автобус марки «Богдан» із наліпленим на вікні написом «Платний». Оскільки людей у годину пік було багато, я не звернула уваги на цей несподіваний напис та ледь-ледь утиснулася в салон. І тут почула вимоги новоявленого «кондуктора»: «Автобус платний — усі платять!». І почав вимагати гроші в пенсіонерів та інвалідів, що і так ледь стояли на одній нозі, бо автобус був переповнений.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум, Влада)  -  17/11/08, 11:40


№ 48 (514) За дорожній «безпредєл» битимуть по кишені

Водії, стережіться! З 16 листопада набирає чинності прийнятий Верховною Радою у вересні Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху», і про чисто символічні штрафи за порушення ПДР відтепер можна забути.

Мирослава ГАЛАС, «Ужгород»

Готуючи співвітчизників до таких мало не світоглядних змін, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко офіційно звернувся як до учасників дорожнього руху, так і до особового складу Державтоінспекції. Першим він наголошує на тривожній статистиці: наслідки аварійності в Україні сьогодні можна порівнювати з втратами під час локальних військових конфліктів — кожні 15 хвилин трапляються ДТП, унаслідок яких тільки минулого року загинуло 9,5 тисячі наших співвітчизників. 10-мільйонна армія українських автомобілістів є одночасно творцем і жертвою безладу на дорогах, адже більшість аварій спричинені свідомим перевищенням швидкості, порушенням правил керування, недотриманням безпечної дистанції, виїздом на зустрічну смугу тощо. Тому і водії, і пішоходи повинні усвідомлювати: благополучність їхньої поїздки залежить від їхньої ж загальної культури та дисциплінованості. Відтак Юрій Віталійович закликав спільними зусиллями навести лад на дорогах, а скарги, подяки інспекторам або будь-які факти, корисні для загальної справи, висловлювати за «телефоном довіри» Департаменту державтоінспекції (8044) 272-46-59, який працює цілодобово.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Влада, Новини, Країна)  -  17/11/08, 11:39


№ 46 (514) Чернігів — святі місця, примари і гармати…

Зустріти осінь у Чернігові… Саме така нагода випала мені цьогоріч у рамках прес-туру «Дізнайся про Чернігів більше», організованого Ужгородським та Чернінівським прес-клубами. Вже як постфактум можу визнати, що не скористатися цією можливістю було би гріх.

Чернігів — Ужгород: два до одного

Саме таке співвідношення є характерним для двох обласних центрів, які знаходяться на відстані майже 1000 км один від одного. Дізнатися кількість населення стало одним із перших завдань, не враховуючи пошуки готелю, що виявився під боком… Вирішили навіть піти на парі з колегами. Загалом перебування у невідомому донині місті нагадує чимось гру у квест (уесь час доводиться шукати підказки, відповіді на запитання та місця, які відтворять цілісну картину міста). Отже, ми не знайшли кращого способу, щоб почути про кількість населення, ніж спитати просто в перехожих. Зазначу: різниця у запропонованих варіантах становила всього 20 тис. осіб, а саме: 300 і 280 тис. Першим, хто озвучив конкретну цифру, виявився охоронець у приватному музеї — він з упевненістю заявив, що 280 тис. (і я вже майже відчувала свою перемогу). Засумніватися у своїй правоті мене змусила наш гід, яка сказала, що населення Чернігова становить 300 тис. У цій «запеклій боротьбі» поставила крапку над «і» координатор Чернігівського прес-клубу пані Ірина. Вона зазначила, що Чернігів, як і Ужгород, за останні часи розростається і деякі ближні села увійшли до міста, тому нині чернігівців близько 320 тисяч, але до таких територіальних змін їх було 280 тис. Отже, порівняно з Ужгородом, майже один до двох.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Соціум)  -  17/11/08, 11:38


№ 48 (514) Він примножував добро і залишив його для нащадків - ПРОФЕСОР ФЕДІР ТЕЛИЧКО (1928—2003)

14 листопада 2008 р. минає 5 років, як закінчив свій земний шлях відомий учений, перший радіолог Закарпаття, заслужений винахідник України, доктор медичних наук, професор Ужгородського національного університету Федір Федорович ТЕЛИЧКО.

Уродженець Міжгір’я, вихованець Ужгородського університету, Харківського медичного інституту, Ленінградської військово-медичної академії, учасник бойових дій, Федір Федорович пройшов усі етапи професійного становлення — від фельдшера до професора, відомого вченого, вихователя не одного покоління студентів-медиків.

Його наставниками були відомі вчені: академіки А. Кішковський, К. Тихонов, А. Кацман із Ленінграда, академіки Г. Зедгінідзе, О. Павлов та професор В. Іванов із Москви, професор А. Позмогов із Києва та багато інших.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто)  -  17/11/08, 11:38


№ 48 (514) Свято мистецтва художній музей ім.Й.Бокшая відзначив 60-літній ювілей

Минулої п’ятниці Закарпатський обласний художній музей імені Йосипа Бокшая зустрічав гостей, котрі, як це не дивно в часи, коли всі говорять про масову незацікавленість людей високим мистецтвом, просто заполонили виставкові зали. Причина поважна: музей святкував 60-літній ювілей, а це, погодьтеся, вік, гідний уваги всіх цінителів образотворчого мистецтва.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Ужгород»

Уже після святкування директор музею Олег Зайцев розповів нам коротку історію очолюваної ним установи. Розпочинається вона 19 лю-того 1946 року, коли згідно з постановою закарпатського облвиконкому було ухвалене рішення про створення картинної галереї у м. Ужгороді та передачу їй приміщення на площі Лені- на, 1, де стали збирати й складувати експонати. Кількість їх постійно зростала й поповнювалася надходженнями з приватних колекцій ужгородців, а також музеїв Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Харкова, Одеси, Львова тощо. Заснована для збереження, дослідження й експонування пам’яток культури та мистецтва галерея відчинила свої двері в приміщеннях Ужгородського замку 7 листопада 1948 року, а 20 грудня 1962-го стала філіалом Закарпатського краєзнавчого музею. З часом виникла потреба в нових експозиційних та фондових площах. Тому в листопаді 1978 року ужгородський міськвиконком приймає рішення перенести філіал краєзнавчого музею в окреме приміщення, а саме до пам’ятки архітектури 1809 року — прекрасної будівлі колишнього жупанату. В 1990 році музею присвоюється ім’я корифея закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая, а 2003 року заклад отримує статус самостійної юридичної установи та свою нинішню назву — Закарпатський обласний художній музей імені Йосипа Бокшая.

(more…)

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Новини)  -  17/11/08, 11:37


№ 48 (514) Сергій Тяско та Анатолій Криванич: «Завдяки громаді ковалі об’єднуються для організації фестивалів та імпрез, адже є речі, які спільно робити набагато легше»

Закарпатська ковальська громада — об’єднання неофіційне. Вона не має керуючого, статуту та інших атрибутів організації в традиційному розумінні цього слова. Але в неї є основне — бажання працювати й приносити користь людям: трудитися в злагоді з колегами та задля власного задоволення і при цьому організовувати свята, де люди могли би побачити, яким гарним і «слухняним» може бути метал у руках майстрів. Нині «Ужгород» спілкується з двома членами Закарпатської ковальської громади. Сергій Тяско — організатор ковальського фестивалю «Гамора», що проходить улітку в селі Лисичово Іршавського району, а Анатолій Криванич (через запізнення влився у розмову пізніше) — один з ідейних натхненників нещодавно встановленої кованої брами на набережній Незалежності.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Ужгород»

— Сергію, розкажіть, як давно була створена Закарпатська ковальська громада?

— Мабуть, років так із чотири тому. Реєструвати її ми не бачимо сенсу, так само, як обирати голову. Залежно від ситуації, від наміченої нами справи є людина, котра бере на себе тимчасову роль керівника, — я це називаю ситуативний голова. У нас же навіть немає чіткої кількості членів громади, бо кожен наш колега, друг, знайомий може без усяких проблем долучитися до спільної роботи, організації якоїсь акції тощо, а потім так само без проблем відійти від справ до наступного разу. Сама ідея заснування якогось місцевого осередку ковалів з’явилася після того, як була створена Всеукраїнська спілка майстрів ковальського мистецтва, і наш колега Андрій Бедрик зініціював виникнення подібної спілки на Закарпатті. Тобто ми й до того всі зналися між собою, колегували, але хотілося не лише працювати десь там закрито в майстернях, а зійтися разом і показати, хто що вміє.

— Членство у Всеукраїнській спілці та ковальській громаді краю якимось чином допомагає вам у роботі?

— Ні, це за кордоном спілки ковалів всіляко намагаються допомагати майстрам у пошуку інструментів, роботи тощо, створюють інтернет-магазини, влаштовують спеціалізовані конкурси-фестивалі та ярмарки. А в нас членство у спілці дає лише якесь особисте, моральне задоволення. Стосовно ж нашої громади, то з її допомогою ковалі об’єднуються для організації всіляких акцій та імпрез, адже є речі, які спільно робити набагато легше, — навіть той же матеріал для роботи дістати. Як на мене, то навіть раз на місяць зібратися з колегами, відпочити, щось обговорити — це просто цікаво й пізнавально.

— Чому Закарпатська ковальська громада не зареєстровується офіційно?

— На сьогодні просто немає такої потреби. Ми довго з цього приводу сперечалися і врешті зійшлися на тому, що поки не хочемо, аби в нас були якийсь банальний статут і нав’язані обов’язки. Це ж не секрет, що поки організація має просту зацікавленість у своїй роботі, все йде чудово, а коли, як у дитячому садочку, починають ділити ролі медсестри і пораненого, одразу на пустому місці виникають суперечки. Ми це бачили на прикладі львівського об’єднання «Гак», усі члени якого пересварилися через якусь дурницю.

— Донедавна громада не надто гучно про себе заявляла. Чому?

— Заявляла, просто, можливо, не на Закарпатті. Наші ужгородські ковалі дуже достойно представляли себе на різноманітних фестивалях та акціях, що проходили в країні та за кордоном. А два роки тому ми вперше організували ковальський фестиваль «Гамора», точніше відновили й підняли на значно вищий рівень фольклорне свято, яке вже багато років проходило влітку в Лисичові. Тепер про ковальський фестиваль у місці, де збереглася єдина в країні старовинна, але діюча кузня з водяним молотом, знають не лише в районі, а й по всій Україні й навіть за кордоном. Ми дуже раді, що свято прижилося, сподобалося людям і викликало таку зацікавленість до ковальського мистецтва.

— Розкажіть трохи про себе.

Сергій: — Я народився в Ужгороді, навчався в музичному училищі (мій батько також музикант і композитор), але, закінчивши його, зрозумів, що музика — це не те, чим би я хотів займатися в житті. Тож змінивши декілька робіт, я таки прийшов до ковальства. Учителя в мене не було, відповідної освіти також, тож довелося поступово вчитися всьому самотужки. Але музична освіта допомогла, бо я вмів розуміти принципи композиції, аналізувати форму тощо, а все інше — то лише нюанси. Процес навчання зайняв у мене 10 років, рівно стільки, скільки я цією справою займаюся. Тільки тепер я можу сказати, що дійсно впораюся з будь-яким поставленим мені завданням. Цей процес, звісно, можна було прискорити — треба було частіше їздити на різні виставки і майстер-класи, але так вийшло, що я навчався власними силами.

Анатолій: — Моя родина родом із Міжгірщини, але тепер батьки на Виноградівщині, а я під час навчання в Художньому коледжі жив тут, а як вступив до Художньої академії, переїхав до Львова. Нещодавно знову повернувся до Ужгорода, тут і працюю. Починати займатися ковальством для мене було надзвичайно важко. Орендована майстерня — задоволення досить дороге, а для того, щоб облаштувати власну, потрібні роки на збір усіх необхідних інструментів (ту ж наковальню не купиш у магазині, от і доводиться ковалям шукати їх по колишніх колгоспах).

— Ковальство нині переживає розквіт, чи не так?

Сергій: — Це правда. За останні 10 років популярність до кованих виробів зросла дуже відчутно. Попит на них був просто шаленим — добробут людей зростав, прийшов час будівельного буму, і архітектурне кування (огорожі, балкони, ліхтарі тощо) стало дуже модним. Разом із тим людей почали цікавити й інші ковані вироби, як-от: меблі чи скульптури, але такі замовлення, на жаль, бувають нечастими. Власне, незабаром ми очікуємо на зменшення зацікавленості кованими виробами, але це природно — Європа таке пережила ще 20 років тому. Але там про ковальство все ж не забули, досі чітко передаються знання від учителя до учня, працюють старовинні ковальні. В нас же ця справа була майже знищена Радянським Союзом — тоді вважалося, що ковалі-художники обслуговували буржуазію, а оскільки її нема, то й майстри не потрібні. Хоч, приміром, наше колись художнє училище завжди готувало спеціалістів з художньої обробки металу.

Анатолій: — Так, але це були не ковалі, а спеціалісти більш широкого профілю — художники, фахівці ювелірної справи тощо. База для підготовки професійних ковалів у нинішньому коледжі досить слабка. На зборах громади ми вже якось обговорювали можливість запрошувати на практику до своїх майстерень обдарованих студентів — аби вчилися ковальству наочно. От нещодавно на базі моєї з колегами майстерні студенти працювали над скульптурами для проспекту Свободи, то бачили б ви, з яким настроєм і яким натхненням ці молоді люди працювали над своїми роботами — вони просто жили ними!

— До речі, як ви оцінюєте ці витвори, адже деякі газети відгукнулися про них дуже нега-тивно.

Сергій: — Не знаю, як кому, а мені вони подобаються. Загалом. Тобто можна критикувати молодь, можна відшукати в цих роботах купу помилок, але вже той факт, що обдарованим студентам дали змогу попрацювати для міста, висловити своїми витворами якісь задуми і вміння, мене дуже втішає.

Анатолій: — А я ще раз скажу: в ці роботи вкладено стільки позитиву, що вони не можуть бути поганими.

Сергій: — Інша справа, що якби запитали моєї думки, я б відповів, що туди більше би пасували не тимчасові скульптури, виконані «по-приколу», а щось більш вишукане і завершене.

— От існує окрема школа закарпатського живопису. А чи відрізняється від загальноукраїн-ського стиль закарпатських ковалів?

Сергій: — Так, і дуже вигідно відрізняється, якщо порівняти з тим, як працюють ковалі в інших регіонах країни. Серед колег і справді можна почути про так званий «ужгородський» стиль. У нас просто частіше зустрічаються люди, котрі багато куди їздили і багато чого там бачили, тож художники мають необхідні технологічні напрацювання, а замовники кованих виробів — певний смак. Тому по всій території України майстри виконують замовлення «щоб було, як у сусіда», а в нас зустрічається дуже багато дійсно цікавих проектів.

— Ну це, якщо поталанить із клієнтом, котрий готовий сприйняти такий проект. А буває так, що ви принципово відмовляєтеся від нецікавої роботи?

Сергій: — Ні, не пригадую такого. До мене замовники йдуть, знаючи, що я як художник можу їм запропонувати. В нашій же справі працює найкраща реклама — «циганська пошта», тож приходять такі люди, котрим сподобалась якась із виконаних мною робіт. Я показую їм уже готові ескізи, а вони обирають таке чи таке. І своє, як правило, не нав’язують. Причому за 10 років роботи я, здається, не зробив жодного аналогічного проекту — от лише тепер уперше повторююся.

Анатолій: — А мені постійно доводиться стикатися з тим, що пропонують роботу, яку мені не дуже хочеться виконувати. Частіше за все відмовляюся від таких проектів, але фінансовий бік справи бере своє, й іноді доводиться йти проти власних бажань. Хоча деколи замовник може так вдало пояснити тобі, чому він хоче саме таку річ, чому саме в такому вигляді хоче її бачити, що ти просто не знаходиш слів, аби йому відмовити.

— Якби ви могли прикрасити місто якимось кованим виробом, що б це було?

Сергій: — Ну перша спроба прикрасити місто вже відбулася — це я ковану браму на набережній маю на увазі. А якщо пофантазувати, то я, певно, не робив би скульптур абощо, а змайстрував гарний дитячий майданчик із дерева та металу або змінив страшні радянські тротуарні огорожі на такі, що прикрашали б, а не псували місто. А ще я планую віддячити працівникам наших дошкільних закладів і подарувати для садочка №6, що на вул. Волошина, якісь веселі ковані ворота (бо там такий жах: не ворота, а грубий металевий лист). Так і старовинна частина міста прикраситься, і людям, котрі віддають нашим дітям свої добро й ласку, буде приємно. Залишилося тільки спонсора знайти і час.

Анатолій: — Погоджуся із Сергієм у тому, що прикрасити місто можна і звичайними, на перший погляд, ужитковими речами — не обов’язково якісь монументи ставити. А стосовно ідей на майбутнє, то їх є чимало. Вони в основному стосуються веселих ковальських акцій, яких, на мою думку, повинно бути багато.

— Розкажіть, як виникла ідея викувати браму?

Сергій: — Ідея належить Яну Потрогошу і Анатолію Криваничу. На цьогорічну «Гамору» приїхав один із членів Спідки художників України і запропонував на День міста зробити таку собі ковальську акцію з бограчем та подарунком для Ужгорода. Нам ця ідея сподобалася, і ми почали готуватися до організації свята.

Анатолій: — Потім порадилися з міським управлінням культури, запропонували кілька ідей. Виявилося, що містові дуже потрібна огорожа, яка унеможливлювала би проїзд автомібілів до пішохідної частини. Спочатку нам запропонували зробити її традиційною, але ми подали на ухвалу міської науково-художньої ради проект, що передбачав 20 однакових за розміром прямокутників, усередині яких 20 ковалів утілять у металі свої ідеї.

Сергій: — Сумно, звичайно, що місто не може поставити при в’їзді на набережну прості обмежувальні дорожні знаки, це мусить бути залізна брама. Але така огорожа, звичайно, краща за бетонні плити. Я, наприклад, також долучився до її створення, викував квітку.

— Уже зараз на вашій огорожі постійно сидять підлітки, а дітки не можуть пройти, аби не покалатати металевим дзвіночком. Як думаєте, скільки вона здатна протриматися?

Сергій: — Ну там, окрім дзвіночка, є маса інших речей, які можна зігнути й зламати, але ми намагалися зробити її стійкою до такого роду пошкоджень.

Анатолій: — Коли ми роздавали ковалям ескізи з роз’ясненнями, однією з умов роботи була «антивандальність», тобто слід було зробити конструкцію такою, аби вона якнайменше піддавалася зовнішньому впливу. Тож брама вийшла досить добротною і, думаю, триматиметься ще дуже довго.

— Чи є свята, під час яких ви вже традиційно проводите свої акції?

— Їх, як мінімум, три: цьогоріч виходили на весняний фестиваль меду та вина, відпочивали на Дні музеїв в Ужгородському замку, влітку традиційно їздили на «Гамору», восени ковалили на День міста.

— Який же це відпочинок, коли під час акцій ви цілий день працюєте?

Сергій: — А ми так жартуємо, що треба цілий тиждень добряче попрацювати, а тоді поїхати на якийсь фестиваль і там попрацювати вже для власного задоволення. От незабаром я їду на ковальський фестиваль до Бельгії, а вже на наступні вихідні працюватиму на щорічних Михайлівських ковальнях в Івано-Франківську. В нас же на День міста всім ковалям так сподобалося відпочивати на площі Петефі, що ми собі це задоволення розтягнули на два дні. Навіть дощ не став нам на заваді, такі ми люди.

(опубліковано в категорії: Загальна, Місто, Соціум)  -  17/11/08, 11:37




Реалізація: ALDESIGN WebStudio
базується на WP 1.5 engine | valid XHTML and CSS